Узагальнення судової практики щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України

Узагальнення судової практики щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України (ст. 377-1 ЦПК)Узагальнення судової практики щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України (ст. 377-1 ЦПК)

Вступ

   Верховний Суд України (далі – ВСУ) у грудні 2012 р. оприлюднив аналіз судової практики застосування ст. 377-1 Цивільного процесуального кодексу України щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України (інформаційний лист від 19 грудня 2012 р. № 119/0/54-12, текст узагальнення розміщено на офіційному сайті Суду в рубриці «Судова практика», підрозділ «Узагальнення судової практики»).

Разом з цим, у деяких судів виникали ускладнення під час розгляду подань державних виконавців про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України, у тому числі щодо: строків розгляду таких подань; підсудності справ та юрисдикції судів; сплати судового збору; доказування ухилення боржників від виконання зобов’язань; перегляду судових рішень в апеляційному та касаційному порядках тощо.

   Це зумовило необхідність подальшого вивчення та узагальнення судової практики ВСУ. Нормативно-правові документи:

1. Конституція України від 28 червня 1996 р.

2. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р.

3. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р.

4. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р.

5. Протокол № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), який гарантує деякі права та свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, від 16 вересня 1963 р.

6. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV (далі – ЦК).

7. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. № 1618-ІV (далі – ЦПК).

8. Закон України від 21 січня 1994 р. № 3857-ХІІ «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» (зі змінами станом на 23 грудня 2015 р.; далі – Закон № 3857-ХІІ), до якого з 1 жовтня 2016 р. відповідно до Закону України від 14 липня 2016 р. № 1474-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, спрямованих на лібералізацію Європейським Союзом візового режиму для України» також було внесено зміни.

9. Закон України від 24 березня 1998 р. № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» (далі – Закон № 202/98-ВР), який з 5 жовтня 2016 р. втратив чинність згідно з Законом України від 2 червня 2016 р. № 1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

10. Закон України від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІV «Про виконавче провадження» (далі – Закон № 606-ХІV), який з  5 жовтня 2016 р. втратив чинність, крім статті 4, що втрачає чинність з 5 січня 2017 р. згідно із Законом України від 2 червня 2016 р. № 1404-VIII «Про виконавче провадження», а з   19 жовтня 2016 р. до цього Закону було внесено зміни відповідно до Закону України від 14 червня  2016 р. № 1414-VIII «Про фінансову реструктуризацію».

11. Закон України від 3 квітня 2003 р. № 661-ІV «Про державну прикордонну службу України» (далі – Закон № 661-ІV), останні зміни від 23 грудня 2015 р. № 901-VIII.

12. Закон України від 11 грудня 2003 р. № 1382-ІV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (далі – Закон № 1382-V), останні зміни від 24 грудня 2015 р.

13. Закон України від 23 лютого 2006 р. № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – ЄСПЛ) із змінами і доповненнями  від 16 жовтня 2012 р. № 5463-VI.

14. Закон України від 7 липня 2010 р. № 2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» (далі – Закон № 2453-VІ), який з 30 вересня 2016 р. втратив чинність, крім положень, зазначених у пунктах 7, 23, 25 і 36 розділу XII Закону України від 2 червня 2016 р. № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» в новій редакції.

15. Закон України від 8 липня 2011 р. № 3674-VI «Про судовий збір» (далі – Закон № 3674-VI) із змінами й доповненнями, унесеними згідно із Законом України від 7 вересня 2016 р. № 1491-VІІІ.

16. Закон України від 22 вересня 2011 р. № 3773-VІ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі – Закон № 3773-VІ),  із змінами, унесеними згідно із Законом України від 19 травня 2016 р. № 1379-VІІІ.

17. Постанова Кабінету Міністрів України від 21 січня 2015 р. № 17  «Питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції» зі змінами від 25 травня 2016 р. № 338.

18. Інструкція з організації примусового виконання рішень, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 р. № 512/5, зі змінами від 29 вересня 2016 р. № 2832/5.

19.  Інструкція з діловодства в місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ, затверджена наказом Державної судової адміністрації України від 17 грудня 2013 р. № 173, зі змінами та доповненнями станом на 20 січня 2016 р.

20. Наказ Міністерства юстиції України спільно з Міністерством внутрішніх справ України від 7 лютого 2014 р. № 288/5/102 «Про затвердження Порядку взаємодії органів державної виконавчої служби та органів Державної прикордонної служби України під час здійснення виконавчого провадження».

21. Постанова Пленуму Верховного Суду України  від 18 грудня 2009 р. № 14 «Про судове рішення  у цивільній справі».

22. Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  1 березня 2013 р. № 3 (далі – ВССУ) «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ».

23. Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 р. № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» зі змінами від 3 червня 2016 р. № 4.

24. Постанова Пленуму ВССУ від 17 жовтня 2014 р. № 10 «Про застосування судами законодавства  про судові витрати у цивільних справах» зі змінами від 25 вересня 2015 р. № 10.

Юрисдикція судів щодо вирішення справ за ст. 377-1 ЦПК

Вирішення судами питання про тимчасове обмеження у виїзді за межі України можливе тільки у порядку, визначеному ст. 377-1 ЦПК, та за поданням державного виконавця на підставі п. 18 ч. 3 ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження» , а також  п. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України». Це питання вирішується у разі ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього судовим рішенням, а також рішенням іншого органу (посадової особи), яке перебуває на виконанні органів Державної виконавчої служби (далі – ДВС). Інші процесуальні кодекси: Господарський процесуальний кодекс України (далі – ГПК), Кодекс адміністративного судочинства України (далі – КАС) та Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК) – у розділах, що регулюють вирішення процесуальних питань, пов’язаних із виконанням судових рішень, ухвалених за нормами цих кодексів, не містять норм щодо процесуального порядку обмеження права боржника на виїзд за межі України.

   Таким чином, ст. 377-1 ЦПК є спеціальною нормою, яка застосовується на стадії виконання судових рішень (незалежно від виду судочинства), а також рішень інших органів та посадових осіб (наприклад, виконавчих написів нотаріусів, актів про стягнення штрафів з осіб, притягнутих до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, органів Державної податкової та автомобільної інспекції, Державної митної служби та ін.) щодо боржників у виконавчому провадженні за будь-якими передбаченими ст. 17 Закону № 606-XIV виконавчими документами, примусове виконання яких здійснюється ДВС. Однак, як вбачається із судових рішень, у місцевих та апеляційних судах Київської, Тернопільської, Запорізької, Кіровоградської, Чернівецької, Закарпатської, Хмельницької областей та м. Києва склалася неоднозначна практика у визначенні юрисдикції справ цієї категорії.

   Так, державний виконавець ВДВС Нетішинського МУЮ Хмельницької області звернувся до суду з поданням про встановлення тимчасового обмеження в праві виїзду за межі України боржника К. до виконання зобов’язань, покладених на нього постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2010 р. про стягнення з боржника К. на користь Славутської ОДПІ 103 961, 20 грн податкового боргу. Ухвалою Нетішинського міського суду від 8 лютого 2013 р. відмовлено у відкритті провадження за поданням на підставі п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК. Суд вважав, що оскільки ст. 377-1 ЦПК знаходиться в розділі VI «Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб)», який регламентує вирішення судами в порядку цивільної юрисдикції процесуальних питань, пов’язаних із виконанням судових рішень виключно у цивільних справах, то вирішення процесуальних питань, у тому числі обмеження права боржника на виїзд за кордон, пов’язаних з виконанням ухвал та постанов в адміністративних справах, у порядку цивільного судочинства не розглядається.

   Ще один приклад, ухвалою Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 2 квітня 2013 р. (справа № 391/308/13) відмовлено у відкритті провадження у справі за поданням державного виконавця ВДВС Компаніївського районного управління юстиції Кіровоградської області про тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон підприємця А. до виконання рішення окружного адміністративного суду на підставі п. 1 ч. 2  ст. 122 ЦПК. Суд дійшов висновку, що подання не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Такі процесуальні дії суперечать п. 18 ч. 3 ст. 11 Закону № 606-ХІV та ст. 377-1 ЦПК. У переважній більшості справ, які надійшли для узагальнення судової практики, подання державних виконавців у порядку ст. 377-1 ЦПК вносились у зв’язку з невиконанням зобов’язань, покладених на боржника судовим рішенням у цивільних справах (стягнення аліментів, кредитної та іншої заборгованості). Такі подання вносились і з метою виконання написів нотаріуса, Державної податкової інспекції, постанов окружного адміністративного суду, органів Державної  автомобільної інспекції (далі – ДАІ) та Державної митної служби про стягнення штрафу, рішень господарського суду про стягнення боргу та інше. Допущені місцевими судами помилки з цього питання було виправлено апеляційними судами м. Києва, Чернівецької, Запорізької, Сумської та інших областей. Так, ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 8 серпня 2014 р. подання державного виконавця державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції в м. Києві повернуто державному виконавцю на підставі положень п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК. Постановляючи оскаржувану ухвалу, районний суд виходив з того, що виконавчий документ був виданий судом господарської юрисдикції, а тому вирішення процесуальних питань, пов’язаних з виконанням судових рішень в господарських справах, у порядку цивільного судочинства не допускається.

   Зазначену ухвалу було скасовано апеляційним судом. При цьому апеляційний суд зазначив, що ст. 377-1 ЦПК є спеціальною нормою, яка застосовується на стадії виконання судових рішень, ухвалених незалежно від виду судочинства, та рішень інших органів (посадових осіб).

Аналогічно ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 24 грудня 2014 р. скасовано ухвалу судді Сокирянського районного суду Чернівецької області від 13 листопада 2014 р. з передачею питання про відкриття провадження у справі на новий розгляд до суду першої інстанції. Постановляючи ухвалу, суд першої інстанції помилково виходив з того, що оскільки державним виконавцем порушується питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника М. за судовим рішенням, ухваленим 20 червня 2013 р. Чернівецьким окружним адміністративним судом, яким видано виконавчий лист, то подання підлягає розгляду в порядку адміністративного, а не цивільного судочинства. Із такими висновками суду не погодилася колегія суддів Апеляційного суду Чернівецької області, зазначивши, що ст. 377-1 ЦПК є спеціальною нормою, яка застосовується на стадії виконання судових рішень, ухвалених незалежно від виду судочинства, та рішень інших органів (посадових осіб), і в разі видачі виконавчого листа щодо виконання постанови адміністративного суду питання обмеження права боржника за цим листом на виїзд з України вирішуються в порядку цивільного судочинства. Таким чином, ст. 377-1 ЦПК є спеціальною нормою, яка застосовується на стадії виконання судових рішень, ухвалених незалежно від виду судочинства, та рішень інших органів (посадових осіб). Юрисдикція судів у вирішенні справ за ст. 377-1 ЦПК з виконання рішень інших органів (посадових осіб)

   У переважній більшості справ, які надійшли для аналізу судової практики, подання державних виконавців у порядку ст. 377-1 ЦПК вносились у зв’язку з невиконанням зобов’язань, покладених на боржника судовим рішенням. Подання державних виконавців у порядку зазначеної статті вносились і з метою виконання постанов органів ДАІ про стягнення штрафів із водіїв, притягнутих до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП), а також виконавчих написів нотаріусів, органів Пенсійного фонду України,  митної служби, Державної податкової інспекції та ін.

Узагальнення судової практики щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України (ВСУ: стаття 377-1 ЦПК)

   Ухвалою Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 30 квітня 2014 р. задоволено подання державного виконавця ВДВС Ярмолинецького РУЮ та тимчасово обмежено у праві виїзду за кордон боржника В. до виконання нею зобов’язань зі сплати штрафу в розмірі 8 500 грн згідно з постановою Хмельницької митниці Міндоходів (провадження № 6/689/21/14). Ухвалою Глибоцького районного суду Чернівецької області від    23 червня 2014 р. подання державного виконавця ВДВС Глибоцького районного управління юстиції Чернівецької області, погоджене начальником ВДВС Глибоцького РУЮ Чернівецької області, про тимчасове обмеження у праві виїзду громадянина М. за межі України задоволено.

Тимчасово обмежено громадянина М. у праві виїзду за межі України до повного погашення заборгованості за зведеним виконавчим провадженням про стягнення з цього громадянина на користь держави штрафу в розмірі 128 847 грн (справа № 715/1370/14-ц).

   Також ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 1 липня 2014 р. (справа № 404/4874/14) задоволено подання ВДВС Кіровоградського міськрайонного управління юстиції про тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон боржника А. до виконання зобов’язань за виконавчим написом приватного нотаріуса. Такі рішення судів є правильними, тому ВСУ наголошує на формуванні єдиної судової практики у вирішенні справ цієї категорії.

   Питання про тимчасове обмеження боржника – фізичної особи або керівника боржника – юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням органу ДВС за поданням державного виконавця, погодженим з начальником відділу державної виконавчої служби  (ч. 1 ст. 377-1 ЦПК). Місцезнаходження органу ДВС визначається з урахуванням положень ст. 93 ЦК, а також даних, внесених до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону № 202/98-ВР органами державної виконавчої служби є:

– Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, до складу якого входить відділ примусового виконання рішень;

– управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень;

– районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

   Тобто відповідні відділи ДВС існують лише у районах, районах у містах, містах, та є міськрайонні відділи. На обласному рівні діють управління державної виконавчої служби головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень. Районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції є юридичними особами (ч. 3 ст. 3 Закону № 202/98-ВР). Так, суди першої інстанції в основному дотримуються правил підсудності.

   Ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 28 лютого 2014 р. повернуто подання Кіровського ВДВС Кіровоградського МУЮ щодо громадянина Т. для звернення до належного суду, оскільки ВДВС знаходиться на території Ленінського районного суду м. Кіровограда (справа № 404/1731/1).

   Суддя Конотопського міськрайсуду Сумської області ухвалою від 2 грудня 2014 р. (справа № 577/5979/14-ц) правильно повернула подання державному виконавцю Оболонського РУЮ у м. Києві, оскільки його розгляд належить до підсудності відповідного районного суду м. Києва.

Однак аналіз надісланих копій судових рішень даної категорії свідчить, що в деяких випадках суди порушували вимоги ч. 1 ст. 377-1 ЦПК та розглядали подання не за місцем знаходження органу ДВС. Як приклад, можна навести справи Теплодарського міського суду Одеської області № 516/194/14-ц, № 516/438/14-ц, № 516/442/14-ц, № 516/441/14-ц, № 516/440/14-ц, № 516/437/14-ц. У всіх цих справах суд розглядав подання державних виконавців ВДВС Біляївського міськрайонного управління юстиції в Одеській області.

Іванівський районний суд Одеської області за трьома справами (№ 499/1239/14-ц, № 499/1240/14-ц, № 499/1233/14-ц) розглянув та задовольнив подання державного виконавця Роздільнянського МУЮ в Одеській області про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України стосовно 3 осіб. Також ухвалою судді Першотравневого районного суду м. Чернівці від 25 вересня 2013 р. подання головного державного виконавця Шевченківського відділу ДВС Чернівецького міського управління юстиції про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України повернуто Шевченківському відділу ДВС Чернівецького міського управління юстиції.

Із змісту подання вбачалося, що орган державної виконавчої служби розташований за адресою: вул. Переяславська, 7а, м. Чернівці (Шевченківський район м. Чернівці). Таким чином, справа не підсудна Першотравневому районному суду м. Чернівці (справа № 725/556/13-ц). У разі надходження до суду подання державного виконавця, поданого з порушенням правил підсудності, суддя відповідно до положень ст. 115 ЦПК постановляє ухвалу про повернення такого подання для подання до належного суду. Ухвала суду разом із поданням та всіма додатками до нього надсилається державному виконавцю.

   Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 17 лютого 2014 р. (справа № 335/1623/14-ц) повернуто подання державного виконавця Ленінського ВДВС ЗМУЮ про тимчасове  обмеження виїзду за кордон боржника Б.  для подання до належного суду.

Обґрунтовуючи ухвалу, суд першої інстанції зазначив, що місцезнаходженням Ленінського ВДВС ЗМУЮ є вул. Лобановського, 10, а це  територія Ленінського району м. Запоріжжя.

До Ширяївського районного суду Одеської області (справа   № 518/46/14-ц) надійшло подання ВДВС Обухівського міськрайонного управління юстиції Київської області про обмеження у праві виїзду за кордон Особи К. Ухвалою суду першої інстанції від 18 вересня 2014 р. подання було повернуто без розгляду. При цьому суддя помилково послався на положення статей 209−210 ЦПК, оскільки правовою нормою, яка регулює дане питання, є положення ст. 115 ЦПК.

   Також ухвалою Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 27 лютого 2014 р. (провадження № 6/683/18/2014) повернуто виконавцю для подачі до належного суду подання державного виконавця відділу ДВС Дунаєвецького РУЮ про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України громадянину В.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 21 січня 2015 р. № 17  «Питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції» зі змінами від 25 грудня 2015 р. № 1135 відбулася ліквідація ДВС з покладанням на Міністерство юстиції України завдання і функції з реалізації державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), тому для правильного вирішення питання про підсудність слід також враховувати ці зміни до законодавства. Суб’єкти звернення до суду. Відповідно до п. 18 ч. 3 ст. 11 Закону № 606-ХІV державний виконавець має право у разі ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника − фізичної особи або керівника боржника − юридичної особи за межі України до виконання зобов’язань за рішенням. Реалізація цих прав здійснюється шляхом звернення до суду в порядку ст. 377-1 ЦПК з поданням про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України, яка також визначає, що суб’єктом звернення до суду є державний виконавець. Перелік осіб, які є державними виконавцями, визначено ст. 4 Закону № 202/98-ВР. У випадку заміни державного виконавця після відкриття виконавчого провадження до подання мають бути додані документи, які підтверджують, що з поданням до суду звернувся саме той виконавець, який здійснює виконання за конкретним виконавчим документом.

   Подання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, з яким звертається до суду державний виконавець, відповідно до вимог ч. 1 ст. 377-1 ЦПК має погоджуватися з начальником відділу ДВС, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець (суб’єкт подання). Закон не допускає випадків погодження подання з іншою, окрім начальника (виконуючого обов’язки начальника), посадовою особою органів ДВС. У випадку звернення до суду начальника відділу ДВС, у якого перебуває виконавче провадження, погодження такого подання не вимагається.

   Так, ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 31 жовтня 2013 р. встановлено, що подання старшого державного виконавця ВДВС про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника Т. не погоджено з начальником ВДВС, що стало однією з підстав скасування ухвали суду першої інстанції про задоволення такого подання. Також ухвалою Новоушицького районного суду Хмельницької області від 6 березня 2014 р. відмовлено в задоволенні подання державного виконавця про встановлення тимчасового обмеження в праві виїзду за межі України громадянину С. (провадження № 6/680/48/14), оскільки подання було оформлене без дотримання вимог ч. 1 ст. 377-1 ЦПК, а саме не було погоджено з начальником відділу ДВС Новоушицького РУ, воно мало бути залишене без руху з наданням строку для усунення недоліків.

Джерело: http://protokol.com.ua/