Узагальнення судової практики щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України

Узагальнення судової практики щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України (ст. 377-1 ЦПК)Узагальнення судової практики щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України (ст. 377-1 ЦПК)

Вступ

   Верховний Суд України (далі – ВСУ) у грудні 2012 р. оприлюднив аналіз судової практики застосування ст. 377-1 Цивільного процесуального кодексу України щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України (інформаційний лист від 19 грудня 2012 р. № 119/0/54-12, текст узагальнення розміщено на офіційному сайті Суду в рубриці «Судова практика», підрозділ «Узагальнення судової практики»).

Разом з цим, у деяких судів виникали ускладнення під час розгляду подань державних виконавців про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України, у тому числі щодо: строків розгляду таких подань; підсудності справ та юрисдикції судів; сплати судового збору; доказування ухилення боржників від виконання зобов’язань; перегляду судових рішень в апеляційному та касаційному порядках тощо.

   Це зумовило необхідність подальшого вивчення та узагальнення судової практики ВСУ. Нормативно-правові документи:

1. Конституція України від 28 червня 1996 р.

2. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р.

3. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р.

4. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р.

5. Протокол № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), який гарантує деякі права та свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, від 16 вересня 1963 р.

6. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV (далі – ЦК).

7. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. № 1618-ІV (далі – ЦПК).

8. Закон України від 21 січня 1994 р. № 3857-ХІІ «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» (зі змінами станом на 23 грудня 2015 р.; далі – Закон № 3857-ХІІ), до якого з 1 жовтня 2016 р. відповідно до Закону України від 14 липня 2016 р. № 1474-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, спрямованих на лібералізацію Європейським Союзом візового режиму для України» також було внесено зміни.

9. Закон України від 24 березня 1998 р. № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» (далі – Закон № 202/98-ВР), який з 5 жовтня 2016 р. втратив чинність згідно з Законом України від 2 червня 2016 р. № 1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

10. Закон України від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІV «Про виконавче провадження» (далі – Закон № 606-ХІV), який з  5 жовтня 2016 р. втратив чинність, крім статті 4, що втрачає чинність з 5 січня 2017 р. згідно із Законом України від 2 червня 2016 р. № 1404-VIII «Про виконавче провадження», а з   19 жовтня 2016 р. до цього Закону було внесено зміни відповідно до Закону України від 14 червня  2016 р. № 1414-VIII «Про фінансову реструктуризацію».

11. Закон України від 3 квітня 2003 р. № 661-ІV «Про державну прикордонну службу України» (далі – Закон № 661-ІV), останні зміни від 23 грудня 2015 р. № 901-VIII.

12. Закон України від 11 грудня 2003 р. № 1382-ІV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (далі – Закон № 1382-V), останні зміни від 24 грудня 2015 р.

13. Закон України від 23 лютого 2006 р. № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – ЄСПЛ) із змінами і доповненнями  від 16 жовтня 2012 р. № 5463-VI.

14. Закон України від 7 липня 2010 р. № 2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» (далі – Закон № 2453-VІ), який з 30 вересня 2016 р. втратив чинність, крім положень, зазначених у пунктах 7, 23, 25 і 36 розділу XII Закону України від 2 червня 2016 р. № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» в новій редакції.

15. Закон України від 8 липня 2011 р. № 3674-VI «Про судовий збір» (далі – Закон № 3674-VI) із змінами й доповненнями, унесеними згідно із Законом України від 7 вересня 2016 р. № 1491-VІІІ.

16. Закон України від 22 вересня 2011 р. № 3773-VІ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі – Закон № 3773-VІ),  із змінами, унесеними згідно із Законом України від 19 травня 2016 р. № 1379-VІІІ.

17. Постанова Кабінету Міністрів України від 21 січня 2015 р. № 17  «Питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції» зі змінами від 25 травня 2016 р. № 338.

18. Інструкція з організації примусового виконання рішень, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 р. № 512/5, зі змінами від 29 вересня 2016 р. № 2832/5.

19.  Інструкція з діловодства в місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ, затверджена наказом Державної судової адміністрації України від 17 грудня 2013 р. № 173, зі змінами та доповненнями станом на 20 січня 2016 р.

20. Наказ Міністерства юстиції України спільно з Міністерством внутрішніх справ України від 7 лютого 2014 р. № 288/5/102 «Про затвердження Порядку взаємодії органів державної виконавчої служби та органів Державної прикордонної служби України під час здійснення виконавчого провадження».

21. Постанова Пленуму Верховного Суду України  від 18 грудня 2009 р. № 14 «Про судове рішення  у цивільній справі».

22. Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  1 березня 2013 р. № 3 (далі – ВССУ) «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ».

23. Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 р. № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» зі змінами від 3 червня 2016 р. № 4.

24. Постанова Пленуму ВССУ від 17 жовтня 2014 р. № 10 «Про застосування судами законодавства  про судові витрати у цивільних справах» зі змінами від 25 вересня 2015 р. № 10.

Юрисдикція судів щодо вирішення справ за ст. 377-1 ЦПК

Вирішення судами питання про тимчасове обмеження у виїзді за межі України можливе тільки у порядку, визначеному ст. 377-1 ЦПК, та за поданням державного виконавця на підставі п. 18 ч. 3 ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження» , а також  п. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України». Це питання вирішується у разі ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього судовим рішенням, а також рішенням іншого органу (посадової особи), яке перебуває на виконанні органів Державної виконавчої служби (далі – ДВС). Інші процесуальні кодекси: Господарський процесуальний кодекс України (далі – ГПК), Кодекс адміністративного судочинства України (далі – КАС) та Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК) – у розділах, що регулюють вирішення процесуальних питань, пов’язаних із виконанням судових рішень, ухвалених за нормами цих кодексів, не містять норм щодо процесуального порядку обмеження права боржника на виїзд за межі України.

   Таким чином, ст. 377-1 ЦПК є спеціальною нормою, яка застосовується на стадії виконання судових рішень (незалежно від виду судочинства), а також рішень інших органів та посадових осіб (наприклад, виконавчих написів нотаріусів, актів про стягнення штрафів з осіб, притягнутих до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, органів Державної податкової та автомобільної інспекції, Державної митної служби та ін.) щодо боржників у виконавчому провадженні за будь-якими передбаченими ст. 17 Закону № 606-XIV виконавчими документами, примусове виконання яких здійснюється ДВС. Однак, як вбачається із судових рішень, у місцевих та апеляційних судах Київської, Тернопільської, Запорізької, Кіровоградської, Чернівецької, Закарпатської, Хмельницької областей та м. Києва склалася неоднозначна практика у визначенні юрисдикції справ цієї категорії.

   Так, державний виконавець ВДВС Нетішинського МУЮ Хмельницької області звернувся до суду з поданням про встановлення тимчасового обмеження в праві виїзду за межі України боржника К. до виконання зобов’язань, покладених на нього постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2010 р. про стягнення з боржника К. на користь Славутської ОДПІ 103 961, 20 грн податкового боргу. Ухвалою Нетішинського міського суду від 8 лютого 2013 р. відмовлено у відкритті провадження за поданням на підставі п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК. Суд вважав, що оскільки ст. 377-1 ЦПК знаходиться в розділі VI «Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб)», який регламентує вирішення судами в порядку цивільної юрисдикції процесуальних питань, пов’язаних із виконанням судових рішень виключно у цивільних справах, то вирішення процесуальних питань, у тому числі обмеження права боржника на виїзд за кордон, пов’язаних з виконанням ухвал та постанов в адміністративних справах, у порядку цивільного судочинства не розглядається.

   Ще один приклад, ухвалою Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 2 квітня 2013 р. (справа № 391/308/13) відмовлено у відкритті провадження у справі за поданням державного виконавця ВДВС Компаніївського районного управління юстиції Кіровоградської області про тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон підприємця А. до виконання рішення окружного адміністративного суду на підставі п. 1 ч. 2  ст. 122 ЦПК. Суд дійшов висновку, що подання не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Такі процесуальні дії суперечать п. 18 ч. 3 ст. 11 Закону № 606-ХІV та ст. 377-1 ЦПК. У переважній більшості справ, які надійшли для узагальнення судової практики, подання державних виконавців у порядку ст. 377-1 ЦПК вносились у зв’язку з невиконанням зобов’язань, покладених на боржника судовим рішенням у цивільних справах (стягнення аліментів, кредитної та іншої заборгованості). Такі подання вносились і з метою виконання написів нотаріуса, Державної податкової інспекції, постанов окружного адміністративного суду, органів Державної  автомобільної інспекції (далі – ДАІ) та Державної митної служби про стягнення штрафу, рішень господарського суду про стягнення боргу та інше. Допущені місцевими судами помилки з цього питання було виправлено апеляційними судами м. Києва, Чернівецької, Запорізької, Сумської та інших областей. Так, ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 8 серпня 2014 р. подання державного виконавця державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції в м. Києві повернуто державному виконавцю на підставі положень п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК. Постановляючи оскаржувану ухвалу, районний суд виходив з того, що виконавчий документ був виданий судом господарської юрисдикції, а тому вирішення процесуальних питань, пов’язаних з виконанням судових рішень в господарських справах, у порядку цивільного судочинства не допускається.

   Зазначену ухвалу було скасовано апеляційним судом. При цьому апеляційний суд зазначив, що ст. 377-1 ЦПК є спеціальною нормою, яка застосовується на стадії виконання судових рішень, ухвалених незалежно від виду судочинства, та рішень інших органів (посадових осіб).

Аналогічно ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 24 грудня 2014 р. скасовано ухвалу судді Сокирянського районного суду Чернівецької області від 13 листопада 2014 р. з передачею питання про відкриття провадження у справі на новий розгляд до суду першої інстанції. Постановляючи ухвалу, суд першої інстанції помилково виходив з того, що оскільки державним виконавцем порушується питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника М. за судовим рішенням, ухваленим 20 червня 2013 р. Чернівецьким окружним адміністративним судом, яким видано виконавчий лист, то подання підлягає розгляду в порядку адміністративного, а не цивільного судочинства. Із такими висновками суду не погодилася колегія суддів Апеляційного суду Чернівецької області, зазначивши, що ст. 377-1 ЦПК є спеціальною нормою, яка застосовується на стадії виконання судових рішень, ухвалених незалежно від виду судочинства, та рішень інших органів (посадових осіб), і в разі видачі виконавчого листа щодо виконання постанови адміністративного суду питання обмеження права боржника за цим листом на виїзд з України вирішуються в порядку цивільного судочинства. Таким чином, ст. 377-1 ЦПК є спеціальною нормою, яка застосовується на стадії виконання судових рішень, ухвалених незалежно від виду судочинства, та рішень інших органів (посадових осіб). Юрисдикція судів у вирішенні справ за ст. 377-1 ЦПК з виконання рішень інших органів (посадових осіб)

   У переважній більшості справ, які надійшли для аналізу судової практики, подання державних виконавців у порядку ст. 377-1 ЦПК вносились у зв’язку з невиконанням зобов’язань, покладених на боржника судовим рішенням. Подання державних виконавців у порядку зазначеної статті вносились і з метою виконання постанов органів ДАІ про стягнення штрафів із водіїв, притягнутих до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП), а також виконавчих написів нотаріусів, органів Пенсійного фонду України,  митної служби, Державної податкової інспекції та ін.

Узагальнення судової практики щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України (ВСУ: стаття 377-1 ЦПК)

   Ухвалою Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 30 квітня 2014 р. задоволено подання державного виконавця ВДВС Ярмолинецького РУЮ та тимчасово обмежено у праві виїзду за кордон боржника В. до виконання нею зобов’язань зі сплати штрафу в розмірі 8 500 грн згідно з постановою Хмельницької митниці Міндоходів (провадження № 6/689/21/14). Ухвалою Глибоцького районного суду Чернівецької області від    23 червня 2014 р. подання державного виконавця ВДВС Глибоцького районного управління юстиції Чернівецької області, погоджене начальником ВДВС Глибоцького РУЮ Чернівецької області, про тимчасове обмеження у праві виїзду громадянина М. за межі України задоволено.

Тимчасово обмежено громадянина М. у праві виїзду за межі України до повного погашення заборгованості за зведеним виконавчим провадженням про стягнення з цього громадянина на користь держави штрафу в розмірі 128 847 грн (справа № 715/1370/14-ц).

   Також ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 1 липня 2014 р. (справа № 404/4874/14) задоволено подання ВДВС Кіровоградського міськрайонного управління юстиції про тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон боржника А. до виконання зобов’язань за виконавчим написом приватного нотаріуса. Такі рішення судів є правильними, тому ВСУ наголошує на формуванні єдиної судової практики у вирішенні справ цієї категорії.

   Питання про тимчасове обмеження боржника – фізичної особи або керівника боржника – юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням органу ДВС за поданням державного виконавця, погодженим з начальником відділу державної виконавчої служби  (ч. 1 ст. 377-1 ЦПК). Місцезнаходження органу ДВС визначається з урахуванням положень ст. 93 ЦК, а також даних, внесених до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону № 202/98-ВР органами державної виконавчої служби є:

– Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, до складу якого входить відділ примусового виконання рішень;

– управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень;

– районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

   Тобто відповідні відділи ДВС існують лише у районах, районах у містах, містах, та є міськрайонні відділи. На обласному рівні діють управління державної виконавчої служби головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень. Районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції є юридичними особами (ч. 3 ст. 3 Закону № 202/98-ВР). Так, суди першої інстанції в основному дотримуються правил підсудності.

   Ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 28 лютого 2014 р. повернуто подання Кіровського ВДВС Кіровоградського МУЮ щодо громадянина Т. для звернення до належного суду, оскільки ВДВС знаходиться на території Ленінського районного суду м. Кіровограда (справа № 404/1731/1).

   Суддя Конотопського міськрайсуду Сумської області ухвалою від 2 грудня 2014 р. (справа № 577/5979/14-ц) правильно повернула подання державному виконавцю Оболонського РУЮ у м. Києві, оскільки його розгляд належить до підсудності відповідного районного суду м. Києва.

Однак аналіз надісланих копій судових рішень даної категорії свідчить, що в деяких випадках суди порушували вимоги ч. 1 ст. 377-1 ЦПК та розглядали подання не за місцем знаходження органу ДВС. Як приклад, можна навести справи Теплодарського міського суду Одеської області № 516/194/14-ц, № 516/438/14-ц, № 516/442/14-ц, № 516/441/14-ц, № 516/440/14-ц, № 516/437/14-ц. У всіх цих справах суд розглядав подання державних виконавців ВДВС Біляївського міськрайонного управління юстиції в Одеській області.

Іванівський районний суд Одеської області за трьома справами (№ 499/1239/14-ц, № 499/1240/14-ц, № 499/1233/14-ц) розглянув та задовольнив подання державного виконавця Роздільнянського МУЮ в Одеській області про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України стосовно 3 осіб. Також ухвалою судді Першотравневого районного суду м. Чернівці від 25 вересня 2013 р. подання головного державного виконавця Шевченківського відділу ДВС Чернівецького міського управління юстиції про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України повернуто Шевченківському відділу ДВС Чернівецького міського управління юстиції.

Із змісту подання вбачалося, що орган державної виконавчої служби розташований за адресою: вул. Переяславська, 7а, м. Чернівці (Шевченківський район м. Чернівці). Таким чином, справа не підсудна Першотравневому районному суду м. Чернівці (справа № 725/556/13-ц). У разі надходження до суду подання державного виконавця, поданого з порушенням правил підсудності, суддя відповідно до положень ст. 115 ЦПК постановляє ухвалу про повернення такого подання для подання до належного суду. Ухвала суду разом із поданням та всіма додатками до нього надсилається державному виконавцю.

   Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 17 лютого 2014 р. (справа № 335/1623/14-ц) повернуто подання державного виконавця Ленінського ВДВС ЗМУЮ про тимчасове  обмеження виїзду за кордон боржника Б.  для подання до належного суду.

Обґрунтовуючи ухвалу, суд першої інстанції зазначив, що місцезнаходженням Ленінського ВДВС ЗМУЮ є вул. Лобановського, 10, а це  територія Ленінського району м. Запоріжжя.

До Ширяївського районного суду Одеської області (справа   № 518/46/14-ц) надійшло подання ВДВС Обухівського міськрайонного управління юстиції Київської області про обмеження у праві виїзду за кордон Особи К. Ухвалою суду першої інстанції від 18 вересня 2014 р. подання було повернуто без розгляду. При цьому суддя помилково послався на положення статей 209−210 ЦПК, оскільки правовою нормою, яка регулює дане питання, є положення ст. 115 ЦПК.

   Також ухвалою Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 27 лютого 2014 р. (провадження № 6/683/18/2014) повернуто виконавцю для подачі до належного суду подання державного виконавця відділу ДВС Дунаєвецького РУЮ про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України громадянину В.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 21 січня 2015 р. № 17  «Питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції» зі змінами від 25 грудня 2015 р. № 1135 відбулася ліквідація ДВС з покладанням на Міністерство юстиції України завдання і функції з реалізації державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), тому для правильного вирішення питання про підсудність слід також враховувати ці зміни до законодавства. Суб’єкти звернення до суду. Відповідно до п. 18 ч. 3 ст. 11 Закону № 606-ХІV державний виконавець має право у разі ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника − фізичної особи або керівника боржника − юридичної особи за межі України до виконання зобов’язань за рішенням. Реалізація цих прав здійснюється шляхом звернення до суду в порядку ст. 377-1 ЦПК з поданням про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України, яка також визначає, що суб’єктом звернення до суду є державний виконавець. Перелік осіб, які є державними виконавцями, визначено ст. 4 Закону № 202/98-ВР. У випадку заміни державного виконавця після відкриття виконавчого провадження до подання мають бути додані документи, які підтверджують, що з поданням до суду звернувся саме той виконавець, який здійснює виконання за конкретним виконавчим документом.

   Подання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, з яким звертається до суду державний виконавець, відповідно до вимог ч. 1 ст. 377-1 ЦПК має погоджуватися з начальником відділу ДВС, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець (суб’єкт подання). Закон не допускає випадків погодження подання з іншою, окрім начальника (виконуючого обов’язки начальника), посадовою особою органів ДВС. У випадку звернення до суду начальника відділу ДВС, у якого перебуває виконавче провадження, погодження такого подання не вимагається.

   Так, ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 31 жовтня 2013 р. встановлено, що подання старшого державного виконавця ВДВС про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника Т. не погоджено з начальником ВДВС, що стало однією з підстав скасування ухвали суду першої інстанції про задоволення такого подання. Також ухвалою Новоушицького районного суду Хмельницької області від 6 березня 2014 р. відмовлено в задоволенні подання державного виконавця про встановлення тимчасового обмеження в праві виїзду за межі України громадянину С. (провадження № 6/680/48/14), оскільки подання було оформлене без дотримання вимог ч. 1 ст. 377-1 ЦПК, а саме не було погоджено з начальником відділу ДВС Новоушицького РУ, воно мало бути залишене без руху з наданням строку для усунення недоліків.

Джерело: http://protokol.com.ua/

Всупереч Європейському суду: Як ДФС стягує податки з фізосіб, що продають житло

Спрощення податкового законодавства та фіскальний тиск на практиці

   Останнім часом у Київському регіоні отримали широке розповсюдження операції з житлом, які здійснюються шляхом укладення між власниками – фізичними особами – договору купівлі-продажу речових прав на об’єкт нерухомості (тобто, квартиру). Зважаючи на активну забудову столиці й передмістя та поширеність саме цієї схеми інвестування у будівництво, контролюючі органи вирішили не залишатися осторонь. Це призвело до того, що представники Державної фіскальної служби визнають діяльність, пов’язану з купівлею-продажем житла, підприємницькою, й нараховують усі можливі податки і збори.

   На перший погляд, позиція податкових органів може здатися правомірною, оскільки у своїх висновках податківці фактично дублюють позицію Вищого адміністративного суду, яка викладена в ухвалі від 16 листопада 2015 року №К/800/67007/14. Розглядаючи касаційну скаргу Державної фіскальної служби, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що будівництво багатоквартирних житлових будинків, як за власні, так і залучені кошти є безумовним свідченням того, що збудований об'єкт нерухомості передбачав отримання прибутку від подальшого продажу квартир та нежитлових приміщень. Отже, це є неодмінною характерною рисою підприємницької діяльності.  Та якщо керуватись нормами Господарського кодексу України, статтею 42 ГКУ підприємництво визначається як самостійна, ініціативна, систематична і на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. І, що важливо, усі перелічені умови мають виконуватись одночасно. В іншому випадку така діяльність не може бути визнана підприємницькою.

   При цьому жоден нормативно-правовий акт, зокрема ні Господарський, ні Податковий кодекси України, не містить чітких кількісних критеріїв для визначення систематичності діяльності, що дає підстави для спекуляцій з боку контролюючих органів. Співробітники фіскальної служби взяли за основу підхід, відповідно до якого діяльність, яка здійснюється три і більше рази протягом звітного року, вважається систематичною, а отже має підлягати оподаткуванню за ставкою 18% в порядку, передбаченому статтею 177 ПКУ та ще й зі сплатою ПДВ. Вважаємо такий підхід фіскальних органів не коректним, оскільки нормами Податкового кодексу прямо передбачено можливість продажу фізичною особою двох і більше об’єктів нерухомості протягом одного звітного періоду при сплаті податку на доходи фізичних осіб за ставкою 5%.

   Тим більш, що такий підхід може застосовуватись не тільки у сфері будівництва чи купівлі-продажу нерухомості, а й у будь-яких інших сферах діяльності громадян, наприклад, до операцій з продажу особистих речей на Інтернет-майданчиках та різноманітних онлайн-аукціонах. Навіть якщо не брати до уваги філософські поняття «справедливості», такий підхід фіскалів суперечить як основним засадам цивільного та податкового законодавства так і практиці Європейського суду з прав людини, оскільки фактично обмежує свободу укладання договорів, зменшує економічні свободи громадян та породжує додаткові обов’язки, суттєво збільшуючи податкове навантаження.

   Також варто нагадати, що у статті 4 ПКУ закріплено принцип презумпції правомірності рішень платника податку, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акту припускає неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого рішення може бути прийняте на користь кожної із сторін. А відповідно до п. 56.21 статті 56 Податкового кодексу у разі, коли має місце подібна колізія (норма або декілька норм ПКУ чи іншого нормативно-правового акту суперечать між собою та припускають неоднозначне трактування), рішення приймається саме на користь платника податків. До того ж, вказаний принцип знайшов своє відображення у рішеннях Європейського суду з прав людини у таких резонансних справах як «Сєрков проти України» (заява №39766/05) та «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06). Й ці рішення підлягають застосуванню судами як джерела права.

   У процесі розгляду згаданих справ Європейським судом було визначено, що національне законодавство не є чітким та узгодженим, не відповідає вимозі "якості" закону і не забезпечує адекватність захисту від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника. Відтак ЄСПЛ засвідчив факт порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод», оскільки органи держаної влади віддали перевагу найменш сприятливому тлумаченню національного законодавства, і це призвело до накладення на заявника додаткових зобов'язань зі сплати податку. Інакше кажучи, національними органами не було дотримано вимогу законодавства щодо застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для заявника-платника податку, коли у його справі законодавство припускало неоднозначне тлумачення.

   Також зазначимо, що згідно зі статтею 24 Цивільного кодексу України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. При цьому громадянин, який бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого він набув з моменту народження. Людина лише набуває до нього нової ознаки – «підприємець». Але цей юридичний статус сам по собі не впливає і ніяким чином не обмежує будь-які правомочності особи, які випливають з її цивільної право-, та дієздатності. І саме у господарських відносинах фізичні особи-підприємці приймають участь перш за все як підприємці, а не як фізичні особи, та лише на підставі їх реєстрації і внесення відомостей про них до Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців.

   Таким чином, якщо підвести підсумок, стає цілком зрозумілим, що декларації про сервісну службу залишились на папері. Органи фіскальної служби не тільки не діють в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а й цілеспрямовано порушують норми Конституції України та інших законів, в тому числі Податкового кодексу України, шляхом їх довільного тлумачення в найбільш вигідному для себе світлі. Так, всупереч ст. 3 Податкового кодексу, рішення Вищого адміністративного суду визнається частиною податкового законодавства України, є обов’язковим і має юридичні наслідки для інших платників податків, в той час, як рішення Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» підлягають застосуванню судами як джерела права, просто-напросто ігноруються представниками фіскальної служби.

   Маємо надію, що представники Позивача у справі №826/14630/14 (К/800/67007/14) не залишать (не залишили) даний небезпечний прецедент без належного реагування та звернуться (звернулись) до Верховного суду України та до Європейського суду з прав людини, адже для успішного вирішення даного питання є аргументована правова позиція на користь платника податків-Позивача у справі.

Автор статті: Богдан Катрушин

Джерело: Бизнес

Продлен мораторий на проверки: как воспользоваться нормами и защитить свои права в суде

   Недавно парламент продлил мораторий на проверки органов контроля и несколько ограничил права последних. Впрочем, налоговики давно научились обходить запреты. Судебная практика также неоднозначна. Но юристы настаивают: нужно знать свои права и защищать их любым законным способом.

Недостатки системы

   Сегодня в Украине действует 2 моратории на проведение проверок. Первый из них установлен законом «О внесении изменений в Налоговый кодекс Украины и некоторые другие законы относительно налоговой реформы» от 28.12.2014 №71-VIII. Второй - законом «Об особенностях осуществления государственного надзора (контроля) в сфере хозяйственной деятельности относительно физических лиц - предпринимателей и юридических лиц, применяющих упрощенную систему налогообложения »от 23.02.2012 №4448-VI. Правда, оба они касаются малого и среднего бизнеса. Так, первый распространяется на предприятия с оборотом до 20 млн грн. в год, второй - на ФОТ и юрлиц- «упрощенцев», которые не платят налог на добавленную стоимость. Этот мораторий предусматривает возможность проведения проверок исключительно с разрешения Кабмина, по заявке предприятия, по решению суда или в рамках уголовного производства. Второй ограничивает перечень органов государственного надзора, могут проверять субъектов, попадающих под действие закона. Впрочем, как отметил партнер АО «Летрадо» Николай Хахула на киевской конференции развития и безопасности бизнеса, организованной агентством Lipsky Marketing Group, оба акты имеют недостатки.

   По первому сложилась противоречивая судебная практика. Большинство госорганов, в частности Минюст, Госархстройинспекция, Минэкономики, и некоторые служители Фемиды (см. решение Высшего административного суда от 28.04.2016 и 2.06.2016) считают, что закон №71-VIII не вносил изменений в НК, поэтому норма о моратории является самостоятельной и касается всех контролирующих органов без исключения. «Однако есть и противоположная практика, хотя ее и меньше, когда судьи поддерживают позицию, что закон распространяется только на проверки налоговой и финансовой инспекции», - добавил М.Хахула.

Закон №4448-VI применяется редко, так как прописан в нем перечень органов, которые могут проверять «упрощенцев», достаточно широк. Хотя, по словам юриста, в его практике были дела, когда контролеры не допускались к проверкам на основании этого акта и споры заканчивались решениями ВАС в пользу предпринимателей.

Новые правила игры

   Однако недавно был принят закон «Об особенностях осуществления мероприятий государственного надзора (контроля) в сфере хозяйственной деятельности» (№3153, пока ожидает подписи Президента). В соответствии с новациями мораторий защищать уже всех субъектов хозяйствования.

В частности, в 1 июля 2017 будут запрещены все плановые проверки, а также ограничены основания для проведения внеплановых (эти положения не касаются ДФС и ГФИ). Такими могут быть:

• обращение физлиц о нарушении их прав (за согласием на проверку Государственной регуляторной службы)

• собственное желание предприятий;

• решением суда;

• авария, повлекшая смерть.

М.Хахула отметил, что станут невозможными внеплановые проверки, в том числе по основаниям, как недостоверные данные в документах, непредставление в установленный срок деклараций и т. Кроме того, предприятия смогут отслеживать наличие согласия ДРС на проверку: соответствующая информация будет содержаться на сайте службы.

Также для предприятий с оборотом до 20 млн грн. будет продлено действие моратория на проверки ДФС и ГФИ. В то же время, подчеркнул юрист, эти нормы уже нельзя будет распространить на другие органы контроля.

   Также во время конференции обращалось внимание и на недавно принятый закон «О внесении изменений в Закон Украины« Об основных принципах государственного надзора (контроля) в сфере хозяйственной деятельности »по либерализации системы государственного надзора» (№2418а, тоже ожидает подписи главы государства). В нем предусмотрено, что теперь требования закона «Об основных принципах государственного надзора (контроля) в сфере хозяйственной деятельности» от 5.04.2007 №877-V частично касаться ДФС, ГАСК, Гоструда и других органов надзора. Также прямо прописана презумпция правоты предприятия: в случае неоднозначности норма должна трактоваться в пользу последнего. Указано на возможность получить письменную консультацию (как предусмотрено в ПК для ДФС).

Всегда готов

   Вместе с тем уже в начале создания бизнеса важно понимать, что рано или поздно к вам придут проверяющие, предостерег партнер АФ Pragnum Дмитрий Жуков.

Прежде всего эксперт посоветовал постоянно проводить аудит первичной документации. «90% гарантии успеха в налоговом споре - это первичные документы », - аргументировал он свою позицию. Зато часто предприниматели не уделяют должного внимания их составлению. Причем здесь важно участие именно юриста, а не бухгалтера, поскольку последний «смотрит на числа, зато юрист - на суть: даты, подписи и т.д.». Также специалист рекомендовал не пренебрегать возможностью обжалования приказа на проверку. В частности, практика Верховного Суда 2015 свидетельствует, что, когда распоряжение незаконно, это приводит к отсутствию правовых последствий проверки. Зато еще в 2010 году ВС признал: если плательщик допустил налоговиков к проверке, хотя имел право этого не делать, то в дальнейшем обжалование только ее последствий. «Допустил - шанс упустил. Однозначно не пускайте проверяющих, если считаете проверку незаконной », - посоветовал юрист. Следующий шаг - подготовка к подаче иска, в частности первичной документации. Для получения отсрочки юристы советуют инициировать процесс административного обжалования результатов проверки. Кроме того, ВАС считает: когда определенные документы не были предоставлены во время проверки и даже админобжалования, суд не вправе отклонить их и должен учитывать как доказательства при рассмотрении дела. «То есть это значит: не подали во время проверки, потому что документы должны недостатки, исправили и подали в суд. Это нормально. Потому что во время проверки дефектный документ лучше вообще не давать », - посоветовал Д.Жуков. Также он обратил внимание на то, что важными аргументами в суде будут вспомогательные доказательства (экспертизы, ответы на адвокатские запросы, объяснения контрагентов, маркетинговые исследования и т.д.). Содействие в отстаивании своей позиции также научно-правовые заключения университетов. ДФС не имеет доступа к таким доказательств, а значит, не сможет эффективно возражать против них.

   Кстати, сами налоговики признают: налогоплательщики выигрывают у них 2/3 судебных споров. Хотя, к сожалению, это не очень останавливает пыл фискалов. «Не догоним, так хоть согреемся» - возможно, именно такой логикой пользуются контролеры. Однако в любом случае юристы советуют готовиться к «забега» заранее, а не тогда, когда прозвучит вызов на старт, то есть начнется проведение проверки.

Автор статьи: Иван Григорьев

Источник: Закон и Бизнес

Правове регулювання прав та обов’язків осіб, що проживають у цивільному шлюбі

В сучасному суспільстві дедалі частіше молоді люди починають своє спільне життя без офіційної реєстрації шлюбу, але при цьому мають повноцінні подружні стосунки, народжуючи дітей, придбаваючи житло, транспортні засоби, набуваючи спільно інше майно. Кількість таких родин із року в рік невпинно зростає, а разом з цим розгалужується спектр правових питань щодо прав та обов’язків суб’єктів таких родинних відносин, зокрема, які правові наслідки такого спільного проживання без державної реєстрації шлюбу, чи розповсюджується на такі  родини норми цивільного законодавства, котре регулює офіційні шлюби тощо?В цій статті ми спробуємо розібратись, що являє собою явище «цивільний шлюб» і які права та обов’язки він породжує для чоловіка та жінки, які обрали даний спосіб сімейних відносин.

Насамперед зазначимо, що визначення поняття «цивільний шлюб» як таке в законодавстві відсутнє. Натомість в нормативно правових актах та судовій практиці нерідко зустрічається термін: «фактичні шлюбні відносини». Багато правників також використовують поняття «фактичний шлюб». Не дивлячись на те, що у законодавстві для даного виду сімейних відносин частіше  вживається поняття «фактичні шлюбні відносини», ми притримуємося думки, що найбільш прийнятним терміном, який характеризує вищезазначений вид відносин чоловіка та жінки, є термін «цивільний шлюб», адже цивільний шлюб в розумінні загальних правових норм це проживання жінки та чоловіка однією сім’єю без офіційної реєстрації шлюбу. В це поняття включається проживання в одній оселі, спільний побут та ведення домашнього господарства, основані на почуттях любові, взаємоповаги із бажанням створити сім’ю. При цьому такі сімейні відносини офіційно в органах РАЦСу не зареєстровані.

В свою чергу, для більш детального з’ясування, що ж таке цивільний шлюб, необхідно звертатися до Сімейного кодексу України, а саме до статті 74, в якій зазначено: якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Правовий статус «цивільного подружжя»

Із набранням чинності Сімейного кодексу України в 2004 році так званий цивільний шлюб став майже прирівняний до офіційного. До прийняття Сімейного кодексу України відносини осіб, що перебували у цивільному шлюбі, жодним чином законодавством не були врегульовані, що породжувало низку юридичних проблем, коли такі відносини, нажаль, припинялися. Проте, не зважаючи на намагання законодавця статтею 74 Сімейного кодексу  прирівняти цивільний шлюб до офіційно зареєстрованого, на практиці виникає безліч спірних питань, на які на законодавчому рівні немає конкретних відповідей. Саме тому відсутність чіткої системи правового регулювання цивільного шлюбу породжує невизначеність та неоднозначність підходу судів до вирішення спорів, які виникають після його припинення.

Поділ майна в рамках цивільного шлюбу

На відміну від цивільного шлюбу, в рамках офіційно зареєстрованого шлюбу подружжя більш захищені в питаннях поділу майна. Так, статтею 60 Сімейного кодексу передбачено, що майно набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності, а отже, всі речі, набуті за час подружнього життя є об’єктами права спільної сумісної власності подружжя. Що ж стосується цивільного шлюбу, то тут варто зважати на те, що хоча статтею 74 Сімейного кодексу i закріплені рівні права законного подружжя та осіб, які в офіційному шлюбі не перебувають, на отримання в спільну сумісну власність майна, набутого за час спільного проживання, проте практичного механізму поділу такого майна законодавством на сьогоднішній день не передбачено. Особливого масштабу проблема поділу майна між особами, що проживають у цивільному шлюбі, набуває тоді, коли право власності на таке майно було оформлено лише на одного з них.

Так ч. 3 ст. 65 Сімейного кодексу України визначено, що для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації (наприклад, нерухомість або транспортні засоби), а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово та має бути нотаріально засвідчена. Що ж стосується укладання договорів стосовно майна, яке спільно набуто особами за час перебування у цивільному шлюбі, і право власності оформлено лише на одного з них, то надання згоди другого з цивільного подружжя на укладання таких договорів законодавством не передбачена. Таким чином, один із цивільного подружжя не застрахований від відчуження такого майна законним власником без отримання згоди іншого. Якщо перед чоловіком та жінкою постає питання поділу майна, що було набуте ними під час проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, вони мають право поділити його в добровільному порядку шляхом укладання нотаріально посвідченого договору та визначення частки майна, що належатиме кожному з них. У разі недосягнення згоди шляхом перемов залишається єдиний шлях – судовий.

Судова практика з питань цивільного шлюбу

До прийняття Сімейного кодексу особам, що не проживають в зареєстрованому шлюбі, було достатньо важко довести своє законне право на частину спільно придбаного майна, адже відносини цивільного шлюбу виходили за рамки сімейних. Проте, навіть із прийняттям Сімейного кодексу України, який надає особам, які проживають у цивільному шлюбі, таких самих майнових прав, як i законному подружжю, численних спорів між такими особами не поменшало. Позиція суддів щодо цих питань зводиться до того, що сам лише факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення участі сторін спільною працею в набутті майна не є підставою для визнання за ними права спільної сумісної власності на нього.

Зокрема, в правовому висновку Верховного суду України, викладеного у постанові по справі №6-66цс13 зазначено, що майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо:

1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім’ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 

2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. Отже, для визнання права спільної власності на майно, набуте особами, що проживають в цивільному шлюбі, необхідно в судовому порядку надавати докази, що таке майно набуте саме внаслідок спільної праці цивільного подружжя.

Особливості судового захисту права подружжя у цивільному шлюбі

Особа, яка хоче довести своє право на частку спільно набутого в цивільному шлюбі майна, може подати до суду позовну заяву про встановлення факту проживання однією сім’єю та визнання права власності на частку в спільній сумісній власності.

Першочергово необхідно довести факт проживання однією сім’єю та те, що майно, яке підлягає поділу, належить особам, що перебували в цивільному шлюбі, на правах спільної сумісної власності. При цьому важливо встановити час, з якого особи почали фактично проживати однією сім’єю, що зробити досить проблематично. Основними доказами для встановлення факту проживання однією сім’єю слугують показання свідків. Проте, не зайвим для цього також буде надання суду інших доказів: фотокарток, відеозаписів, з яких вбачається спільне проживання, ведення побуту, проводження дозвілля, відпочинку тощо. У разі наявності в осіб, що проживають у цивільному шлюбі, спільних дітей, свідоцтво про народження буде вагомим доказом для встановлення факту проживання однією сім’єю. Якщо особи були разом зареєстровані в квартирі чи будинку, що підлягає поділу, доказом також буде слугувати реєстраційний запис у паспорті. Важливо не просто довести факт спільного проживання та що власне під час такого проживання було набуте спірне майно, а й понад те, що особа, яка прагне визнати право власності на таке майно, зробила грошовий вклад у його придбання. В такому випадку квитанції та чеки будуть слугувати доказами у справі.

Водночас, коли жінка або чоловік хоче довести суду, що спірне майно було придбане не за спільні кошти, а за її власні, додатково необхідно подати до суду докази недостатності у другого з цивільного подружжя фінансової спроможності для його придбання.

Проблематика спадкових відносин

В цивільному шлюбі найчастіше трапляється так, що після смерті одного з цивільного подружжя, другий за умови відсутності заповіту має досить примарні шанси успадкувати майно, спільно набуте за період проживання в цивільному шлюбі.

Відповідно до положень Цивільного кодексу, до першої черги спадкування за законом належать діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця й народжені після його смерті, той з подружжя, який пережив спадкодавця, і його батьки. Особа, що проживали із спадкодавцем однією сім'єю, включається лише у четверту чергу спадкування за законом. При цьому, має значення час проживання разом із спадкодавцем – він має становити не менше п’яти років. Для того, щоб особі, яка проживала в цивільному шлюбі із спадкодавцем, довести своє право на частину спадщини, а саме на майно, що спільно набуто за час цивільного шлюбу, знову ж таки необхідно звертатися до суду. В рамках судового захисту права на частку в спадщині, попередньо необхідно довести суду факт проживання із спадкодавцем однією сім’єю та факт спільного набуття разом з ним спірного майна. Наші поради стосовно формування доказової бази в цих випадках описані вище. Ще один спосіб зміни черговості одержання спадкоємцями за законом права на спадкування - застосування норм частини 2 статті 1259 Цивільного кодексу України, згідно якої фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Для цього необхідно довести, що спадкодавець був хворий, потребував опіки та матеріальної допомоги, яку особа йому надавала.

Корисні поради

Національне законодавство наголошує на можливості договірного врегулювання відносин у цивільному шлюбі. Саме тому проблеми із поділом майна краще попередити в договірному порядку, ніж згодом під час довготривалої судової тяганини.

Найголовніше у договорі купівлі-продажу необхідно вказати двох покупців, та відповідно, придбане майно оформити у спільну часткову власність із зазначенням розміру часток кожного з покупців такого майна. Крім того, особи, що проживають без зареєстрованих шлюбних відносин, мають право укласти угоду про володіння, користування та розпорядження майном, що знаходиться в їх спільній власності, в якій визначити порядок його користування та поділ в майбутньому. Хоч цивільне законодавство за своєю природою має диспозитивний характер, варто переконатися, щоб будь-які угоди, які укладаються жінкою та чоловіком, які перебувають у цивільному шлюбі, не суперечать нормам закону. Зокрема, варто звернути увагу на те, що укладати шлюбний контракт має право тільки законне подружжя, а його укладення особами, що у законному шлюбі не перебувають, є підставою для визнання його недійсним. Коли пара закоханих прагне створити сім’ю, нехай навіть без штампу в паспорті, вони рідко замислюються про наслідки, якщо кохання згасне та доведеться розлучитися. Утім варто завважити на те, що не узаконюючи свої сімейні відносини, цивільне подружжя після розлучення ризикує не мати всього спектру цивільних прав та обов’язків, на відміну від офіційного зареєстрованого. Адже держава, хоч i урівнюючи права чоловіка та жінки, проживаючих в офіційному та в цивільному шлюбі, все ж таки стоїть на боці офіційно зареєстрованого шлюбу, гарантуючи більше прав та стабільність відносин. Як оберігати своє кохання кожен обирає сам. А ми в свою чергу сподіваємося на подальше заповнення та уніфікацію законодавчих прогалин та неузгодженостей.

Джерело: PLP LAW Group

Призначення та проведення експертизи у цивільному судочинстві

В ході розгляду цивільної або господарської справи в окремих випадках не обійтись без призначення та проведення судової експертизи. Трапляються випадки, коли в судовому процесі без спеціальних знань експерта важко довести сторонам свою правоту, а судді – прийняти законне та обґрунтоване рішення. Так, при поділі будинку подружжя, визначення причин затоплення приміщення неможливо обійтися без будівельно-технічної експертизи, у випадку встановлення батьківства чи материнства необхідно провести судово-біологічну експертизу. При розгляді цивільних позовів про відшкодування моральної та матеріальної шкоди, завданої дорожньо-транспортними пригодами і несправностями транспортних засобів важливими стануть висновки, зроблені за результатами автотехнічної експертизи.

Який порядок призначення та проведення судової експертизи?

Законом чітко визначено, що експертиза може бути призначена судом за заявою осіб, які беруть участь у справі, тобто сторін, третіх осіб, а також представниками сторін та третіх осіб.

Таким чином, щоб у справі була призначена експертиза, необхідно подати в судовому процесі відповідну заяву (клопотання). У такій заяві доцільно викласти питання, на які потрібна відповідь експерта. Кількість і зміст питань, за якими має бути проведена експертиза, остаточно визначається судом.

Як правило, судова експертиза призначається за бажанням осіб, які беруть участь у справі. 

Проте, закон встановлює випадки, коли її призначення є обов’язковим.

Обов’язкові випадки призначення та проведення експертизи в суді

1. У разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами.

2. У разі заявлення клопотання про її призначення хоча б однією стороною у справах про встановлення:

• характеру та ступеню ушкодження здоров’я;

• психічного стану особи;

• віку особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.

Процесуальною підставою залучення в процес експерта є ухвала суду про призначення експертизи. Вона повинна бути складена як окремий процесуальний документ з наведенням у ній мотивів прийнятого рішення про призначення експертизи та чітким викладенням питань, що стосуються предмета останньої. В ухвалі має бути зазначено, які питання подані учасниками судового розгляду і з яких мотивів їх відхилено.

Хто може бути експертом?

Експертом може залучатися особа, яка відповідає вимогам, встановленим Законом України «Про судову експертизу», і внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів 

Судовими експертами державних спеціалізованих установ можуть бути фахівці, які мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності.

До проведення судових експертиз, крім тих, що проводяться виключно державними спеціалізованими установами, можуть залучатися також судові експерти, які не є працівниками цих установ, за умови, що вони мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку в державних спеціалізованих установах Міністерства юстиції України, атестовані та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності (ст. 10 Закону України «Про судову експертизу»).

Експерт – носій спеціальних знань, належить до так званих «обізнаних осіб». Має самостійний, нормативно-відокремлений процесуальний статус, окремі, лише для нього визначені функції.

Експерт не повинен мати юридичної зацікавленості у справі. Наділений широким колом процесуальних прав і обов’язків, приводиться до присяги, попереджається про кримінальну відповідальність.

Висновок експерта як доказ

Згідно з нормами ст.ст. 57, 66, 212 Цивільного процесуального кодексу України, а також положень Постанови Пленуму Верховного Суду України №8 від 30.05.1997 «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» висновок експерта є доказом в цивільному процесі. Він не має наперед встановленої сили та переваги над іншими джерелами доказів, підлягає перевірці й оцінці за внутрішнім переконанням суду, яке має ґрунтуватися на всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи у сукупності. Проте, на практиці судді дуже рідко приймають рішення всупереч висновку експерта. Його оцінка часто представляє собою чималу складність. Існує досить поширена надмірна довіра до положень, викладених у ньому, завищена оцінка його доказового значення. Вважається, що раз він грунтується на точних наукових розрахунках, то не може бути і будь-яких сумнівів у його достовірності. Хоча прямо така думка у судових рішеннях і не висловлюється, але тенденція до цього все ж таки є. Не слід відкидати і той факт, що висновок експерта, як і будь-який інший доказ, може виявитися сумнівним або навіть неправильним з різних причин. Експертові можуть бути представлені невірні початкові дані або недійсні об’єкти. Може виявитися недостатньо надійною застосована ним методика і, нарешті, експерт, як і всі люди, теж не застрахований від помилок, які, хоч і рідко, але все ж таки зустрічаються в експертній практиці. Тому експертний висновок, як і будь-який інший доказ, має підлягати ретельній всебічній перевірці та критичній оцінці.

Як бути, якщо висновок експерта неясний або суперечливий?

У випадку, коли висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (ст. 150 ЦПК України). Коли є сумніви у правильності висновку експерта, пов’язані з його недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи, призначається повторна експертиза. ЇЇ проведення може бути доручено тільки іншому експертові. В ухвалі про призначення повторної експертизи зазначаються обставини, які викликають сумніви у правильності попереднього висновку експерта.

У випадках, коли в справі щодо одного й того ж предмета проведено декілька експертиз, у тому числі, додаткову чи повторну, суд повинен дати оцінку кожному висновку з точки зору всебічності, повноти й об’єктивності експертного дослідження. Таким чином, висновок експерта – беззаперечно, вагомий доказ у справі, проте, його зміст має перевірятися, а оцінка здійснюватися у сукупності з усіма обставинами справи.

Джерело: Юрист-блог http://www.buhgalteria.com.ua/

Як оподатковуються доходи, отримані за рішенням суду?

ДФСУ у листі від 28.11.16р. № 25706/6/99-99-13-02-03-15 роз'яснила, що юридична особа (боржник) с податковим агентом стосовно нарахування, утримання та сплати ПДФО i військового збору з доходу, отриманого на рідставі рішення суду. Разом з цим п. 292.15 ст. 292 ПКУ встановлено, що при визначенні обсягу доходу, що дає право суб’єкту господарювання зареєструватися платником єдиного податку та/або перебувати на спрощеній системі оподаткування в наступному податковому (звітному) періоді, не включається дохід, отриманий як компенсація (відшкодування) за рішенням суду за будь-які попередні (звітні) періоди.

Водночас якщо юридична особа - платник єдиного податку отримує суму коштів як компенсацію (відшкодування) за рішенням суду за будь-які попередні (звітні) періоди, то така сума, визначена згідно з бухгалтерським обліком як дохід, має включатися до об’єкта оподаткування єдиним податком у податковому (звітному) періоді, у якому така сума отримана.

ДЕРЖАВНА ФІСКАЛЬНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

ЛИСТ

від 28.11.2016 р. N 25706/6/99-99-13-02-03-15

Державна фіскальна служба України, керуючись ст. 52 Податкового кодексу України (далі - Кодекс), розглянула лист щодо практичного застосування окремих норм чинного законодавства і в межах компетенції повідомляє.

Статтею 124 Конституції України встановлено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Відповідно до п. 9 ст. 39 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VІІІ "Про виконавче провадження" виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

Водночас ст. 67 Конституції України встановлено, що кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Відносини, які виникають у сфері справляння податків і зборів, регулюються Кодексом.

Оподаткування доходів фізичних осіб регламентується розділом ІV Кодексу, згідно з п. 162.1 ст. 162 якого платниками податку на доходи фізичних осіб є, зокрема фізична особа - резидент, яка отримує доходи з джерела їх походження в Україні, та податковий агент.

Згідно з пп. 163.1.1 п. 163.1 ст. 163 Кодексу об’єктом оподаткування фізичної особи - резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід, до якого, зокрема, включається: дохід у вигляді неустойки (штрафів, пені), крім випадків, визначених цим підпунктом (пп. 164.2.14 п. 164.2 ст. 164 Кодексу); дохід, отриманий платником податку як додаткове благо у вигляді суми грошового відшкодування будь-яких витрат, крім тих, що обов'язково відшкодовуються відповідно до закону за рахунок бюджету або звільняються від оподаткування згідно з розділом IV Кодексу (пп. "г" пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 Кодексу) та інші доходи, крім зазначених у ст. 165 Кодексу (пп. 164.2.20 п. 164.2 ст. 164 Кодексу).

Статтею 168 Кодексу встановлено порядок нарахування, утримання та сплати (перерахування) податку на доходи фізичних осіб до бюджету.

Так, згідно із пп. 168.1.1 п. 168.1 ст. 168 Кодексу податковий агент, поняття якого визначено пп. 14.1.180 п. 14.1 ст. 14 Кодексу, що нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов’язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку, визначену ст. 167 Кодексу.

Податковим агентом визнається особа, на яку Кодексом покладається обов’язок з обчислення, утримання з доходів, що нараховуються (виплачуються, надаються) платнику, та перерахування податків до відповідного бюджету від імені та за рахунок коштів платника податків (п. 18.1 ст. 18 Кодексу).

При цьому податкові агенти прирівнюються до платників податку і мають права та виконують обов’язки, встановлені Кодексом для платників податків (п. 18.2 ст. 18 Кодексу).

Крім того, доходи, визначені ст. 163 Кодексу, є об’єктом оподаткування військовим збором (пп. 1.2 п. 161 підрозділу 10 розділу XX Кодексу).

Ставка військового збору - 1,5 відс. об’єкта оподаткування, визначеного пп. 1.2 п. 161 підрозділу 10 розділу XX Кодексу (пп. 1.3 п. 161 підрозділу 10 розділу XX Кодексу).

Нарахування, утримання та сплата (перерахування) збору до бюджету здійснюються у порядку, встановленому ст. 168 Кодексу (пп. 1.4 п. 161 підрозділу 10 розділу XX Кодексу).

Враховуючи викладене, як юридична особа (боржник) є податковим агентом щодо нарахування, утримання та сплати податку на доходи фізичних осіб і військового збору з доходу, нарахованого на підставі рішення суду. Крім цього, така юридична особа як податковий агент прирівнюється до платників податку і має права та виконує обов’язки, встановлені Кодексом для платників податків. З метою уникнення неоднозначного тлумачення норм податкового законодавства для отримання більш конкретної відповіді необхідне детальне вивчення документів (матеріалів), зокрема рішення суду.

Джерело: Перший заступник Голови С. В. Білан http://blog.liga.net/

Что гарантирует физлицам-вкладчикам госбанков новый Закон?

Президентом Украины Петром Порошенко 19 декабря текущего года был внесен на рассмотрение проект Закона о внесении изменений в Закон Украины «О банках и банковской деятельности» касательно гарантирования государством вкладов физических лиц». Оперативным темпом, а именно 20 декабря 2016 года, Закон был принят Верховной Радой Украины. Стоит отметить, что в день внесения вышеупомянутого законопроекта № 5553 народным депутатом Ю. Деревянко был внесен альтернативный законопроект (№ 5553-1), также народными депутатами С. Соболевым и А. Кужель, в свою очередь, также был внесен подобный законопроект (№ 5553-2). В дальнейшем эти законопроекты не получили одобрения.

Остановимся на законопроекте № 5553, а точнее, на принятом Законе.

1) По своему объему Закон максимально компактен и включает в себя дополнение к статье 57 Закона «О банках и банковской деятельности». Дополняется данная статья нормами, которые регламентируют, что вклады физических лиц в других государственных банках (помимо Государственного сберегательного банка Украины) гарантируются:

- по суммам до 200 000 грн - согласно Закону «О системе гарантирования вкладов физических лиц», а именно - Фондом гарантирования вкладов физических лиц;

- по суммам свыше 200 000 грн - государством.

Теоретически, эти изменения приняты для усиления прав и интересов вкладчиков-физических лиц. В целом государство берет на себя определенные дополнительные обязательства по гарантированным выплатам. К счастью, практики выполнения подобных обязательств государством в нашей стране не было, поскольку государственный Сбербанк, Укрэксимбанк и практически государственный Укргазбанк (95%) не шатко стоят на своих ногах.

2) Закон явно призван уменьшить панику вокруг ситуации с ПриватБанком. Ведь, если теоретически представить крах столь крупного игрока банковского рынка, Фонд гарантирования вкладов физических лиц вряд ли справился бы с потоком пострадавших лиц, имеющих сбережения, в разном виде, на сумму более 200 000 грн, а на этой цифре его участь заканчивается. Другими словами, имея депозит (вместе с процентами) на сумму 800 000 грн вкладчик смог бы получить от Фонда не более четверти надлежащей ему суммы. Учитывая ситуацию, которая складывалась последние несколько лет в нашем государстве, эта тема крайне актуальна, ведь процент людей, не доверяющих банковской системе, растет и растет.

Как бы там ни было, какая б не складывалась дальнейшая ситуация вокруг ПриватБанка, однозначно данный Закон призван защищать интересы физических лиц-вкладчиков, а это именно то, в чем сейчас нуждается банковская система Украины.

Джерело: Артем Барташевич http://protokol.com.ua/

Болтун — находка для врага

Мотивом для написания этой статьи послужил вопрос читателя газеты «Бухгалтерия», в котором шла речь о том, что на предприятии в отношении отдельных сведений введен режим коммерческой тайны. Не так давно стало известно об утечке важной информации, чем воспользовались конкуренты. На предприятии уверены, что виноват в произошедшем конкретный работник. Какие есть способы его наказать? Попробуем разобраться.

Понятие коммерческой тайны

Как правило, любую информацию, связанную с деятельностью предприятия, именуют коммерческой тайной. Но вся ли информация является таковой?

Определение понятия «коммерческая тайна» приведено в ч.1 ст.505 ГКУ и в ч.1 ст.36 ХКУ. Если их обобщить, то получится, что коммерческая тайна – это сведения (информация), составляющие для субъекта хозяйствования коммерческую ценность, неправомерное разглашение которых может причинить ему вред. Коммерческая тайна отнесена к объектам права интеллектуальной собственности (последний абзац ч.1 ст.420 ГКУ).

Коммерческой тайне присущи такие признаки как информативность, конфиденциальность, коммерческая ценность, защищенность информации, составляющей коммерческую тайну. Эти признаки коммерческой тайны являются существенными, необходимыми и неотделимыми (см. решение Кировского районного суда г.Кировограда от 09.04.2010 г. по делу № 2-719/10).

Какие же конкретно сведения составляют коммерческую тайну? По общему правилу, субъект хозяйствования самостоятельно определяет круг сведений (объем информации), составляющих для него коммерческую тайну (ч.1 ст.36 ХКУ). В соответствии с ч.2 ст.505 ГКУ коммерческой тайной могут быть сведения технического, организационного, коммерческого, производственного и иного характера. Исключение составляют только те сведения, которые согласно законодательству не могут быть отнесены к коммерческой тайне. Они перечислены в постановлении КМУ от 09.08.93 г. № 611 «О перечне сведений, не составляющих коммерческой тайны».

Исходя из сложившейся практики, к коммерческой тайне относится следующая информация:

– уровень прибыли и ценовая политика;

– планы развития предприятия (бизнес-планы);

– сведения о заключенных или запланированных договорах;

– данные о контрагентах (поставщиках и покупателях);

– собственные изобретения и рационализаторские предложения, которые еще не защищены авторским или патентным правом;

– собственные аналитические обзоры рынка, маркетинговые исследования.

К сожалению, в КЗоТ вообще не упоминается такое понятие как коммерческая тайна, что приводит к сложностям в создании эффективной системы ее защиты на предприятии. Чтобы определить перечень сведений, составляющих коммерческую тайну, предприятие должно разработать и утвердить соответствующим приказом внутренний документ – Положение о коммерческой тайне. Оно должно содержать основные принципы регулирования и обращения персонала с такой информацией. Такой внутренний нормативный акт очень поможет в дальнейшем в случае возникновения конфликтной ситуации.

Конфиденциальная информация должна быть изложена таким образом, чтобы работники имели четкое (исключающее неоднозначное толкование) представление, о каких именно данных идет речь. Например, если в Положении о коммерческой тайне указано, что закрытыми являются сведения о планах расширения производства и уровне цен на продукцию (без уточнения вида конкретных бюджетов, договоров и т.п.), то работники могут просто не понять, что же именно они должны держать в секрете. И привлечь их к ответственности в том случае, если они по незнанию разгласили важную информацию, будет проблематично. Поэтому в Положении о коммерческой тайне (приложении к нему) следует указывать как можно подробнее весь перечень закрытой информации с указанием вида носителя, сферы применения и конкретного содержания информации.

Кроме того, можно отдельно разработать и утвердить перечни сведений, составляющих коммерческую тайну. Если же предприятие занимается деятельностью, связанной с инженерными или компьютерными разработками, осуществляет научно-исследовательские или прикладные разработки и/или выпускает техническую или проектную документацию, рекомендуется включить соответствующий раздел в устав предприятия. Отдельно следует предусмотреть соответствующие положения, касающиеся коммерческой тайны, в трудовых договорах (если они заключаются в письменной форме) и должностных инструкциях работников.

Слив информации

Разглашение коммерческой тайны, определение которого приведено в ч.3 ст36 ХКУ, будет считаться нарушением законодательства о труде только в случае, если вопросы неразглашения коммерческой тайны будут закреплены в должностных инструкциях, трудовых договорах с работниками, правилах внутреннего трудового распорядка и в соответствующих внутренних документах. К сожалению, на практике доказать факт разглашения конфиденциальной информации конкретным работником довольно сложно. Для того чтобы вменить разглашение информации работнику в вину, работодателю следует собрать как можно больше доказательств его противоправного поведения.

В качестве таких доказательств могут служить показания свидетелей, присутствовавших при разглашении работником информации, составляющей коммерческую тайну; данные видеозаписи, которая ведется в помещениях, где разрешен доступ к материальным носителям, содержащим секретную информацию(3). Работодатель не вправе нарушать конституционное право работников на тайну переписки, телефонных переговоров, телеграфной и иной корреспонденции, так как ограничение такого права допускается только на основании судебного решения (ст.31 Конституции Украины).

За разглашение ответишь!

Согласно ч.6 ст.36 ХКУ за разглашение сведений, составляющих коммерческую тайну, виновные лица несут ответственность, установленную законом.

Материальная ответственность. 

Вред, причиненный вследствие разглашения коммерческой тайны работником, является неимущественным. Это следует из абзаца третьего п.3 постановления ВСУ от 31.03.95 г. № 4 «О судебной практике по делам о возмещении морального (неимущественного) вреда».

Однако согласно ч.2 ст.130 КЗоТ работник возмещает только прямой действительный ущерб. Более того, размер причиненного ущерба определяется по фактическим потерям, на основании данных бухучета, исходя из балансовой стоимости (себестоимости) материальных ценностей за вычетом износа согласно установленным нормам (ч.1 ст.1353 КЗоТ). Таким образом, законодательство о труде не предусматривает возможности возложения на работника материальной ответственности за разглашение коммерческой тайны.

Дисциплинарная ответственность. 

Разглашение тайны может расцениваться как нарушение трудовой дисциплины, за которое предусмотрено дисциплинарное взыскание, определенное ч.1 ст.147 КЗоТ, – выговор или увольнение.

Уволить работника за разовое разглашение коммерческой тайны нельзя. Однако можно объявить выговор, а при повторном разглашении – уволить по п.3 ч.1 ст.40 КЗоТ: систематическое неисполнение работником без уважительных причин обязанностей, возложенных на него трудовым договором или правилами внутреннего трудового распорядка, если к работнику ранее применялись меры дисциплинарного или общественного взыскания.

Однако при этом следует учитывать, что работник с выговором может не согласиться и обжаловать его в судебном порядке в течение трех месяцев со дня, когда он узнал о нарушении своего права (ч.1 ст.233 КЗоТ). При этом работодатель обязан представить доказательства, свидетельствующие о том, что разглашенные работником сведения относятся к коммерческой тайне и что эти сведения стали известны работнику в связи с исполнением им трудовых обязанностей, и он давал подписку об их неразглашении.

Напомним, что особой формой трудового договора является контракт, в котором срок его действия, права, обязанности и ответственность сторон (в том числе материальная), условия материального обеспечения и организации труда работника, условия расторжения договора, в том числе досрочного, могут устанавливаться соглашением сторон. Сфера применения контракта определяется законами Украины (ч.3 ст.21 КЗоТ).

И в том случае, если на законодательном уровне предусмотрено заключение контракта с работником, в нем можно определить дополнительные, помимо установленных действующим законодательством, основания расторжения контракта (п.17 Положения о порядке заключения контрактов при приеме (найме) на работу работников, утвержденное постановлением КМУ от 19.03.94 г. № 170(4)). То есть в контракте с работником можно указать, что любое разглашение коммерческой тайны является основанием расторжения контракта. При этом увольнение происходит на основании п.8 ч.1 ст.36 КЗоТ.

Гражданско-правовая ответственность. 

Все вопросы, связанные с возмещением ущерба, причиненного работником вследствие разглашения коммерческой тайны, должны рассматриваться в соответствии с общими положениями гражданского законодательства, принимая во внимание общий срок исковой давности – три года (ч.1 ст.257 ГКУ). Наибольшими проблемами в спорах о возмещении причиненного ущерба вследствие разглашения коммерческой тайны являются:

– факт разглашения коммерческой тайны. Она должна быть уникальной и особенной, что значительно упрощает доказательство факта ее разглашения. В частности, в судебной практике имел место следующий случай: бывший работник предприятия имел доступ к коммерческой тайне, между ним и работодателем было заключено соглашение о неразглашении коммерческой тайны. После увольнения этот работник пошел работать к конкурентам работодателя. Несмотря на это, суд пришел к выводу о том, что отсутствуют правовые основания для удовлетворения иска о возмещении ущерба. Суд исходил из того, что обе стороны по делу являются дистрибьюторами одной и той же компании – официального представительства иностранной компании, поэтому имеют равные права на использование защищенных объектов интеллектуальной собственности торговой марки (см. решение Луцкого горрайонного суда Волынской области от 29.03.2011 г. № 2-2668/11);

– определение размера причиненного ущерба. К примеру, истец аргументировал свою позицию тем, что размер убытков соответствует размеру полученной прибыли предприятия-конкурента, которому была разглашена коммерческая тайна (см. решение Сосновского районного суда г.Черкассы от 10.06.2013 г. по делу № 1355/12).

Уголовная ответственность. 

Умышленное разглашение коммерческой тайны без согласия ее владельца лицом, которому эта тайна известна в связи с профессиональной или служебной деятельностью, если оно совершено по корыстным или иным личным мотивам и причинило существенный ущерб субъекту хозяйственной деятельности, наказывается штрафом от 1 тыс. до 3 тыс. ннмдг (от 17 тыс. грн. до 51 тыс. грн.) с лишением права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью на срок до трех лет (ст.232 УКУ).

Однако применение уголовной ответственности может быть осложнено тем, что УКУ в отношении преступлений, связанных с коммерческой тайной, в отличие от других правонарушений, не содержит критериев определения существенности причиненного ущерба. В связи с этим возникает вопрос: каким же образом предприятие может наказать работника за разглашение коммерческой тайны? Прежде всего предприятие вправе обратиться с заявлением о совершенном правонарушении в органы внутренних дел, в котором указать: личность правонарушителя, в чем именно состояли неправомерные действия, а также ориентировочную сумму причиненного ущерба. Если уголовное производство все-таки не будет открыто, то есть шанс привлечь виновного к административной ответственности.

Что в перспективе

Следует отметить, что проект Трудового кодекса (реестр. № 1658 от 27.12.2014 г.), до которого все никак не доходят руки наших народных избранников, к перечню основных обязанностей работника относит неразглашение коммерческой тайны. Кроме того, планируется, что к дополнительным будут относиться все другие условия трудового договора, в частности, касающиеся оговорок о неразглашении коммерческой тайны. Причем отдельная статья проекта посвящена условиям трудового договора по неразглашению коммерческой тайны.

Также проектом Трудового кодекса предлагается новое основание расторжения трудового договора по инициативе работодателя – разглашение коммерческой информации, которая стала известна работнику, подписавшему обязательство об ее неразглашении, в связи с исполнением трудовых обязанностей, либо заключен трудовой договор с условием о неразглашении этой информации. А за прямой действительный материальный ущерб, причиненный вследствие разглашения коммерческой тайны, планируется привлекать работников к материальной ответственности в полном размере.

Джерело: http://jurliga.ligazakon.ua/news/2016/12/22/154416.htm