Налог на недвижимость: обзор судебной практики по обжалованию

   В 2015 году по инициативе Государственной фискальной службы Украины были внесены изменения в Налоговый кодекс, а именно в статью 266, которая регламентирует порядок обложения физических и юридических лиц налогом на недвижимость. Так как в 2015 году действовало право органов местного самоуправления устанавливать льготы в налогообложении, касательно оплаты местных налогов, действие указанного изменения в Налоговом кодексе отразилось на плательщиках несущественно. Однако уже в 2016 году указанная статья претерпела очередные изменения и, начиная с 2016 года, органы местной власти фактически лишились возможности вводить льготы и как следствие, плательщики начали все чаще получать налоговые уведомления-решения, которыми им начисляются существенные суммы налога на недвижимость. С момента начала взимания налога прошло достаточное количество времени, и соответственно сложилась определенная судебная практика, которую мы предлагаем Вам проанализировать. В данной статье мы рассмотрим примеры реальных решений судов апелляционной и кассационной инстанций, которые отменяли налоговые уведомления-решения, которыми начислялся налог на недвижимость.

   Как уже известно, налог на недвижимость относиться к местным налогам, то есть все ключевые моменты уплаты данного налога, например, ставку сбора, срок и порядок его уплаты, и другие, определяются органом местного самоуправления. Именно это и дает возможность обжаловать налоговое уведомление-решение по причине нарушения порядка принятие решения органом местного самоуправления.

   С иском о признании противоправным и отмене налогового уведомления-решения в суд обратилось ПАО «Веско» (дело № 2а/243/20/2015). В обосновании исковых требований налогоплательщик указывал, что решение Андреевского сельского совета Славянского района приято с нарушениями процедуры его принятия и его обнародованием, и поэтому данное решение подлежит отмене, и соответственно подлежат отмене и налоговые уведомления-решения, которые рассчитывались в соответствии с таким решением. В удовлетворении данного иска было отказано. В дальнейшем, суд апелляционной инстанции удовлетворил требования истца, и признал решение Андреевского сельского совета Славянского района таким, которое не соответствует нормам действующего законодательства и подлежит отмене. Эту же позицию поддержал и Высший административный суд Украины, и оставил решение апелляционного суда без изменений, что позволило отменить налоговое уведомление-решение. Нередки случаи, когда в налоговых уведомлениях-решениях контролирующий орган допускает ошибки при определении суммы налогового обязательства, применяя некорректные ставки налога.

   Высший апелляционный суд Украины уже рассматривал определенное количество дел с подобной фабулой и принимал решения в пользу плательщиков налогов. В качестве примера отмены налогового уведомления-решения из-за нарушения контролирующим органом расчета налогового обязательства приводим решение ВАСУ от 04.10.2016 г. по делу № 808/8442/15. Суды также отменяют налоговые уведомления-решения в связи с тем, что сума налога была рассчитана на основе решения органа местного самоуправления до того момента, когда оно должно применяться, то есть до наступления следующего бюджетного периода. В качестве примера приводим дело № 822/1550/16 от 22.11.2016 года, в котором данное основание и стало причиной для отмены уведомления-решения. 

   К аналогичным выводам пришел и Киевский апелляционный административный суд Украины, который установил то, что обязательство по налогу на недвижимое имущество, отличное от земельного участка за 2015 год являются преждевременным и неправомерным (дело № 823/1044/16 ). 

Автор статті: Александр Кузнецов

Підстави недійсності договору фінансового лізингу автомобіля

   8.01.2017 р. Верховний суд України, розглядаючи справу № 6-648цс16 та усуваючи розбіжності щодо відповідності умовам діючого законодавства договорів фінансового лізингу автомобіля, висловив нижчезазначену правову позицію.Однак, з першу необхідно вказати, що підставою для перегляду справи була постанова Верховного Суду України від 16.12.2015 року по справі № 6-2766цс15 (№ в ЄДРСРУ 54513238).

    У цій постанові міститься правовий висновок про те, що відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. Договір лізингу є змішаним договором і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу.

   Згідно зі статтею 799 ЦК України:  1) договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; 2) договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

ВАЖЛИВО: У разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України).

Більше того, стаття 18 Закону України "Про захист прав споживачів" містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною. Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону).

   Визначення поняття "несправедливі умови договору" закріплено в частині другій статті 18 цього Закону – умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Аналізуючи норму статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" Верховний суд України дійшов висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак:

1) умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України);

2) умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

   ВАЖЛИВО: Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи  умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2,3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірвання або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої статті 18 Закону).

   Аналогічна Правова позиція Верховного Суду України висловлена у справі № 6-330цс16 від 08.06.2016 р. (№ в ЄДРСРУ 58275279). За змістом статті 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов’язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.

   ВАЖЛИВО: Окрім того, згідно пункту 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії. Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).

   Отже, відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходила  з такого. Відносини, що виникають із договору фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж та положеннями Закону України «Про фінансовий лізинг».

   Відповідно до частин першої та другої статті 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов’язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

   До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов’язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

   ВАЖЛИВО: За своєю правовою природою договір лізингу є змішаним договором та містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу або договору поставки. За договором найму (оренди) здійснюється передача майна наймачеві у користування. Частинами першою та третьою статті 760 ЦК України передбачено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні. Особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом.

   Найм (оренда) транспортних засобів врегульовано параграфом 5 глави 58 ЦК України. За загальним правилом, передбаченим частиною першою статті 799 ЦК України, договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі. Якщо стороною у цьому договорі виступає фізична особа, то згідно з частиною другою статті 799 ЦК України договір підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню.

   Згідно зі статтею 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Нікчемний договір не породжує тих прав і обов’язків, настання яких бажали сторони, і визнання такого договору недійсним судом не вимагається. Правові наслідки недійсності договору передбачені статтею 216 ЦК України.

   Положення статті 216 ЦК України застосовуються також при вирішенні вимог про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

    Підсумовуючи зазначене вбачається наступне:

По-перше: 1) договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; 2) договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню; 

По-друге: договір фінансового лізингу із споживачем повинен виключати несправедливими умови і не допускати істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу; 

По-третє: договір фінансового лізингу зі споживачем, мають право укладати лише фінансові установи і лише після отримання відповідної ліцензії.

    ВИСНОВОК: за недотримання вищевказаних умов - договір фінансового лізингу є нікчемним або може бути визнаний судом недійсним.

Автор статті: Морозов Евгений

Как узаконить дом - самострой без права на землю в Украине

    

Дом-самострой без права на землю может появиться у собственника несколькими путями.

1. Самострой получен в наследство.

2. Самострой построен владельцем самостоятельно, но документы на землю не оформлены.

3. Самострой "приобретен" у другого владельца.

Каждая из перечисленных ситуаций может иметь варианты.

В зависимости от этих путей приходится и выбирать и способ, как это сделать.

Что делать, если самострой получен в наследство

Вины теперешнего владельца в этом нет. Так получилось.

Скорее всего, участок, на котором находится самострой, был ранее совершенно законно предоставлен наследодателю, но не был им оформлен в законном порядке (обычно в селе говорят на такую землю, что она "не была приватизирована"). А, посколько земля не была оформлена, то и передать ее в наследство законно нельзя. При этом никто, кроме наследника, на землю не претендует, т.к. все знают, что землей пользовались законно. В этой ситуации есть только один выход: суд. В большинстве случаев суды такие иски удовлетворяют, хотя, конечно, прийдется поморочиться. Наследнику нужно обращаться в суд с иском о признании права на землю в порядке наследования. И одновременно с иском о признании права на самострой в порядке наследования. Обычно эти иски подают в одном, иногда - в разных.

Ответчиком в иске является местная сельская рада, где находится имущество. Иск подается в районный суд. В суде нужно будет доказать, что наследник является наследником и что имуществом до момента смерти законно пользовался умерший. Также, что самострой построен умершим и за его счет. Если дом - самострой был построен до 05.08.1992 г., то, скорее всего его не нужно будет вводить в эксплуатацию, если построен после 1992 г., то прийдется после решения суда еще и пройти процедуру ввода, например, в упрощенном порядке. После поручения решения суда будет можно обратиться за изготовлением госакта на землю и зарегистрировать его в регистрационной службе. Получив госакт, собственник может обращаться в регистрационную службу для регистрации бывшего самостроя. После регистрации самострой становится законной собственностью

Что делать, если самострой построен владельцем самостоятельно, но документы на землю не оформлены

Незаконно построенный дом на чужой земле - это, с юридической точки зрения, двойная проблема: самострой + самозахват земли.

Первая проблема - это нарушение права другого собственника на пользование землей. Каждый земельный участок в Украине всегда имеет собственника. Человек только тогда может уверенно считать землю своей, если он оформил на нее документы и получил право нею пользоваться. Иначе земля принадлежит либо местной общине (распоряжается местный совет), либо государству Украина (распоряжается районная администрация), либо другому частному лицу или предприятию. Причем, Коммунальная земля (местной общины) и Государственная земля могут даже не иметь госактов, Земельный кодекс Украины просто относит землю в границах населенного пункта к земле местной общины. Поэтому, самовольно построив дом на чужой земле, владелец самостроя сразу нарушает права другого собственника (в лице, например, местного совета, районной госадминистрации, соседа или предприятия). Естественно, законный собственник имеет право защищаться всеми доступными ему законными способами: требовать снести самострой, освободить участок и вернуть все как было, требовать возмещения убытков, жаловаться в правоохранительные органы, в ГАСК, в земельную инспекцию, прокуратуру, обращаться в суд. И закон будет на стороне законного собственника, и это правильно. Получается, если законный собственник будет категорически против использования его земли и не захочет поделиться ею с владельцем самостроя, узаконить такой самострой, скорее всего или не удасться вообще, или обойдется очень-очень дорого (прийдется "уговаривать" большую ораву чиновников, прокуроров и судей). Есть еще и такой вариант, когда капитальное строительство на земле вообще запрещено. Например, в прибрежной полосе (рек, морей) или на сельскохозяйственной земле (там разрешается только выращивать сельхозпродукцию). В этом случае даже при категорическом согласии собственника отдать землю под самострой шансов получить эту землю практически нет, т.к. чиновнику будет "светить" срок и небо в клеточку за превышение должностных полномочий.

Если же законный владелец в принципе не против использования его земли, здесь возможны несколько вариантов законной передачи ее в пользование владельцу самостроя:

бесплатная приватизация земли в рамках норм Земельного кодекса Украины;

• законная продажа участка (части участка);
• аренда участка;
• заключение договора суперфиция (вид договора аренды, когда законный собственник разрешает другому лицу строиться на своем участке)

Легализация самостроя

Легализация самостроя, по большому счету сводится к получению документа о его вводе в эксплуатацию из ГАСКа (регистрации декларации о готовности). Только при наличии зарегистрированной в ГАСКе декларации можно зарегистрировать право собственности в государственном реестре недвижимости.

Способов легализации (узаканивания) есть несколько:

1. в упрощенном порядке (касается некоторых видов самостроев и действует до конца 2015 г., но могут и продлить);
2. в судебном порядке. Здесь нужно понимать, что суд-то признает право собственности на объект, но только на основании решения суда зарегистрировать дом в госреестре не получится, все равно будет нужно вводить дом в эксплуатацию в ГАСКе.
3. заплатить все штрафы в ГАСКе и ввести дом в эксплуатацию либо на основании строительного паспорта, либо изготовив полную проектную документацию.

Таким образом, процедуру ввода самостроя в эксплуатацию в любом случае прийдется пройти.

Иногда, кстати, местные советы, идя навстречу собственникам самостроев на захваченных ими участках, принимают специальные решения, которые позволяют совершенно законно обращаться гражданам в местный совет для решения этой проблемы. Как правило, решениями местных советов предусмотрена процедура обращения заинтересованного лица в местный совет, рассмотрение заявления специальным советом и принятие решения о возможности выделения земли и согласование проектной документации. Такое решение, например, действовало в Одесском горсовете до 2011 г. Узнать, если такой порядок и действует ли он, можно в местном совете, например, прийдя на прием к голове (мэру города) или заместителю головы по вопросам строительства или земельным вопросам, или к юристу местного совета.

Что делать, если самострой "приобретен" у другого владельца

Вообще приобрести самострой законно нельзя, т.к. покупка считается законной, если самострой зарегистрирован в госреестре недвижимого имущества - это требование Гражданского (Цивильного) кодекса Украины (ст.ст. 182, 334). Поэтому такая покупка - фактическая, но не юридическая, незаконная. Под "приобрретением" также нужно понимать любой переход (передачу) права - подарок, обмен, проигрыш в карты и т.д. Этот случай самостроя является усложненным вариантом предыдущего.  Разница только в том, что заплатив за "покупку" самостроя, новый "собственник" получает в довесок некоторую кучу проблем с дальнейшим узаканиванием самостроя. С момента принятия ответственности за самострой, новый "собственник" становится тем лицом, на которое будут накладывать штрафы и т.д., несмотря на то, что фактически самострой строил другой человек.

Выводы:

• большинство самостроев можно узаконить;
• есть самострои на чужой земле, которые нельзя узаконить, таких случаев немного;
• есть самострои, которые можно узаконить только судом - наследство;
• стоимость узаканивания самостроев может быть выше стоимости самого самостроя.

Конечно, в статье невозможно предусмотреть и рассмотреть все нюансы узаканивания самостроя. Целью статьи является указание направления действий для выхода из сложившейся ситуации. В любом случае, Вам потребуется помощь профессионального юриста для правильного оформления документов и понимания правильного поведения в госорганах.

Джерело: ГАСК Україна

Оформляємо право власності на кооперативну квартиру

   Важко рядовому громадянинові розібратися з тонкощами процедур приватизації державного житла або оформлення права власності на придбану нерухомість, але ще більше питань в українців викликає процедура оформлення права власності на кооперативну квартиру. Як показує практика, більшість наших співгромадян погано уявляють собі з чим мають справу, коли мова йде про житлово-будівельні кооперативи, що народжує багато міфів навколо цієї теми.

Що таке ЖБК?

   В основній своїй масі житлово-будівельні кооперативи (ЖБК) є радянською «спадщиною» і створювалися ще в 80-х роках. Разом з тим, не можна не відзначити, що останнім часом ця організаційно-правова форма знову набуває популярності. Забудовники, бажаючи обійти законодавчі обмеження і оптимізувати оподаткування, все частіше звертають увагу на призабуті ЖБК як механізм залучення коштів у будівництво, а консервативні співгромадяни, не довіряють сучасним фондам фінансування будівництва та облігаціями, залюбки вступають до лав «кооператорів».

   Відповідно до ЗУ «Про кооперацію» кооператив – це юридична особа, створена фізичними і (або) юридичними особами, які добровільно об’єдналися на основі членства для ведення спільної господарської чи іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на основі самоврядування.

   Метою створення ЖБК є будівництво житлового будинку та забезпечення членів кооперативу та їх сімей житлом в ньому. В радянські часи ЖБК організовувалися при виконкомах з числа громадян, які стояли на обліку як бажаючі вступити в кооператив, а також при підприємствах, установах і організаціях з числа працівників. Тепер членом ЖБК фактично може стати будь-хто.

   Діють кооперативи на підставі статуту, який підлягає реєстрації в місцевому виконкомі. Член кооперативу робить вступний внесок, а в подальшому оплачував ще й пайові внески, в розмірі визначеному статутом. За це він отримував в безкоштовне користування квартиру для проживання разом з родиною. При цьому сам будинок з усіма прибудовами і прибудинковою територією був власністю кооперативу.

  Тепер спробуємо розвінчати кілька міфів про кооперативи.

Міф № 1. Кооперативну квартиру потрібно приватизувати.

   Насправді термін «приватизація» не має до кооперативного житла ніякого відношення. Приватизацією є відчуження квартир і житлових приміщень державного житлового фонду на користь громадян (ст. 1 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду»). Тобто мова йде про передачу житлових приміщень з державної власності в приватну власність громадян, які проживали в цих житлових приміщеннях на умовах найму. Кооперативна квартира ж спочатку є приватною власністю кооперативу як юридичної особи, а після повної виплати членом кооперативу пайового внеску переходить в його приватну власність як фізичної особи (ст. 384 ЦКУ). При цьому всі господарські, прибудинкові споруди, а також прибудинкова територія залишаються у власності кооперативу.

Міф №2. Власниками кооперативної квартири є всі, хто в ній проживає.

    Причиною цього переконання є порівняння з приватизацією державного житлового фонду. Право на приватизацію державного житла дійсно мають всі члени сім’ї наймача, які постійно проживають (зареєстровані) в квартирі. В кооперативі ж право власності на житлоплощу після виплати паю набуває тільки член кооперативу. Якщо пай виплачувався в шлюбі, квартира є спільною сумісною власністю подружжя. При поділі майна подружжя (або чоловік), який перебував у шлюбі і брав участь у виплаті пайового внеску, може отримати свою частку в праві на квартиру або за спільною згодою, або через суд. Права дітей в даному випадку захищені тільки на проживання в цій квартирі.

   У той же час, член кооперативу має право передати свій пай іншому члену сім’ї, якщо це передбачено статутом даного кооперативу. Так, в Примірному статуті ЖБК сказано, що член ЖБК має право за згодою загальних зборів членів кооперативу передати свій пай будь-кому з членів сім’ї, який проживає разом з ним і досяг 18 років (вступив в шлюб або влаштувався на роботу до досягнення цього віку. Пай , що є спільною сумісною власністю подружжя може бути переданий іншому членові сім’ї тільки за згодою чоловіка (дружини).

Міф №3. Право власності на кооперативну квартиру автоматично переходить до члена ЖБК після виплати паю.

   На сьогоднішній день це не так. Відповідно до ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції від 11.02.2010р. Право власності на нерухомість підлягає обов’язковій державній реєстрації і виникає з моменту такої реєстрації. У той же час, відповідно до раніше діючому ЗУ «Про власність» право власності члена житлового кооперативу на квартиру дійсно виникало з моменту виплати паю і не вимагало реєстрації, що і вводить багатьох в оману. Разом з тим, навіть у випадку, якщо пай був виплачений тоді, коли реєстрація прав на нерухомість не була обов’язковою, на даний момент без державної реєстрації власник не зможе розпорядитися своїм житлом: продати, подарувати, передати в управління або іпотеку. Проблеми можуть виникнути і при оформленні спадщини на незареєстровану квартиру в ЖБК. Тому настійно рекомендуємо всім власникам житла в кооперативному будинку пройти процедуру оформлення та реєстрації права власності. Послідовність дій для реєстрації права власності на кооперативну квартиру:

   Для початку потрібно звернутися до голови правління кооперативу для отримання таких документів (якщо їх немає на руках):

1. Ордери або витяг з рішення райдержадміністрації про вселення в житлове приміщення (оригінал та ксерокопія).

2. Довідки житлово-будівельного кооперативу про членство в кооперативі і повне внесення цим членом кооперативу пайового внеску (в довідці повинні бути зазначені дата, коли власник був прийнятий в члени кооперативу, дата, коли був виплачений пай, стояти підпис голови кооперативу та печатка).

   Далі з цими документами, а також паспортом та ідентифікаційним кодом слід звернутися в БТІ для виготовлення технічного паспорта на квартиру. Якщо оформленням документів займається не власник, необхідна наявність нотаріально посвідченої довіреності на вчинення дій з оформлення та реєстрації нерухомості. Технічний паспорт на квартиру виготовляється після виїзду інженера «на місцевість» та проведення огляду, обміру житла.

   Далі з усіма цими документами потрібно звернутися до місцевого виконкому, який приймає рішення про видачу свідоцтва про право власності. Отримати свідоцтво про право власності можна буде в БТІ, після цього зареєструвати його у виконкомі і поставити на документі необхідні печатки. 

   Останнім етапом будемо безпосередньо реєстрація права власності на квартиру в Державному реєстрі.  В кінцевому результаті, витративши кілька місяців часу власник кооперативної квартири буде мати на руках такі документи:

o свідоцтво про право власності на квартиру;

o витяг про реєстрацію в Державному реєстрі прав власності;

o технічний паспорт.

   Тепер процедуру реєстрації права власності на кооперативну квартиру можна вважати завершеною. Така нерухомість може бути відчужена на підставі цивільно-правового договору (купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання), передана в управління або іпотеку і т.д і т.п.

Автор статті:  Олена Ратушняк,

Збитки та «негосподарські» витрати в податкових перевірках: позиція фіскалів

  Найбільш актуальними та найгострішими, в ході податкових перевірок, є питання негативного фінансового результату та витрат, які неможливо безпосередньо пов'язати з господарською діяльністю платника податку. Спробуємо остаточно розставити крапки над «і» та залишити всі суперечливі запитання в старому році. Наведена нижче інформація є виключно відображенням практики адміністративного оскарження податкових повідомлень-рішень другої половини 2016 року.

   І. В матеріалах податкової перевірки зазначено (витяг з реального акту), що «сума перевищення витрат, що сформували собівартість реалізованої продукції, над сумою доходу від реалізації даної продукції, не вважається використаною суб'єктом господарювання у господарській діяльності, оскільки не була спрямована на отримання доходу». Фактично, негативна різниця між сумою доходу та витрат від здійснення конкретної господарської операції вважається такою, що не підлягає включенню до складу податкових витрат платника податку. В ході розгляду адміністративної скарги суб'єкта господарювання, фіскальна служба зазначає, що при здійсненні господарської діяльності платника податку цілком можливі збиткові господарські операції. Збитковість господарської операції не є свідченням відсутності ділової мети, відповідно збитковість не може бути підтвердженням неправомірності відображення такої господарської операції в податковому обліку. Крім того, виходячи з об'єктивного процесу здійснення господарської діяльності - господарська операція не завжди має позитивний економічний ефект, оскільки супроводжується комерційним ризиком неодержання доходу. Відповідно, фіскальна служба, в протиріч своїй же контрольно-перевірочній практиці, зазначає, що не може «чорне бути білим, а біле чорним», але залишаючи при цьому один невеличкий нюанс…

В ході податкової перевірки повинні бути обґрунтовані економічні причини та ділова мета укладеної угоди, доведено, що результат виявився негативним по причині об'єктивних чинників, а не виник свідомо. Таким чином, податківці фактично погоджуються зі збитковою господарською діяльністю платника податків, але залишаючи при цьому право робити певні суб'єктивні висновки в розрізі кожної окремої ситуації.

ІІ. Визнання витрат такими, що не пов'язані з господарською діяльністю, завжди викликало найбільшу кількість суперечок та маніпуляцій з боку фіскалів. Адже при документуванні «порушення» найчастіше в якості доказів виступають не підтверджені обставини та причинно-наслідковий аналіз змісту витрат, а відверто особисті висновки та припущення податківця, залученого до перевірки. Навіть з моменту, коли об'єкт оподаткування податком на прибуток визначався вже у відповідності до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку (міжнародних стандартів фінансової звітності), а витрати в податковому обліку відповідають зменшенню активів або збільшенню зобов'язань, фіскали все одно не зупиняються і продовжують, мабуть по інерції, визнавати їх негосподарськими. Позиція ДФС з цього приводу однозначна - з 01.01.2015 при визначенні фінансового результату суб'єкта господарювання відсутній критерій витрат як таких, що не пов'язані з господарською діяльністю, окрім тих, що підлягають відображенню у складі податкових різниць. Шкода лише, що прийняті напередодні зміни до Податкового кодексу дають можливість спостерігати тенденцію щодо розширення переліку витрат, які відображатимуться в складі податкових різниць в бік збільшення фінансового результату. Так, з переліку господарських витрат фактично виключено суми перерахованої безповоротної фінансової допомоги (безоплатно наданих товарів, робіт, послуг) особам, що не є платниками податку, визнані штрафи (пені, неустойки), податок на нерухоме майно щодо об'єктів нежитлової нерухомості.

   Таким чином, при визначенні фінансового результату до оподаткування, врахуванню підлягають всі витрати господарської діяльності платника податку з урахуванням податкових різниць. Виходячи з цього варто пам'ятати, що поняття «негосподарські» витрати не є актуальним, незважаючи на те, що з цього приводу зазначатимуть фіскали в ході податкових перевірок. Не такою однозначною є позиція щодо податку на додану вартість. Хоча з 01.07.2015 і була виключена норма, яка визначала заборону включення до складу податкового кредиту сум ПДВ за придбаними товарами/послугами, що не пов'язані з господарською діяльністю підприємства (п. 198.4 ст. 198 Податкового кодексу), але залишилась інша норма, відповідно до якої платник податків зобов'язаний самостійно нараховувати податкові зобов'язання з вартості товарів (робіт, послуг, необоротних активів) по операціях, що не є господарською діяльністю платника податку (абз. г) п. 198.5 ст. 198 Податкового кодексу).

   Таким чином, позиція фіскальної служби щодо відображення податку на додану вартість з «негосподарських» витрат хоча й зазнала певної трансформації, але в підсумку залишилась незмінною. Наостанок хотілося б побажати, щоб у новому році виникало щонайменше розбіжностей, суперечок та суб'єктивних оцінок відносно як діючого податкового законодавства, так і власне щодо контрольно-перевірочної роботи самої фіскальної служби.
Автор: Олег Вдовичен

Сплатив податки? Спокійно спати не можеш!

   Юридична громадськість уже потроху звикає до правової позиції ВСУ про те, що статус фіктивного підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю, навіть за формального її підтвердження первинними документами. В свою чергу, як вважає ВСУ, документи, складені від імені фіктивного контрагента, не можуть підтверджувати реальність господарської операції, оскільки не є належно оформленими та підписаними уповноваженими особами. Подібні висновки ВСУ виклав у постановах у справі за позовом ТОВ «Інбуд-ХХІ», ПП «Пласт» та низці інших судових рішень.

  У цій публікації ми не будемо знову торкатися юридичного обґрунтування зазначеної правової позиції ВСУ та аргументів, які, на нашу думку, цю позицію спростовують. Про це докладно можна прочитати в наших попередніх матеріалах «Здійснилася мрія податківців», «Стягнути за будь-яку ціну» та «Відповідальність за «того хлопця» - чи є світло в кінці тунелю?». Проте сьогодні на конкретному прикладі ми спробуємо продемонструвати, до яких наслідків може призвести практичне застосування цієї небезспірної, як ми вважаємо, правової позиції. Лише нагадаємо, що на нашу думку сама собою фіктивність суб'єкта господарювання, який був постачальником товарів (послуг), не може розглядатися як достатня підстава для позбавлення покупця права на податковий кредит за умови, якщо реальний рух активів відбувся, а покупець не був жодним чином залучений до протиправної діяльності його контрагента.

   Зокрема, ми наводили приклад із легалізацією контрабандного товару, який ввозять окремі особи і згодом продають сумлінним платникам податків через фіктивних суб'єктів підприємництва. При цьому всієї вигоди від такої легалізації набувають контрабандисти, що незаконно ввезли товар, а добросовісна особа не знає про таке і жодної вигоди, в тому числі й податкової, для себе не отримує. Водночас, виходячи з правової позиції ВСУ відповідальність за несплату податків, як власне, і обов'язок сплатити саму суму податків, покладається на кінцевих покупців, реальних суб'єктів господарювання.

   Згадували ми й про те, що подібна ситуація можлива з іншими активами, на яких вирішили заробити шахраї, не сплативши при цьому податків, як-от зерно, металобрухт тощо. Втім, як нам видається, в українських реаліях на славу найбільш яскравого прикладу несправедливого розподілу тягаря податкового навантаження претендує постачання природного газу в 2012-2013 роках.

   Якщо в Інтернеті пошукати інформацію, пов'язану із такими підприємствами, як ТОВ «Лідергаз» та ТОВ «Українська нафтогазова компанія», то відразу кидається в очі, що ці суб'єкти нерозривно пов'язані із дуже відомою групою компаній ВЄТЕК. Будь-хто може здійснити нескладний пошук в мережі та перевірити, які саме особи причетні до діяльності згаданої групи компаній. Цей факт є загальновідомим. Власне, група компаній ВЄТЕК ще за своїх «зіркових» часів ніколи не заперечувала того факту, що названі підприємства входили до її складу (див., наприклад, публікацію в Українській правді від 5.09.13 «Компания Курченко задолжала 1,8 миллиарда малоизвестной фирме»). Основною діяльністю зазначених компаній була торгівля природним газом, у тому числі його постачання кінцевим споживачам-промисловим підприємствам. Загальновідомо й те, що зазначеним компаніям належала значна частка на ринку природного газу в Україні, а покупцями природного газу було загалом близько 2 тисяч суб'єктів господарювання. Так само відомі події, які відбулися згодом і те, що зараз в Україні не перебувають особи, які фактично керували діяльністю групи компаній ВЄТЕК. Вже в 2016 році фіскальні органи почали активно перевіряти промислові підприємства, які свого часу придбали природний газ, зокрема, у ТОВ «Українська нафтогазова компанія».

  Прикладом можуть бути податкові перевірки Публічного акціонерного товариства «Новокраматорський машинобудівний завод» (надалі - ПАТ «НКМЗ»). Це підприємство погодилося на відкриту публікацію інформації про свою проблему, яка стає типовою для багатьох українських платників податків. Варто зазначити, що ПАТ «НКМЗ» є лише одним із багатьох суб'єктів, які споживали природний газ, поставлений підприємствами групи ВЄТЕК і які наразі мають проблеми із підтвердженням відповідних операцій у податковому обліку.

   У Єдиному державному реєстрі судових рішень України можна знайти документи, що свідчать про існування податкових спорів у зв'язку саме із постачанням газу підприємствами групи компаній ВЄТЕК (зокрема, справа № 810/3872/15 за позовом ПрАТ «Білоцерківська ТЕЦ»; справа № 808/1336/16 за позовом ПАТ «Дніпроспецсталь», справа № 876/5237/16 за позовом Державного підприємства «Стрийський вагоноремонтний завод» та інші). Та повернімося до ПАТ «НКМЗ». Під час перевірок цього підприємтсва, що відбулися протягом березня-вересня 2016 року, за інформацією контролюючого органу, яку було відображено у відповідних актах, природний газ, який постачався на ПАТ «НКМЗ» від ТОВ «Українська нафтогазова компанія» в період березня-жовтня 2013 року, був закуплений ТОВ «Лідергаз» (теж, як уже було згадано, підприємством групи ВЄТЕК) у ПАТ «Азот», ПАТ «Концерн Стирол» та інших суб'єктів господарювання, а згодом перепродано ТОВ «Українська нафтогазова компанія», яка в свою чергу, поставила цей газ на ПАТ «НКМЗ». Інформація про ланцюг руху природного газу до ПАТ «НКМЗ» була здобута контролюючими органами, починаючи з 2014 року. Саме тоді фіскальні органи (тобто вже після відомих подій лютого 2014 року) почали активну контрольно-перевірочну роботу щодо підприємств групи компаній ВЄТЕК, у тому числі щодо ТОВ «Українська нафтогазова компанія».

   З'ясувалося, що, наприклад, ТОВ «Українська нафтогазова компанія», створена у 2011 році, у березні 2012 року була перереєстрована на невідомих мешканців Харківської області, а директором цієї компанії стала особа, яка, за її свідченнями, весь цей час працювала реалізатором на ринку і не мала жодної причетності до діяльності компанії. Відповідні обставини, зокрема, відображені в матеріалах кримінального провадження № 42014220000000707, на яке посилаються фіскали в акті перевірки ПАТ «НКМЗ» від 26.09.16 та від 21.07.16. Крім того, ухвалою Червонозаводського районного суду м. Харкова Харківської області від 07.09.16 у справі № 646/8865/16-к директора ТОВ «Українська нафтогазова компанія» було звільнено у зв'язку з закінченням строків давності від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 5 статті 27, частиною першою статті 205 Кримінального кодексу України (фіктивне підприємництво).

   Отже, маємо пояснення директора про непричетність до діяльності товариства, а також ухвалу про звільнення цього директора від кримінальної відповідальності за фіктивне підприємництво через сплив строків давності. В свою чергу, такі обставини є типовими для адміністративних справ, у яких ВСУ сформулював свою правову позицію щодо «фіктивних підприємств». Останні, за твердженням ВСУ, не можуть здійснювати будь-якої господарської діяльності. Відповідно, придбати в таких підприємств нічого неможливо, тому і права на податковий кредит у покупця бути не може навіть за умови фактичного надходження товару покупцеві.

   Причому для підтвердження факту фіктивності суб'єкта господарювання відповідно до практики ВСУ не обов'язково повинен існувати вирок у кримінальній справі, в якому встановлені всі обставини злочину, передбаченого статтею 205 Кримінального кодексу України. Достатньо також і ухвали суду про звільнення особи від кримінальної відповідальності за нереабілітуючих обставин.

   Прикладом може бути постанова ВСУ від 14.06.16 у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ФМВ «Фарфор-Фаянс» до державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м. Києві (правонаступник державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.

   До згаданої постанови суддя ВСУ І.Л. Самсін навіть висловив окрему думку, в якій наголосив, зокрема, на тому, що наявна в матеріалах справи ухвала про звільнення особи від кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого статтею 205 Кримінального кодексу України, не тотожна за своїми правовими наслідками до вироку в кримінальній справі і, на відміну від вироку, не є обов'язковою для адміністративного суду в силу приписів частини четвертої статті 72 КАС України.

    Та байдуже, ВСУ більшістю складу Судової палати в адміністративних справах визнав, що ухвали цілком достатньо для підтвердження факту фіктивності контрагента позивача і залишив у силі постанову адміністративного суду першої інстанції про відмову в позові щодо протиправності податкового повідомлення-рішення. Не дивно, що за такої підтримки з боку найвищої судової інстанції фіскали визначили ПАТ «НКМЗ» (як і багатьом іншим платникам податків) грошові зобов'язання з ПДВ та податку на прибуток, пославшись на те, що господарські операції ПАТ із ТОВ «Українська нафтогазова компанія» не мають реального характеру та спрямовані на штучне формування податкової вигоди. Та от чи ретельно перевірили фіскали, хто саме отримав податкову вигоду в розглядуваних операціях? Аналізуючи господарські операції з постачання природного газу, потрібно, на наш погляд, ураховувати механізм фактичного руху цього специфічного товару.

   Насамперед, постачання природного газу може відбуватися виключно з використанням магістральних трубопроводів, які є державною власністю і знаходяться у володінні виключно Дочірнього підприємства «Укртрансгаз» НАК «Нафтогаз України». Ця структура цілковито контролює всі обсяги природного газу, які транспортуються крізь трубопроводи. Транспортування можливе лише за умови укладання відповідних договорів із ДП «Укртрансгаз». Понад це, природний газ обліковується спеціальними приладами, які знову таки контролюються державою. Висновок - поставити природний газ «фіктивно» абсолютно неможливо. Газ або надійшов, або ні, і це фіксується технічним приладами, на які сторонні особи не мають жодного впливу. Звісно, покупець природного газу теоретично може домовитися із постачальником, що здійснення поставок буде відбуватися безпосередньо від постачальника до покупця, але документи складатимуться від імені фіктивного суб'єкта господарювання з метою завищення реальних витрат на придбання товару. Але для такого висновку потрібно, по-перше, встановити, що покупець мав підтверджені ділові стосунки з реальним (не фіктивним) постачальником, який при цьому не фігурує в первинних документах, а, по-друге, встановити обставини, що покупець насправді був залучений до розподілу «податкової вигоди», тобто завищив ціну товару і відповідну різницю поклав собі у кишеню. Крім того, для висновків щодо правомірності формування покупцем податкового кредиту за операціями з придбання газу потрібно враховувати також можливість пересвідчитися у тому, що контрагенти мали дефекти правового статусу. Разом із тим, численні публікації у відкритих джерелах вказували на те, що підприємства-постачальники газу належать до відомої групи підприємств, яка на той час мала широкі можливості і навіть конкурентні переваги над рештою суб'єктів господарювання. До того ж, сам факт тривалого надходження природного газу на виконання договорів про його постачання свідчив про те, що постачальники мають відповідні ресурси для здійснення спірних операцій. Отже, відсутні були будь-які вказівки на нелегальний статус постачальників, що виключає висновки про можливу обізнаність покупців із фіктивністю їх контрагентів.

   В актах перевірки ПАТ «НКМЗ» відсутні будь-які відомості щодо залучення посадових осіб цього підприємства до протиправних дій його контрагента, фіктивного (за даними ухвали Червонозаводського районного суду м. Харкова Харківської області від 07.09.16) підприємства ТОВ «Українська нафтогазова компанія». Немає також жодних підтверджень існування фактичних контактів ПАТ «НКМЗ» із підприємствами, у яких газ, який у подальшому було поставлено ПАТ «НКМЗ», придбали фіктивні структури. Не встановлено також жодних відхилень від ринкових цін на природний газ, що був придбаний ПАТ «НКМЗ». За рахунок чого в такому разі ПАТ «НКМЗ» отримало податкову вигоду від операцій з фіктивним контрагентом, ТОВ «Українська нафтогазова компанія»? Яким чином може завищити суму податкового кредиту отримання реального товару (газу) та його оплата за ринковими цінами?

   Хіба не є очевидним, що всі підприємства групи компаній ВЄТЕК не займалися благодійництвом і не дарували своїм покупцям жодних обсягів природного газу і не робили з його реальної ціни жодних знижок? Проте обставини щодо відсутності будь-якої податкової вигоди для покупців газу у групи компаній ВЄТЕК залишилися поза увагою контролюючих органів. Натомість вони обмежилися констатацією факту наявності підставного директора та підставних засновників ТОВ «Українська нафтогазова компанія». Яким чином перерозподілялися фінансові потоки, що надходили фіктивним структурам - ТОВ «Українська нафтогазова компанія» і ТОВ «Лідергаз» - фіскальні органи не аналізували.

   Хоча насправді саме ці відомості могли вказати на реальних набувачів «податкової вигоди» від використання фіктивних підприємств у ланцюгах постачання природного газу в 2012-2013 роках.

   Адже є реальний платник податків, з якого можна стягнути гроші. І є правова позиція ВСУ, яка звільняє фіскалів від необхідності ретельного дослідження обставин податкового правопорушення, зокрема, виявлення дійсних набувачів податкової вигоди. Позиції ВСУ виявляється достатньо для визначення податкових зобов'язань і їх стягнення, що дозволить переможно звітувати про те, як успішно фіскали виконують завдання із забезпечення доходної частини бюджету. Може, спочатку треба встановити дійсних винуватців, а вже після цього вирішувати питання, хто насправді збагатився за рахунок несплати податків фіктивними підприємствами, що постачали природний газ промисловим споживачам? І податкові зобов'язання потрібно визначати саме тим, хто їх не сплатив, а не тим, хто є сумлінним платником і не ховається. Але ж у держави, здається, інша політика. Основною метою залишається наповнення бюджету за будь-яку ціну, нехай і за рахунок порушення прав та інтересів сумлінних платників податків.

   При цьому справжні винуватці у виграші, бо фіскали зупиняються у своїх пошуках після того, як за рахунок встановлення підставних осіб вони можуть притягнути до відповідальності реального платника, нехай і не причетного до податкових правопорушень. Ще раз підкреслюємо, що подібна ситуація є можливою насамперед тому, що ВСУ вважає достатнім для визначення податкових зобов'язань покупцю самого факту фіктивності постачальника. Якби суди для підтвердження правомірності податкових повідомлень-рішень досліджували всі обставини здійснення господарських операцій, а не лише статус її учасників, картина була би іншою. Принаймні, сумлінний платник податків мав би змогу довести свою непричетність до зловживань свого контрагента.

    Але найгіршим є те, що ті нечисленні суб'єкти господарювання, які поки що працюють попри всі негаразди української економіки, зазнають величезних фінансових втрат через покладення на них обов'язку сплатити податки, які не сплатили інші особи. До того ж, до сумлінних платників застосовуються фінансові санкції за правопорушення, яких вони не вчинили. Якою є юридична кваліфікація зазначених фінансових втрат, тобто сум, які добросовісні платники повинні сплачувати за шахраїв? На наш погляд, є всі підстави розглядати відповідні суми як збитки, заподіяні протиправними діями третіх осіб.

  На перший погляд - лише ті особи, які створили і керували діяльністю фіктивних підприємств. До речі, в окремих випадках платники податків, які несвідомо були залучені до операцій з фіктивними суб'єктами підприємництва, намагаються отримати статус потерпілих у кримінальних справах, порушених за статтею 205 Кримінального кодексу України. Безуспішно намагалися це зробити окремі платники податків, які зазнали збитків через діяльність саме ТОВ «Українська нафтогазова компанія» (див., наприклад, ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 6.07.16 у справі № 335/7556/16-к). Проте глибший аналіз проблематики засвідчує таке. Якщо товар від імені фіктивних підприємств справді було передано в розпорядження покупця, постає питання про те, які саме неправомірні дії вчинені фактичними представниками фіктивних підприємств по відношенню до платників податків-покупців.

   Можливо, порушення полягає в тому, що покупця ввели в оману щодо фіктивності постачальника? Але сам собою факт повідомлення неправдивих відомостей про особливості правового статусу постачальника не призвів до виникнення у платника податків-покупця будь-яких збитків, адже товар на виконання відповідної господарської операції фактично надійшов. До того ж, чинне законодавство не зобов'язує контрагентів з'ясовувати всі обставини щодо правового статусу одне одного. Можливо, факт складення недостовірних первинних документів, зокрема, податкової накладної, підписаної не уповноваженою особою, призвів до виникнення збитків у покупця? Так, із одного боку, саме податкова накладна є однією з підстав для отримання права покупця на податковий кредит, причому за її відсутності право на податковий кредит також відсутнє незалежно від інших обставин господарської операції. Отже, фальсифікація податкової накладної може бути тими протиправними діями, що призвели до подальшої втрати покупцем права на податковий кредит, і як наслідок, майнових втрат у вигляді повторного стягнення податків (після того, як вони вже були сплачені в ціні товару) та штрафів.

   Проте податкова накладна набуває свого правового значення лише після її реєстрації у Єдиному державному реєстрі податкових накладних. І таку реєстрацію здійснюють органи державної фіскальної служби.

   В свою чергу, для реєстрації податкових накладних необхідно, аби платник податку-постачальник набув статусу платника ПДВ (що так само потребує реєстрації в податковій інспекції), а також здобув електронний цифровий підпис та уклав договір про обмін електронними документами (так само з органом державної фіскальної служби).

  На всьому цьому шляху відбувається спілкування платника податків із фіскальними органами. І не зважаючи на це, фіктивні суб'єкти господарювання примудряються тривалий час (у випадку із ТОВ «Українська нафтогазова компанія» - протягом кількох років) вдавати цілком реальні підприємства, які здійснюють активну господарську діяльність. Від цього, зрештою, потерпають сумлінні платники податків, які мають набагато менші можливості ідентифікувати шахрая, ніж наділені широкими повноваженнями фіскальні органи.

    Отже, чи немає вини держави в тому, що фіктивні суб'єкти підприємництва безперешкодно працюють тривалий час на ринку, вочевидь не сплачуючи при цьому належні податки і вводячи в оману сумлінних платників податків?

 Варто зазначити, що окремі платники податків намагаються порушити питання відповідальності держави за її недбале ставлення до проблеми виявлення податкових шахраїв. Приклад - ухвала Червонозаводського районного суду міста Харкова від 14.12.16 у справі № 646/11849/16-к, якою було задоволено скаргу на бездіяльність прокурора Харківської області щодо розгляду заяви Генерального директора ПАТ «Український графіт» про злочин, передбачений статтею 367 Кримінального кодексу України, в діях співробітників Основянської ОДПІ м. Харкова, які взяли на податковий облік ТОВ «Українська нафто-газова компанія», видали свідоцтво про реєстрацію платника податків та реєстрували всі податкові накладні ТОВ «Українська нафтогазова компанія» за 2012-2013р.

   Тобто, підприємство, яке виявилося потерпілим через податкові нарахування за операціями з ТОВ «Українська нафтогазова компанія», поставило питання щодо кримінальної відповідальності фіскалів, які вчасно не виявили ознак фіктивності справжнього порушника і жодного разу не провели податкових перевірок цього підприємства, а також не перевірили персональних даних його керівника під час прийняття цього платника на облік.

   Зрештою, слідчий суддя зобов'язав повноважних осіб прокуратури Харківської області внести відомості до ЄРДР за заявою директора ПАТ «Український графіт». Цікаво, що ухвалою цього ж суду від 19.10.16 у справі № 646/10913/16-к аналогічну скаргу цього самого директора ПАТ «Український графіт» щодо тих самих обставин було залишено без задоволення, «оскільки у заяві відсутні конкретні відомості, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення», бо відповідно до статті 102 Податкового кодексу України проведення податкових перевірок не є обов'язком фіскального органу, а свідчення про неналежну перевірку персональних даних, зокрема, підписів, є припущенням. Отже, наразі судова практика щодо притягнення до відповідальності податківців за недбале ставлення до вчасного виявлення фіктивних суб'єктів господарювання є суперечливою, хоча не завжди негативною. Проте на наш погляд, у розглядуваній ситуації радше говорити не про вину конкретних посадовців. ЇЇ насправді дуже важко довести. Та й перспективи стягнення реальної шкоди з посадовців примарні. Доцільно поставити питання про відповідальність фіскального органу в цілому. Адже виявлення порушників є функцією фіскальних органів. Зокрема, йдеться про бездіяльність фіскальних органів, які повинні були, але не вжили заходів із включення цих підприємств до плану-графіку перевірок ні в 2012, ні в 2013 році.

   У 2012-2013 роках був чинним наказ Державної податкової служби України від 27.06.12 № 553, яким було затверджено Методичні рекомендації щодо складання плану-графіка проведення документальних планових перевірок суб'єктів господарювання. Цей документ регламентував порядок відбору платників податків, які потребують включення до плану-графіку планових податкових перевірок. Серед відповідних критеріїв, зокрема, був такий: рівень зростання ПДВ або податку на прибуток не відповідає рівню зростання доходів або рівень сплати податку на прибуток чи ПДВ не відповідає рівню сплати податку по відповідній галузі. Цікаво, чи достатньо податків за цим критерієм сплачували до бюджету ТОВ «Українська нафтогазова компанія» та їм подібні? Чи не належали вони до так званих ризикових суб'єктів господарювання? Якщо ж виявиться, що за відповідними критеріями ці суб'єкти є цілком належними, то постає питання про те, чи взагалі вживали тодішні фіскальні органи хоч якісь реальні заходи із виявлення порушників податкового законодавства. Адже про те, що ТОВ «Українська нафтогазова компанія» була перереєстрована на маловідомих осіб ще у березні 2012 року, було відомо вже в 2013 році, якщо зважати на публікації в Інтернеті (дивись, зокрема, інформацію О. Грибановського та С. Головньова на сайті BIN.UA від 28.05.13 «В Украине появился новый импортер природного газа - «Украинская нефтегазовая компания», входящая в группу ВЕТЭК»).

   Отже, у фіскальних органів було більше ніж достатньо інформації про можливі порушення податкового законодавства з боку фактичних керівників ТОВ «Українська нафтогазова компанія», ТОВ «Лідергаз» та інших подібних суб'єктів. Проте з боку держави не було вжито жодних заходів, які могли би виявити шахрайські наміри фактичних керівників групи фіктивних суб'єктів господарювання. Така бездіяльність, на наш погляд, може розглядатися як протиправна. Адже повноваження з проведення податкових перевірок надані фіскальним органам із метою ефективного виявлення податкових правопорушень. І дискреційний характер (тобто застосування на розсуд владного суб'єкта) таких повноважень не знімає відповідальності з державних органів у тому разі, коли ці повноваження повинні були, але не використовувалися. При цьому результатом розглядуваної бездіяльності була тривала робота фіктивних суб'єктів господарювання, що призвело до введення в оману численних добросовісних платників податків, які через шахрайські дії фіктивних постачальників газу не отримали належні (в розумінні ВСУ) документи податкового обліку і можуть бути зобов'язані сплатити податки в друге, та ще й разом із штрафами. Отже, можна ставити питання про причинний зв'язок між бездіяльністю держави та спричиненням шкоди сумлінним платникам податків. Нагадаємо, що згідно із статтею 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

   Додамо, що згідно із частиною першою статті 1190 Цивільного кодексу України особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. При цьому, як роз'яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду кримінальних і цивільних справ у пункті 8 своєї постанови від 01.03.13 № 4, спільним визнається, зокрема, заподіяння неподільної шкоди взаємопов'язаними, сукупними діями. У разі діяльності фіктивних суб'єктів господарювання шкода у вигляді подвійного стягнення податків і штрафів із сумлінних платників податків є наслідком взаємопов'язаних дій: 1) шахраїв, що створили фіктивний суб'єкт підприємництва і керували ним, надаючи складені від його імені документи сумлінним платникам податків; 2) фіскальних органів, бездіяльність яких із невжиття належних контрольних заходів та їх дії з реєстрації фіктивних суб'єктів та їх податкових накладних. Адже створити фіктивний суб'єкт господарювання замало. Для видимості законної діяльності його потрібно легалізувати, тобто взяти на податковий облік, приймати звітність, реєструвати податкові накладні тощо. А це неможливо без відповідних дій з боку держави, що засвідчує нерозривний зв'язок із діями шахраїв та бездіяльністю фіскальної служби. Понад це, у випадку із фіктивним ТОВ «Українська нафтогазова компанія» є підстави вважати, що держава не лише не перешкоджала, а й потурала просуванню цього сумнівного суб'єкта на ринку природного газу. У зв'язку з цим звертає на себе увагу цікавий документ - факсограма за підписом Першого заступника голови правління НАК «Нафтогаз України» В. Франчука на ім'я керівників газорозподільних підприємств з вимогою не припиняти постачання газу споживачів, які споживали природний газ у серпні 2013 року з ресурсів ТОВ «Українська нафтогазова компанія», а тим споживачам, які були відключені - відновити газопостачання. Такий факт підтверджував наявність ресурсів у ТОВ «Української нафтогазової компанії» щодо можливості постачання природного газу, та фактично легітимізував відносини цієї компанії на національному рівні. І це на тлі того, що решта постачальників природного газу в той період зазнавали ускладнень із підтвердженням можливості транспортування належних їм обсягів газу. Наведене свідчить про те, що споживачі природного газу фактично змушені були співпрацювати з фіктивними підприємствами, що входили до групи підприємств «ВЄТЕК». При цьому варто також урахувати, що акти приймання-передачі природного газу за розглядуваними операціями були тристоронніми - підписувалися представниками постачальника і покупця, а також УМГ «Донбастрансгаз», тобто структурним підрозділом ДП «Укртрансгаз». Таким чином, державні структури сприяли формуванню у сумлінних платників податків уяви про законний характер діяльності підприємств, які згодом виявилися фіктивними. І це не дивує, з огляду на те, які особи стояли свого часу за групою компаній ВЄТЕК. Проте чому за це все мають потерпати сумлінні платники податків, які не мають до цих сумнівних схем жодного стосунку? А тому, що є відповідна практика ВСУ!

   Отже, якщо поглянути на проблему ширше, постає питання про роль держави у зловживаннях, які вчинені окремими групами шахраїв. Відповідно, є підстави ставити питання про відшкодування збитків, заподіяних державою. Так само можна звертатися з відповідними вимогами до державних підприємств газотранспортної галузі України. І той факт, що посадові особи у відповідних структурах з часів 2012-2013 років змінилися, жодним чином не знімає юридичної відповідальності з держави. Не виключаємо, що окремі платники податків не будуть мовчки нести увесь несправедливий тягар ситуації, подібної до наведеної. Можливо, хтось наважиться судитися із державою. Та певно що держава в особі її посадовців (уже теперішніх) сподівається на те, що українці терплячі. Можливо, сподівається на те, що в них достатньо інших важелів впливу на платників податків, аби змусити останніх відмовитися від намірів відшкодувати шкоду за рахунок держави. Зрештою, є Верховний Суд України, який завжди може визнати, що в розглядуваній ситуації жодної відповідальності держави немає і бути не може. А новий Верховний Суд, судячи з того, що відбувається наразі, формується здебільшого не з нових постатей, та й незалежність його від виконавчої влади ще належить засвідчити в майбутньому. От і виходить, що одні політики спонукають до придбання товарів у певних структур. Інші згодом приходять до влади і кажуть, що це все незаконно, бо попередники шахраї, хоча далі за слова справа не рухається. Хіба лише встановили підставних осіб, які виконували суто декоративні функції. Про відповідальність справжніх винуватців нічого не чути. При цьому реально потерпають геть непричетні до цього всього особи, сумлінні платники податків.

    Вважаємо, що реальний шлях до виправлення ситуації, яка склалася у зв'язку із практикою ВСУ щодо впливу на податковий облік фіктивності контрагента, полягає у внесенні змін до законодавства. Ми вже неодноразово закликали до необхідності закріплення в статті 44 Податкового кодексу України припису про те, що первинні документи, складені від імені осіб, які мають дефекти правового статусу, зокрема, визнані фіктивними, у тому числі вироком суду, вважаються достовірними і підтверджують факт здійснення господарської операції у разі, якщо платник податків, який використовує відповідні первинні документи, не знав і за звичайної поведінки суб'єкта господарювання не міг знати про порушення його контрагента. Цій нормі варто надати зворотної дії, поширивши її на всі правовідносини, які нею врегульовані, незалежно від часу їх виникнення. Проте депутати жодним чином не реагують. Можливо, сподіваються на те, що ВСУ або новий Верховний Суд вирішить проблему і змінить практику. А якщо не змінить? І чому сумлінні платники податків мають потерпати до того часу, допоки визначиться найвища судова інстанція? Хіба Верховна Рада України безсила?

   Та ні, навпаки. Але всі законодавчі ініціативи зводяться здебільшого до посилення тиску на сумлінних платників податків. Зокрема, йдеться про механізм зупинення реєстрації податкових накладних, можливі маніпуляції із яким ми детально окреслили в матеріалі «Податкові новели від Мінфіну України: реальні проблеми в обмін на примарну безпеку». Тож постає питання: якою є політика Верховної Ради України - збирати податки за будь-яку ціну за рахунок реальних суб'єктів господарювання, чи забезпечити правопорядок і встановлення дійсно винних осіб?

Автор: Антон Поляничко 

Джерело: http://jurliga.ligazakon.ua/

Пенсія переселенця:інтереси держави чи права людини?

   Під час відомих подій у Криму та на сході України в законодавстві з'явився новий правовий статус особи - внутрішньо переміщені особи. Потреба в цій новелі зумовлена необхідністю врегулювати складні правовідносини держави із особами, доля яких пов'язана із територіями, де розгортається збройний конфлікт. Ці стосується передусім соціальних виплат від держави. Уряд України не маючи змоги контролювати ситуацію на окремих територіях Донецької та Луганської областей встановила зв'язок між здійсненням соціальних виплат та становищем внутрішньо переміщеними особами. З цією метою Верховною Радою України 20.10.2014 був ухвалений закон України Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб. На його виконання Урядом України прийнято кілька важливих підзаконних нормативних актів. Це Постанова Кабінету Міністрів України № 637 від 5 листопада 2014 р. «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», Постанова Кабінету Міністрів України № 509 від 1 жовтня 2014 р. «Про реєстрацію внутрішньо переміщених осіб», Постанова Кабінету Міністрів України № 365 від 8 червня 2016 р. «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам». Між тим, положення, що містяться у вищенаведених нормативно-правових актах, на думку багатьох національних та міжнародних організацій, суттєво звужують права громадян України. Так, у доповіді Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини щодо ситуації з правами людини в Україні 16 травня - 15 серпня 2016 р. наголошується, зокрема, що «зміни до Постанови № 637, що стосуються соціальних виплат для переселенців, можуть створювати надмірні перешкоди в доступі до таких виплат через місце походження цих осіб, а також обмежувати їх свободу пересування та вільний вибір місця проживання та піддавати їх надокучливим перевіркам».

   З огляду на це частішають випадки звернення до національних судів України із позовами про оскарження рішень про припинення виплат пенсій внутрішньо переміщеним особам. Проблема полягає у тому, що після отримання т.з. довідки переселенця (яка є безстроковою), вона може бути скасована через підстави, визначені статтею 12 закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» і пенсійні виплати, відповідно, припиняються. Такі виплати, відповідно до п. 12 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, можуть бути припиненні також у разі:

1) наявності підстав, передбачених законодавством щодо умов призначення відповідного виду соціальної виплати;

2) встановлення факту відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування згідно з актом обстеження матеріально-побутових умов сім'ї;

3) отримання рекомендацій Мінфіну щодо фактів, виявлених під час здійснення верифікації соціальних виплат;

4) отримання інформації від Держприкордонслужби, МВС, СБУ, Мінфіну, Національної поліції, ДМС, Держфінінспекції, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

  Позивачі, які звертаються до суду із захистом, посилаються на практику національних судів та Європейського суду з прав людини. Так, зокрема, ще 6 жовтня 2015 року Верховний суд України ухвалив постанову по справі № 608/1189/14-а, де зазначив, що держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право (право на отримання пенсії - авт.) незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія. Тут слід зазначити, що таке рішення суд ухвалив у справі за переглядом судових рішень стосовно спору про припинення виплат особі, яка постійно проживає за кордоном. Між тим, важливим залишається загальний принцип, висвітлений в цьому рішенні, який пов'язаний із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та проголошує непохитність права людини щодо володіння своєю власністю. Цей принцип безпосередньо висвітлений у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, де поважний суд встановив порушення Конвенції у разі залежності на отримання пенсії від місця проживання особи. Розвиваючи цю думку національні суди з 2015 року сформували досить позитивну практику з означеного питання. Так, Вищий адміністративний суд України в своєму рішенні від 06 жовтня 2015 року по справі К/800/34673/15 дійшов висновку, що за правовою позицією Європейського Суду з прав людини, право на соціальні виплати є майновим правом, передбаченим статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (рішення у справі «Хонякіна проти Грузії» (Khoniakina v. Georgia), № 17767/08, пункт 72, від 19 червня 2012 року). Таким чином, зауважує Вищий адміністративний суд в своєму рішенні, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що право позивачів на отримання пенсії за віком є безперечним і забезпечення цього права становить суть взятих на себе державою зобов'язань.

   Стосовно конкретних судових справ щодо оскарження рішень про припинення виплати пенсійних виплат внутрішньо переміщеним особам слід звернути увагу на те, що суди в цілому задовольняють позовні вимоги заявників. При цьому суди посилаються на положення статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», де викладено підстави для припинення пенсійних виплат. Це можуть бути наступні підстави:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

{Положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність, як такі, що є неконституційними на підставі Рішення Конституційного Суду № 25-рп/2009 від 07.10.2009}

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом.

   Суди зауважують, що цей перелік є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках передбачених законом. З приводу припинення виплат через підстави, визначенні у підзаконних нормативних актах (зокрема через припинення дії довідки внутрішньо переміщених осіб), суди зазначають, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Верховна Рада України може змінити закон виключно законом, а не шляхом прийняття підзаконного правового акта. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України відносяться до категорії підзаконних. З огляду на викладене, підзаконні нормативно-правові акти не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили. 

   В якості джерела міжнародного права національні суди України посилаються на рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії», де поважний суд встановив обов'язок держави, навіть за відсутності належного ефективного контролю над частиною власної території (в даному випадку - Придністров'я - авт.), вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.

   Отже, головне, на що звертають увагу національні суди, Україна забезпечує право людини на отримання пенсії через впроваджений механізм реєстрації внутрішньо переміщених осіб. В той же час, суди визнають як порушення права на отримання пенсійних виплат (проголошеного національним законодавством та міжнародним), встановлений підзаконними нормативно-правовими актами зв'язок між здійсненням соціальних виплат та статусом внутрішньо переміщеної особи. Таке протиріччя повинно бути усунуто, щоб уникнути в майбутньому зростання кількості звернень до суду за захистом в результаті припинення пенсійних виплат.

   До цього, зокрема, закликала Парламентська асамблея Ради Європи в своїй резолюції від 12 жовтня 2016 року по Україні, а саме спростити адміністративні процедури щодо доступу до виплати пенсій.

   Більше того, за заявою Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Валерії Лутковської, факти припинення виплат пенсій переселенцям без додержання норм пенсійного законодавства України є дискримінацією переселенців. З цього приводу пані Лутковська заявила, що звернулася із відповідним позовом до суду. Позитивний результат розгляду цього позову може стати в майбутньому в нагоді тим пенсіонерам, які приймуть рішення оскаржити дії щодо припинення пенсійних виплат. На теперішній час маємо практику місцевих та апеляційних судів, які в цілому стверджують порушення прав людини в разі припинення пенсійних виплат через підстави, які передбачені підзаконними нормативними актами. Майбутній розвиток правового поля з цього питання, безперечно, повинен відбуватися в чіткій відповідності із загальними принципами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. А судова практика має зайвий раз звернути увагу влади на недосконалість чинного законодавства у відношенні до громадян, які опинилися в скрутному становищі.

   В якості рекомендації слід зазначити, що ті внутрішньо переміщенні особи, по яких є випадки припинення пенсійних виплат, мають повне право оскаржити таке рішення до суду. Як свідчить стала судова практика, суди здебільшого задовольняють такі позови.

   Між тим залишається відкритим питання подальшого виконання таких рішень, оскільки більшість заявників не мають ані фізичної, ані фінансової можливості виїхати на територію України для оформлення виплат за судовим рішенням, яке набрало законної сили. Додатково слід звернути увагу, що великим обтяженням для пенсіонерів стане також сплата збільшеного судового збору, оскільки у проекті закону України про бюджет на 2017 рік передбачено значне зростання мінімальної заробітної плати, з якої наразі вираховується ставка судового збору.

Джерело: http://jurliga.ligazakon.ua/

Новації в оподаткуванні акцизним податком

   Законом України від 20 грудня 2016 року № 1791-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2017 році»,  внесені зміни в діюче законодавство, а саме. З 1 січня 2017 року скасовано акцизний податок з роздрібної реалізації підакцизного пального, ставка якого становила 0,042 євро за кожний літр реалізованого (відпущеного) товару.

   Нагадуємо, що  Декларацію акцизного податку за грудень 2016 року необхідно подати не пізніше 20 січня 2017 року. Декларація вперше подається за новою формою, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 26.09.2016 №841 «Про внесення змін до форми декларації акцизного податку та Порядку заповнення та подання декларації акцизного податку».

   Звертаємо увагу, що відповідно до п. 49.21 ст. 49 Кодексу платники, визначені п.п. 212.1.15 п. 212.1 ст. 212 Кодексу (особи, які реалізують пальне), а також платники, які мають діючі, (у тому числі призупинені) ліцензії на право здійснення діяльності з підакцизною продукцією, яка підлягає ліцензуванню згідно із законодавством, зобов’язані за кожний встановлений Кодексом звітний період подавати податкові декларації незалежно від того, чи провадили такі платники господарську  діяльність у  звітному періоді. Відповідно з п. 120.1 ст. 120 Кодексу неподання або несвоєчасне подання платником податків або іншими особами, зобов’язаними нараховувати та сплачувати податки, збори, податкових декларацій (розрахунків) тягнуть за собою накладення штрафу в розмірах, передбачених цією статтею, за кожне таке неподання або несвоєчасне подання. (лист ДФС України від 09.12.2016 року № 39423/7/99-99-15-03-03-17 Про порядок декларування акцизного податку у зв’язку з набранням чинності наказом Міністерства фінансів України від 26.09.2016р. № 841 додається). Крім того, з 01.01.2017 року значно збільшились ставки акцизного податку на підакцизні товари від 12% до 70%.

• на пиво — з 2,48  до 2,78 грн.  за 1 л;
• на   вина   кріплені,   вермути   —   з   7,16 до 8,02 грн. за 1 л;
• на вина ігристі та газовані — з  10,40 до 11,65 грн. за 1 л;
• на сидр і перрі (без додання спирту) — з 0,95  до 1,06 грн. за 1 л;
• на лікеро-горілчану продукцію — з 105,80 до 126,96 грн. за 1 л 100-відсоткового спирту;
• на інші зброджені напої з доданням спир­ту - з 105,80 до 126,96 грн. за 1 л 100-від­соткового спирту
• на спиртовмісні харчові продукти з вміс­том   спирту   етилового   більше   8,5 об'ємних одиниць, зокрема на настоянки гіркі ароматичні — з 141,06 до 169,27 грн за 1 л 100-відсоткового спирту.

    Ставки акцизного податку на слабоалко­гольні напої (до 8,5 % об'ємних одиниць) до­ведено до єдиних ставок із лікеро-горілчани­ми виробами, тобто зменшено з 211,59 до 126,96 грн. за 1 л 100-відсоткового спирту.

   Ставки акцизного податку на сухі вина не змінено (0,01 грн. за 1 л). Звертаємо увагу, що ставки акцизного податку на алкогольні напої що підлягають маркуванню марками ак­цизного податку наберуть чинності з 01.03.2017 року

   Окремо виділено плодово-ягідні вина без додання   спирту,  тобто  зброджені  напої, одержані виключно в результаті природно­го (натурального) бродіння фруктових, ягід­них та фруктово-ягідних соків, з вмістом спирту не більше ніж 8,5 % об'ємних оди­ниць (без додання спирту), на які встанов­лено ставки як на сидр і перрі (без додання спирту) — 1,06 грн. за 1 л.

   Тютюнові вироби, тютюн і промислові замінники тютюну. Специфічні ставки ак­цизного податку збільшено на 40 %

-   на    тютюнові    вироби    —    з  318,26 до 445,56 грн. за 1 000 шт.;

-   на тютюнову сировину, тютюнові відхо­ди,  тютюн   та   замінники   тютюну   — з 399,84  до 559,78 грн. за 1 кг (нетто). Мінімальне акцизне податкове зобов'язання зі сплати акцизного податку із сигарет з фільтром та без фільтра і цига­рок також збільшено на 40 % — з 425,75 до 596,05 грн. за 1 000 шт.

   Адвалорну ставку акцизного податку на сигарети з фільтром та без фільтра і ци­гарки залишено без змін — на рівні 12 %. 

Строки сплати акцизного податку виробником тютюнових виробів

   З 01.01.2017 р. суми акцизного податку ви­робниками тютюнових виробів сплачуються до бюджету не при придбанні марок акциз­ного податку, як було раніше, а протягом п'яти робочих днів після отримання марок акцизного податку з доплатою (за потреби) на день подання податкової декларації. При цьому якщо зазначений строк при­падає на день наступного бюджетного року, сума акцизного податку сплачується вироб­никами тютюнових виробів до закінчення бюджетного року, в якому отримано марки. Якщо виробники не сплатили суми ак­цизного податку протягом п'яти робочих днів після отримання марок акцизного по­датку, марки за наступними заявками-роз-рахунками цих виробників не видаються до дня, в якому здійснено в повному обся­зі сплату акцизного податку та штрафних санкцій, розрахованих відповідно до п. 126.2 ст. 126 Податкового кодексу.

Пальне

   З метою компенсації скасуван­ня акцизного податку з роздрібного прода­жу пального та доведення оподаткування дизельного пального до єдиної ставки ак­цизного податку ставки на пальне збільши­лися:

•   на біодизель та його суміші — з 97 до 106 евро за 1 000 л;

•   на бензини (легкі та середні дистиля­ти) - зі 171,50 до 213,50 евро за 1 000 л;

•   на паливо моторне альтернативне — зі 120 до 162 євро за 1 000 л;

•   на дизельне пальне (важкі дистиляти (га-зойлі)) - з 95/125,50 до 139,50 євро за 1 000 л;

•   на паливо рідке (мазут) — з 97 до 139,50 євро за 1 000 л;

•   на скраплений газ (пропан або суміш пропану з бутаном) та інші гази — з 31 до 52 євро за 1 000 л.

   Оскільки частина вуглеводнів ациклічних насичених (а саме бутан та ізобутан) вико­ристовується як сировина для виробництва скрапленого газу, який є підакцизним това­ром, бутан та ізобутан у Митному кодексі виділено за окремими кодами УКТ ЗЕД, і у Податковому кодексі встановлено окремі ставки, а саме:

•   для вуглеводнів ациклічних насичених (крім бутану та ізобутану) ставки збіль­шено з 171,50 до 213,50 євро за 1 000 л;

•   для бутану та ізобутану ставки зменше­но зі 171,50 до 52 євро за 1 000 л.

Обладнання акцизних складів

   Застосування норми п. 230.1 ст. 230 По­даткового кодексу щодо обладнання акциз­них складів, на території яких здійснюється виробництво, оброблення (перероблення), змішування, навантаження-розвантаження, зберігання пального, витратомірами-лі-чильниками та рівнемірами-лічильниками перенесено на 2018 р.

Ліцензування на виробництво та оптову торгівлю алкоголем.

   Для виробників пива з обсягом виробництва до 3 000 гектолітрів на рік передбачено встановити річну плату за ліцензії на право оптової торгівлі виключно пивом у розмірі 30 000 грн. При цьому обсяг ви­робництва розраховується з дня внесення плати за ліцензію до дня внесення наступного платежу. У разі оптової торгівлі пивом його виробниками, які виробили понад 3000 гектолітрів пива на рік, за наявності ліцензії, річну плату за яку встановлено в розмірі 30 000 грн., до суб'єктів господарювання за­стосовуються фінансові санкції у вигляді штрафів у розмірі 200 % вартості реалізованої партії товару, але не менше 500 000 грн.

ПОДАТКОВІ КАНІКУЛИ ДЛЯ МАЛОГО ТА СЕРЕДНЬОГО БІЗНЕСУ: ПРАВИЛО ЧИ ВИНЯТОК

   Після збільшення з 01.01.2017 року розміру мінімальної заробітної плати до 3200 грн. урядом було ініційоване введення «податкових канікул» для малого для середнього бізнесу. Вказані «податкові канікули» (застосування нульової ставки податку на прибуток підприємств) запроваджені Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні» від 21 грудня 2016 року № 1797-VIII, який набрав чинності з 01.01.2017 року.

   Пунктом 135 вказаного Закону внесені зміни до розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України, і підрозділ 4 доповнено пунктом 44, який встановлює, що на період до 31 грудня 2021 року застосовується ставка нуль відсотків для платників податку на прибуток, у яких річний дохід, визначений за правилами бухгалтерського обліку за останній річний звітний період, не перевищує 3000000 (трьох мільйонів) гривень та розмір нарахованої за кожний місяць звітного періоду заробітної плати (доходу) кожному з працівників, які перебувають з платником податку у трудових відносинах, є не меншим як дві мінімальні заробітні плати, розмір якої встановлено законом (тобто протягом 2017 року це 6400 грн). Окрім того, для застосування «податкових канікул» платник податків повинен відповідати одній з таких вимог:

1) утворені в установленому законом порядку після 1 січня 2017 року;

2) діючі, у яких протягом трьох послідовних попередніх років (або протягом усіх попередніх періодів, якщо з моменту їх утворення пройшло менше трьох років) щорічний обсяг доходів задекларовано в сумі, що не перевищує трьох мільйонів гривень, та у яких середньооблікова кількість працівників протягом цього періоду становила від п’яти до 20 осіб;

3) які були зареєстровані платниками єдиного податку в установленому законодавством порядку в період до 1 січня 2017 року та у яких за останній календарний рік обсяг виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) становив до трьох мільйонів гривень та середньооблікова кількість працівників становила від п’яти до 50 осіб.

   У тому ж разі, якщо платники податку, які застосовують норми  пункту 44 підрозділ 4 розділу XX «Перехідних положень» Податкового кодексу України, у будь-якому звітному періоді досягли показників щодо отриманого доходу, середньооблікової чисельності працівників (обчислюється на підставі Інструкції зі статистики кількості  працівників, затвердженої наказом Державного комітету статистики України 28.09.2005 р.  № 286) або середньої заробітної плати працівників (обчислюється на підставі Порядку обчислення середньої  заробітної  плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100), з яких хоча б один не відповідає критеріям, зазначеним у цьому пункті, то такі платники податку зобов’язані оподаткувати прибуток, отриманий у такому звітному періоді, за ставкою, встановленою пунктом 136.1 статті 136 ПК України (базова (основна) ставка податку становить 18%).

   Платники податку, зазначені у підпунктах «а», «б», «в»  пункту 44 підрозділ 4 розділу XX «Перехідних положень» Податкового кодексу України, які здійснюють нарахування та виплату дивідендів своїм акціонерам (власникам), нараховують та вносять до бюджету авансовий внесок із податку в порядку, встановленому п. 57.1-1 ст. 57 ПК України, та сплачують податок на прибуток за ставкою, встановленою п. 136.1 ст. 136 ПК України (18%), за звітний податковий період, у якому здійснювалося нарахування та виплата дивідендів. Також вказаним Законом передбачено, що дія  пункту 44 підрозділ 4 розділу XX «Перехідних положень» Податкового кодексу України не поширюється на суб’єктів господарювання, які:

   1) утворені після 1 січня 2017 року шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), приватизації та корпоратизації;

      2) здійснюють:

2.1) діяльність у сфері розваг, визначену в підпункті 14.1.46 пункту 14.1 статті 14 розділу I;

2.2) виробництво, оптовий продаж, експорт, імпорт підакцизних товарів;

2.3) виробництво, оптовий та роздрібний продаж пально-мастильних матеріалів;

2.4) видобуток, серійне виробництво та виготовлення дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, у тому числі органогенного утворення;

2.5) фінансову та страхову діяльність (гр. 64 - гр. 66 Секції K «Національного класифікатора України Класифікація видів економічної діяльності» прийнято та надано чинності на підставі наказу Держспоживстандарту України від 11.10.2010 р. N 457, надалі   «КВЕД ДК 009:2010»);

2.6) діяльність з обміну валют;

2.7) видобуток та реалізацію корисних копалин загальнодержавного значення;

2.8) операції з нерухомим майном (гр. 68 КВЕД ДК 009:2010);

2.9) поштову та кур’єрську діяльність (гр. 53 КВЕД ДК 009:2010);

2.10) діяльність з організації торгів (аукціонів) виробами мистецтва, предметами колекціонування або антикваріату;

2.11) діяльність з надання послуг у сфері телебачення і радіомовлення відповідно до Закону України "Про телебачення і радіомовлення";

2.12) охоронну діяльність;

2.13) зовнішньоекономічну діяльність (крім діяльності у сфері інформатизації);

2.14) виробництво продукції на давальницькій сировині;

2.15) оптову торгівлю і посередництво в оптовій торгівлі;

2.16) діяльність у сфері виробництва та розподілення електроенергії, газу та води;

2.17) діяльність у сферах права та бухгалтерського обліку (гр. 69 КВЕД ДК 009:2010);

2.18) діяльність у сфері інжинірингу (гр. 71 КВЕД ДК 009:2010).

   Фактично умови і критерії «податкових канікул», що вводяться з 01.01.2017 року являються аналогічними «податковим канікулам», що діяли до 01.01.2016 року і були передбачені у п. 16 підрозділу 4 розділу XX «Перехідних положень» Податкового кодексу України. Таким чином, «податкові канікули» на період з 01.01.2017 року до 31.12.2021 року застосовуються тільки щодо платників податку, які перебувають на загальній системі оподаткування і відповідають вказаним критеріям, а тому лише незначна кількість підприємств зможуть ними скористатись.

Автор:  Р. І. Пугач

Джерело: http://ukrainepravo.com