Дії нотаріуса у разі виявлення заборони відчуження або арешту на невизначене майно

   У статті 55 Закону України «Про нотаріат» визначено, що угоди про відчуження та заставу майна, що підлягає реєстрації, посвідчуються за умови подання документів, що підтверджують право власності на майно, що відчужується або заставляється, або за наявності державної реєстрації права власності на таке майно у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. При посвідченні угод про відчуження або заставу жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна перевіряється відсутність заборони відчуження або арешту майна. У разі наявності заборони угода про відчуження майна, обтяженого боргом, посвідчується лише у разі згоди кредитора і набувача на переведення боргу на набувача.

  Нормам Закону України «Про нотаріат» кореспондують положення Порядку вчинення нотаріальних дій, де в підпункті 2.1 пункту 2 глави 2 розділу II передбачено, що при підготовці до посвідчення правочинів про відчуження або заставу нерухомого майна нотаріусом перевіряється відсутність заборони відчуження або арешту майна шляхом безпосереднього доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

    Згідно з підпунктом 1.13 пункту 1 глави 2 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій у разі наявності заборони правочин про відчуження майна, обтяженого боргом, посвідчується лише у разі згоди кредитора і набувача на переведення боргу на набувача.

   Також відповідно до положень підпункту 3.1 пункту 2 глави 11 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій у разі наявності заборони відчуження житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя видається лише у разі згоди на те кредитора (відповідного податкового органу). Якщо особа вважає, що заборона на відчуження або арешт, які накладені на невизначене майно, належать не їй, вона може звернутися до суду з позовом для захисту своїх порушених прав та законних інтересів, а також за зняттям заборони або арешту з визначеного майна.

  Якщо при підготовці до нотаріального посвідчення правочину щодо відчуження нерухомого майна нотаріусом було виявлено заборону відчуження або арешт на невизначене майно, однак при цьому відсутнє зазначення ідентифікаційного коду чи інших ідентифікуючих ознак, окрім прізвища, ім’я та по батькові особи, нотаріус згідно з вимогами частини 2 статті 42 Закону України «Про нотаріат» (строки вчинення нотаріальних дій) може відкласти вчинення нотаріальної дії для витребування додаткової інформації. У даному випадку нотаріус може звернутися до установи, якою було накладено вищезазначену заборону або арешт, для уточнення даних особи (ідентифікаційного коду чи інших ідентифікуючих ознак) за ім`ям якої накладено заборону або арешт на майно.

Джерело: http://protokol.com.ua/

Збитки та «негосподарські» витрати в податкових перевірках: позиція фіскалів

  Найбільш актуальними та найгострішими, в ході податкових перевірок, є питання негативного фінансового результату та витрат, які неможливо безпосередньо пов'язати з господарською діяльністю платника податку. Спробуємо остаточно розставити крапки над «і» та залишити всі суперечливі запитання в старому році. Наведена нижче інформація є виключно відображенням практики адміністративного оскарження податкових повідомлень-рішень другої половини 2016 року.

   І. В матеріалах податкової перевірки зазначено (витяг з реального акту), що «сума перевищення витрат, що сформували собівартість реалізованої продукції, над сумою доходу від реалізації даної продукції, не вважається використаною суб'єктом господарювання у господарській діяльності, оскільки не була спрямована на отримання доходу». Фактично, негативна різниця між сумою доходу та витрат від здійснення конкретної господарської операції вважається такою, що не підлягає включенню до складу податкових витрат платника податку. В ході розгляду адміністративної скарги суб'єкта господарювання, фіскальна служба зазначає, що при здійсненні господарської діяльності платника податку цілком можливі збиткові господарські операції. Збитковість господарської операції не є свідченням відсутності ділової мети, відповідно збитковість не може бути підтвердженням неправомірності відображення такої господарської операції в податковому обліку. Крім того, виходячи з об'єктивного процесу здійснення господарської діяльності - господарська операція не завжди має позитивний економічний ефект, оскільки супроводжується комерційним ризиком неодержання доходу. Відповідно, фіскальна служба, в протиріч своїй же контрольно-перевірочній практиці, зазначає, що не може «чорне бути білим, а біле чорним», але залишаючи при цьому один невеличкий нюанс…

В ході податкової перевірки повинні бути обґрунтовані економічні причини та ділова мета укладеної угоди, доведено, що результат виявився негативним по причині об'єктивних чинників, а не виник свідомо. Таким чином, податківці фактично погоджуються зі збитковою господарською діяльністю платника податків, але залишаючи при цьому право робити певні суб'єктивні висновки в розрізі кожної окремої ситуації.

ІІ. Визнання витрат такими, що не пов'язані з господарською діяльністю, завжди викликало найбільшу кількість суперечок та маніпуляцій з боку фіскалів. Адже при документуванні «порушення» найчастіше в якості доказів виступають не підтверджені обставини та причинно-наслідковий аналіз змісту витрат, а відверто особисті висновки та припущення податківця, залученого до перевірки. Навіть з моменту, коли об'єкт оподаткування податком на прибуток визначався вже у відповідності до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку (міжнародних стандартів фінансової звітності), а витрати в податковому обліку відповідають зменшенню активів або збільшенню зобов'язань, фіскали все одно не зупиняються і продовжують, мабуть по інерції, визнавати їх негосподарськими. Позиція ДФС з цього приводу однозначна - з 01.01.2015 при визначенні фінансового результату суб'єкта господарювання відсутній критерій витрат як таких, що не пов'язані з господарською діяльністю, окрім тих, що підлягають відображенню у складі податкових різниць. Шкода лише, що прийняті напередодні зміни до Податкового кодексу дають можливість спостерігати тенденцію щодо розширення переліку витрат, які відображатимуться в складі податкових різниць в бік збільшення фінансового результату. Так, з переліку господарських витрат фактично виключено суми перерахованої безповоротної фінансової допомоги (безоплатно наданих товарів, робіт, послуг) особам, що не є платниками податку, визнані штрафи (пені, неустойки), податок на нерухоме майно щодо об'єктів нежитлової нерухомості.

   Таким чином, при визначенні фінансового результату до оподаткування, врахуванню підлягають всі витрати господарської діяльності платника податку з урахуванням податкових різниць. Виходячи з цього варто пам'ятати, що поняття «негосподарські» витрати не є актуальним, незважаючи на те, що з цього приводу зазначатимуть фіскали в ході податкових перевірок. Не такою однозначною є позиція щодо податку на додану вартість. Хоча з 01.07.2015 і була виключена норма, яка визначала заборону включення до складу податкового кредиту сум ПДВ за придбаними товарами/послугами, що не пов'язані з господарською діяльністю підприємства (п. 198.4 ст. 198 Податкового кодексу), але залишилась інша норма, відповідно до якої платник податків зобов'язаний самостійно нараховувати податкові зобов'язання з вартості товарів (робіт, послуг, необоротних активів) по операціях, що не є господарською діяльністю платника податку (абз. г) п. 198.5 ст. 198 Податкового кодексу).

   Таким чином, позиція фіскальної служби щодо відображення податку на додану вартість з «негосподарських» витрат хоча й зазнала певної трансформації, але в підсумку залишилась незмінною. Наостанок хотілося б побажати, щоб у новому році виникало щонайменше розбіжностей, суперечок та суб'єктивних оцінок відносно як діючого податкового законодавства, так і власне щодо контрольно-перевірочної роботи самої фіскальної служби.
Автор: Олег Вдовичен

Зарахування зустрічних однорідних вимог під час ліквідації банку

    Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2047цс16   нівелює можливість   в період здійснення ліквідаційної процедури банку зарахування зустрічних однорідних вимог (взаємозалік кредит / депозит). Однак спершу необхідно вказати, що Постановою ВСУ від 13.06.2016 року по справі № 6-1123цс16 (№ в ЄДРСРУ 58497382)   передбачено, якщо на момент ухвалення рішення судом першої інстанції у банку вже було введено тимчасову адміністрацію, це унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Аналогічні положення містяться у Постанові ВСУ від 20.01.2016 року по справі № 6-2001цс15 (№ в ЄДРСРУ 55179270).

   Разом з тим, правовою позицією ВСУ (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року № 6-43цс15 (№ в ЄДРСРУ 50974503)   передбачено, що відповідно до статті 606 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі.

   ВАЖЛИВО:   Зазначена підстава припинення цивільно-правового зобов'язання відноситься до групи підстав, що не належать до правочинів і не залежать від волі сторін. Стаття 606 Цивільного кодексу України застосовується судом до спірних правовідносин у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить зобов'язання іншої особи відповідно до будь-якої підстави, зазначеної в законі, та якщо при цьому один із суб'єктів правовідношення у зв'язку з обставинами, зазначеними в законі, зникає і з двох самостійних суб'єктів залишається (утворюється) один, в якому поєднується боржник і кредитор. Саме в такому разі підстава припинення цивільно-правового зобов'язання не залежатиме від волі сторін.

   Отже, у випадку, коли боржник банку придбав право вимоги до банку за договором, відповідні два зобов'язання між банком і його боржником, який придбав згідно з договором право вимоги до банку, не можуть припинятись на підставі статті 606 ЦК України, оскільки зазначена стаття до таких правовідносин не застосовується. Також, у випадку, коли боржник банку отримав право вимоги до банку за депозитним договором, відповідні кредитні зобов'язання між банком і таким боржником не можуть припинятися на підставі ст. 606 ЦК, оскільки положення зазначеної статті до таких правовідносин не застосовуються (Постанова ВСУ від 23.03.2016 року по справі № 3-107гс16 (№ в ЄДРСРУ 56786298). Більше того, поєднання боржника та кредитора в одній особі та припинення зобов’язань за Кредитним договором у межах вартості предмета застави не відповідає висновку, викладеному Верховним Судом України у постановах від 16 вересня 2015 року у справі № 6-43цс15, від 23 березня 2016 року у справі № 3-107гс16 та від 13 липня 2016 року у справі № 3-519гс16. (Постанова ВСУ від 14.12.2016 року по справі № 3-1286гс16). В період здійснення ліквідаційної процедури банку задоволення вимог третьої особи має здійснюватися в порядку задоволення вимог кредиторів до банку та черговості, передбачених статтею 52 «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон), у зв’язку з чим припинення зобов’язань за кредитним договором шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, які фактично є погашенням вимог кредитора в порушення порядку статті 52 Закону, не допускається. Стаття 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначає, що кредитором банку є юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до боржника щодо його майнових зобов’язань. Відповідно до частини першої статті 1074 ЦК України обмеження прав клієнта щодо розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов’язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаним злочинних шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом. Тобто випадки обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, можуть бути передбачені в спеціальному законі.

   ВАЖЛИВО:   Процедуру щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку врегульовано Законом, який є спеціальним законом, що регулює ці правовідносини. Стаття 1 Закону визначає, що цим Законом встановлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд), порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відносини, що виникають у зв’язку із створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та Національного банку України. Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону тимчасова адміністрація – процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку, в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 згаданої статті Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. 

   Отже, норми наведеного Закону стосуються не лише вкладів фізичних осіб, але й регулюють будь-які відносини, що виникають у зв’язку із виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідацією банків, у тому числі відносини з клієнтами – фізичними особами, юридичними особами, іншими учасниками господарської діяльності банку. Стаття 34 Закону встановлює, що Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації в банку на наступний робочий день після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Нормами статті 36 Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації.

   ВАЖЛИВО:   Так, відповідно до частини п’ятої статті 36 Закону під час тимчасової адміністрації не здійснюється: задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку; примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку; нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань перед кредиторами та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів); зарахування зустрічних однорідних вимог, якщо це може призвести до порушення порядку погашення вимог кредиторів, встановленого цим законом, нарахування відсотків за зобов'язанням банку перед кредиторами. Пунктом 8 статті 26 вказаного Закону встановлено, що Фонд не відшкодовує, зокрема кошти за вкладом у банку, якщо такий вклад використовується вкладником як засіб забезпечення виконання іншого зобов’язання перед цим банком, у повному обсязі вкладу до дня виконання зобов’язань. Відповідно до частини третьої статі 46 даного Закону вимоги за зобов’язаннями банку, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури. Стаття 52 Закону визначає черговість та порядок задоволення вимог до банку, а також оплату витрат та здійснення платежів.

   Отже, у будь-якому разі в період здійснення ліквідаційної процедури банку задоволення вимог третьої особи має здійснюватися в порядку задоволення вимог кредиторів до банку та черговості, передбачених статтею 52 Закону, у зв’язку з чим припинення зобов’язань за кредитним договором шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, які фактично є погашенням вимог кредитора в порушення порядку статті 52 Закону, не допускається. Більше того, Верховний суд України постановою від 06.04.2016 року по справі № 3-174гс16 (№ в ЄДРСРУ 57227008)   вказав: поточні рахунки відкриваються на конкретну особу за умови надання відповідних документів, а можливості зміни власника рахунка Інструкцією про порядок відкриття, використання та закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженою постановою правління НБУ від 12.11.2003 р. № 492, не передбачено.

   Отже, банк був позбавлений можливості виконувати розпорядження підприємства за поточними рахунками, власником яких є фізична особа, внаслідок чого в підприємства не виникає грошових вимог до банку за поданими заявами про перерахування коштів і видачу готівки.

   ВИСНОВОК:    виходячи із сталої судової практики вбачається, що припинення зобов'язання шляхом зарахуванням зустрічних однорідних вимог, тобто взаємозалік депозиту на кредит  (ч. 1 ст. 601 ЦКУ) в умовах, коли Національним Банком України у відповідний банк введено тимчасову адміністрацію, є неможливим.

Автор: Евгений Морозов

Джерело: Лига.Блог

Остановка - это шаг назад? (Налоговые накладные - 2017)

   Уже традиционно конец декабря является периодом принятия очередных изменений в Налоговый  кодекс Украины (далее по тексту – НКУ). Декабрь 2016 года не стал исключением - парламентом были приняты Законы №1797[1] и №1791[2], которые вносят ряд существенных изменений и новшеств в НКУ.   Одной  из таких новаций, в части администрирования налога на добавленную стоимость,  является вводимая Законом №1797 процедура остановки регистрации налоговых накладных.

   Обязательная регистрация налоговых накладных (расчетов корректировки к ним) в электронном Едином реестре налоговых накладных (далее по тексту – ЕРНН) была введена с 1 февраля 2015 года. Только при условии надлежащей регистрации налоговой накладной в ЕРНН покупатель мог рассчитывать на налоговый кредит. Общеизвестным является факт того, что и процедура регистрации налоговых накладных, которая стала частью, введенной позже Системы электронного администрирования НДС (далее по тексту – СЭА НДС), и сама СЭА НДС, направлены на решение задачи предотвращения злоупотреблений в сфере взимания НДС (безосновательного формирования налогового кредита, легализации товаров, работ/услуг). Однако и внедрение СЭА полностью задачу не решило. Фискалы, в качестве и превентивной, и «воспитательной» меры,  стали широко использовать одностороннее расторжение договора о признании  электронных документов, тем самым блокируя  регистрацию налоговых накладных. Однако такая мера хоть и является действенной, имеет откровенно противоправный характер, что вызывает поток жалоб, судебных процессов и лишний общественный резонанс.  Решением этой проблемы должно  стать предоставление фискальным органам права блокировать регистрацию налоговых накладных и законодательное закрепление механизма  реализации этого права.

   Итак,  с 1 апреля 2017 года вводиться  процедура остановки регистрации налоговых накладных (расчетов корректировки). Регистрация налоговой накладной (расчета корректировки) может быть остановлена в порядке, определенном Кабинетом Министров Украины, в случае соответствия такой налоговой накладной (расчета корректировки) совокупности критериев оценки степени рисков, достаточных для остановки регистрации налоговой накладной. На сегодняшний день Кабмин не утвердил ни порядок остановки регистрации, ни критерии оценки степени рисков, достаточных для остановки регистрации налоговых накладных. Поэтому открытыми остаются вопросы – сможет ли данная процедура эффективно выполнять возложенные на нее задачи и не будет ли она создавать дополнительные сложности для добросовестных плательщиков налогов.

Общие положения процедуры остановки регистрации, закреплены в ст. 201 НКУ. Об остановке регистрации плательщикам налога (продавцу и покупателю) в электронном виде направляется квитанция. Квитанция будет содержать:

а) номер и дату  налоговой накладной (расчета корректировки);

б) критерий (-ии) оценки степени рисков, на основании которого была осуществлена остановка регистрации налоговой накладной (расчета корректировки);

в) предложение о предоставлении налогоплательщиком объяснений и/или копии документов (по исчерпывающему перечню), достаточных для принятия контролирующим органом решения о регистрации такой налоговой накладной (расчета корректировки).

   Исчерпывающий перечень таких документов в разрезе критериев оценки степени рисков будет  утверждаться Минфином. Документы и пояснения могут быть предоставлены в течение 365 дней после даты возникновения налогового обязательства, указанного в «остановленной» налоговой накладной (расчете корректировки). Документы подаются в контролирующий орган по месту учета налогоплательщика и не позднее следующего рабочего дня передаются в комиссию ГФС Украины. Комиссия в течение 5 рабочих дней после дня получения пояснений и документов должна принять решение либо о регистрации налоговой накладной (расчета корректировки), либо отказе в такой регистрации. Решение комиссии может быть обжаловано в административном или судебном порядке. Административный порядок предусматривает подачу жалобы в ГФС Украины.  Срок рассмотрения составляет 10 календарных дней и не может быть продлен, если в указанный срок контролирующий орган не примет мотивированного решения – жалоба считается удовлетворенной.

   Вроде бы все логично, есть порядок остановки регистрации, есть порядок обжалования решения о такой остановке. Однако обжаловать решение об остановке регистрации может только продавец, при этом отсутствие регистрации не освобождает продавца от обязанности включения суммы НДС, указанной в налоговой накладной, в налоговые обязательства за соответствующий отчетный период. Таким образом, продавцу не принципиально зарегистрируют налоговую накладную или нет, обязательства у него возникнут. А вот право покупателя на налоговый кредит целиком и полностью зависит от действий продавца, от того, захочет продавец бороться за регистрацию налоговой накладной или нет. При этом, учитывая  то, что фискалы неохотно идут на отмену принятых ими же решений и ограниченный срок рассмотрения жалобы (10 календарных дней), вероятность удовлетворения жалобы довольно низкая. Остается судебное обжалование, опять таки, только по инициативе продавца. Судебное обжалование подразумевает прохождение как минимум двух судебных инстанций (для вступления решения в законную силу), которое займет от шести месяцев, и сопутствующие процессу издержки (судебный сбор, правовая помощь и т.п.). Пойдет ли на это продавец, который итак обязан включить сумму НДС из «незарегистрированной» налоговой накладной в состав обязательств -  большой вопрос. Получается, что наиболее заинтересованное лицо – покупатель, в указанной процедуре, является наименее защищенным – прав обжаловать решение фискалов об остановки регистрации налоговой накладной у него нет, остается уповать лишь на добропорядочность и принципиальность  контрагента-продавца.

   Нормы Кодекса, регулирующие процедуру остановки регистрации, вступают в силу с 01.04.17. С этой же даты и до 01.07.17 вводиться переходный период на протяжении которого фактическая остановка регистрации проводиться не будет.  

    Следует отметить, что еще одним внесенным Законом № 1797  в ст. 201 НКУ изменением, является норма о том, что  налоговая накладная и расчет корректировки, составленные и зарегистрированные в ЕРНН после 1 июля 2017 года, являются достаточным основанием для включения сумм налога по ним в состав налогового кредита и не требуют какого-либо дополнительного подтверждения. Вроде бы все логично и замечательно  – если налоговая накладная прошла процедуру регистрации (т.е. не отвечает критериям степени рисков,  по которым может быть остановлена ее регистрация), смело включаем ее в налоговый кредит и не переживаем о ней при будущих проверках – ведь зарегистрированная налоговая накладная является необходимым и достаточным основанием для формирования налогового кредита.  Так ли это? Увы, это не так. Ведь существует риск того, что добропорядочный, на момент осуществления операций продавец, в дальнейшем окажется фиктивным, т.е. юридическим лицом, которое было создано/приобретено с целью прикрытия незаконной деятельности (ст. 205 Уголовного кодекса Украины) и это обстоятельство будет подтверждено  приговором суда. При проведении налоговой проверки зарегистрированная надлежащим образом налоговая накладная от «фиктивного» контрагента, в случае выявления указанных обстоятельств, однозначно будет исключена из состава налогового кредита со ссылками на правоприменительную практику Верховного Суда Украины (далее по тексту – ВСУ). В последнее время обоснование выводов акта проверки с использованием правоприменительной практики ВСУ стало своего рода тенденцией.

   Увы, 2015-2016 годы ознаменовались тем, что Верховный Суд Украины не стал поддерживать позицию Высшего административного суда Украины (далее по тексту – ВАСУ), основанную на принципах индивидуальной ответственности плательщика налогов и надлежащей осмотрительности при осуществлении хозяйственных операций. Так, ВАСУ неоднократно высказывал мнение о том, что при реальном осуществлении хозяйственной операции, ее формально правильном оформлении, в том числе первичными документами, сам признаки  фиктивности контрагента могут  быть игнорируемы.  ВСУ же  настаивает на том, что выданные от имени фиктивного предприятия  первичные документы не могут быть задействованы в налоговом учете плательщика налогов, статус фиктивного, нелегального предприятия несовместим с легальной предпринимательской деятельностью, а хозяйственные операции такого предприятия не могут быть легализированы даже при формальном подтверждении первичными документами. Подводя итог, хочется сказать следующее. Внедрение процедуры остановки регистрации налоговых накладных вызывает больше опасений,  нежели надежд:

    Во-первых, у фискалов появиться действенный и легализированный инструмент блокировки хозяйственной деятельности плательщиков налогов, чем, наверняка, не преминут воспользоваться нечистоплотные чиновники;

    Во-вторых, остановка регистрации налоговых накладных не освобождает от обязанности отражения суммы НДС «остановленной» налоговой накладной в составе налоговых обязательств соответствующего налогового периода;

   В-третьих, заинтересованность продавца в обжаловании решения об остановке может заключаться лишь в желании не испортить репутацию и сохранить покупателя (на налоговый итог – обжалование не влияет), заинтересованное же лицо - покупатель товаров/услуг лишен права обжаловать решение об остановке регистрации налоговой накладной;

   В-четвертых, налоговая накладная зарегистрированная  после 1 июля 2017 года не гарантирует права на налоговый кредит в случае дальнейшего признания продавца фиктивным субъектом хозяйствования. 

Автор статьи: Константин Носов

Джерело: http://protokol.com.ua/

Упрощение процедуры заключения договоров для экспортеров услуг

   С января 2017 будет упрощена процедура заключения договоров для экспортеров услуг.

3.01.2017 г. будет введено в действие Закон Украины «О внесении изменений в некоторые законодательные акты Украины относительно устранения административных барьеров для экспорта услуг». Данный закон предусматривает внесение изменений в Закон Украины «О внешнеэкономической деятельности», Закона Украины «О порядке осуществления расчетов в иностранной валюте», Закона Украины «О бухгалтерском учете и финансовой отчетности в Украине» и Закона Украины «О международном частном праве».

Принятие этого Закона имеет двойную цель:

   Уменьшить забюрократизированность при заключении внешнеэкономических договоров (контрактов), упростить процедуры зачисления валютной выручки, ведения бухгалтерского учета и финансовой отчетности; Вывести экспорт услуг в легальную плоскость, увеличить поступления валютной выручки.

Основные изменения для экспортеров услуг

   С 3 января 2017 экспортеры должны учитывать следующие изменения. Заключение внешнеэкономических договоров станет возможным не только в письменной, но и в электронной форме, а также путем принятия публичной оферты, обмена электронными сообщениями, или путем выставления счета (инвойса), в том числе в электронном виде, за выполненные работы, оказанные услуги. Банкам будет запрещено требовать перевод документов на украинский язык, если они оформлены на английском. Запрет банкам требовать перевод документов должен способствовать интенсификации заключения соглашений резидентами, так у коммерческих банков больше возможностей обеспечить перевод документов, чем у представителей малого и среднего предпринимательства.

Инвойс будет признаваться первичным документом

   Важным изменением является то, что счет (инвойс) будет признаваться первичным документом, что должно упростить процедуры ведения бухгалтерского учета и финансовой отчетности. Предусмотрено внести дополнения к статье 1 Закона Украины «О бухгалтерском учете и финансовой отчетности» и уточнить понятие «первичный документ», предусматривая, что это документ, который, среди прочего, дает разрешение на осуществление хозяйственной операции или подтверждающий ее осуществление. Согласно предлагаемым изменениям счет (инвойс) может быть подписан с помощью личной подписи, аналога собственноручной подписи, электронной подписи или электронной цифровой подписи в соответствии с Законом Украины «Об электронной цифровой подписи», электронной подписи одноразовым идентификатором. При этом, необходимо будет только подпись экспортера.

   Инвойс будет содержать все необходимые реквизиты, оплата счета нерезидентом будет свидетельствовать о принятии выполненных работ и заменит подписи и печати. Преимуществами введения счета (инвойса) для операций по экспорту услуг (работ) является то, что он будет подтверждать согласие контрагента-нерезидента с ценой и другими условиями договора.

Требования банка

   Согласно действующему законодательству, банк для снятия экспортной операции (экспорт услуг) по валютному контролю вынужден потребовать от экспортера услуг подачу внешнеэкономического договора, предоставление акта выполненных работ, перевод документов на украинский язык, документы скрепленные подписями и печатями. При этом внешнеэкономический контракт выполняет функцию подтверждения наличия договорных отношений между резидентом и нерезидентом для банка, однако внешнеэкономический договор очень часто просто не существует как таковой (обмен электронными письмами и т.д.). Акт выполненных работ несет смысловую нагрузку подтверждения легальности происхождения валюты, позволяет контролировать возврат валютной выручки и идентифицировать платеж. При этом, как правило, отсутствует оттиск печати контрагента-нерезидента и оригинал, поскольку стороны обмениваются документами исключено в электронной форме. Изменения в статью 9 Закона Украины «О бухгалтерском учете и финансовой отчетности» предусматривают, что первичные и сводные учетные документы могут быть составлены в бумажной или электронной форме. Итак, данные изменения в законодательство являются достаточно прогрессивными и способствуют развитию внешнеторговых отношений, ведь бизнес сможет стать более динамичным, избавившись бремени бюрократических формальностей, а банки смогут осуществлять идентификацию валютной выручки, полученной от экспорта услуг.

Джерело: http://protokol.com.ua/

Новели законопроекту «Про спрощення процедур капіталізації та реорганізації банків»

Верховною Радою України 14.12.2016 р. було зареєстровано законопроект № 5539 «Про спрощення процедур капіталізації та реорганізації банків», передумовою для розроблення якого стало підвищення вимог до статутного капіталу банків.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи» від 04.07.2014 р. були суттєво підвищені вимоги до мінімального розміру статутного капіталу новостворюваних банків з 120 до 500 млн. грн. У зв'язку з цим, наявні банки було зобов'язано протягом десяти років привести розмір статутного капіталу у відповідність до вимог вищевказаного закону. В межах даного строку Національний банк України встановив графік поетапного збільшення розміру статутного капіталу банків, зокрема:

300 млн. грн. - до 11 січня 2017 р.;

400 млн. грн. - до 11 січня 2018 р.;

450 млн. грн. - до 11 січня 2019 р.;

500 млн. грн. - до 11 липня 2024 р.

Проте, прогнозується, що на початок 2017 року майже дві третини банків не відповідатимуть вимогам щодо розміру статутного капіталу.

Даним законопроектом (у разі прийняття Закон діятиме до 01.08.2020 р.) пропонується зменшити строки розгляду документів та оптимізувати процедури капіталізації та реорганізації банків шляхом приєднання (інші види реорганізації відбуватимуться за звичайною процедурою). На думку розробників законопроекту, спрощення процедури приєднання банків буде хорошою альтернативою поряд із збільшенням розміру статутного капіталу за рахунок додаткових внесків та дозволить безперервно обслуговувати клієнтів протягом проведення усієї процедури реорганізації.

Згідно з нормами законопроекту, банки-учасники приєднання зобов'язані подати до Національного банку України проект плану реорганізації шляхом приєднання. Банк-правонаступник набуває всіх прав за переданими йому активами, а також набуває обов'язків боржника за вимогами кредиторів (вкладників) за переданими зобов'язаннями без необхідності внесення змін до відповідних договорів. Крім того, законопроектом передбачена прискорена процедура прийняття рішення Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку та спрощена процедура отримання дозволу Антимонопольного комітету України.

Також законопроектом планується врегулювати питання припинення здійснення банківської діяльності без ліквідації юридичної особи. На думку розробників, це дозволить банкам, які не можуть виконати вимоги Національного банку України щодо капіталізації, залишити банківський ринок без навантаження на Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.

З огляду на вищевказане, банк може прийняти рішення про припинення здійснення банківської діяльності без припинення юридичної особи в результаті ліквідації. Таким чином, юридична особа, яка припинила здійснювати банківську діяльність, втратила ліцензію та виключена з реєстру банків, може здійснювати інші види діяльності.

Однак, збереження юридичної особи в найменування якої, як правило, міститься слово «банк» для здійснення господарської діяльності, крім банківської, виглядає сумнівно. Крім того, ділова репутація юридичної особи тісно пов'язана з її фірмовим найменуванням, і таке фірмове найменування складно буде впізнати, після вилучення з нього слова «банк».

Загалом, даний законопроект можна охарактеризувати як позитивний. Враховуючи досвід минулих років, процедура приєднання досить часто використовується банками. Згідно з даними Національного банку України, в період 1992 -1994 рр. - було укладено 11 угод про приєднання; 1995 -2005 рр. - 29 угод про приєднання; 2006 -2016 рр. - 11 угод про приєднання.

Для пересічних громадян збільшення вимог до капіталу банків означатиме зростання впевненості у виборі банку та меншу ймовірність зазнати втрат у зв'язку із його банкрутством. За останні роки в Україні збанкрутіло близько півсотні банків, виплати вкладів з цих банків було покладено на державу. Згідно з даними Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, на 2016 р. вкладникам неплатоспроможних банків кожен місяць виплачується від 65 до 80 млн. грн. Тому, під час вибору банку варто враховувати насамперед його стабільність, що ґрунтується, серед іншого, на розмірі статутного капіталу.

Отже, видається, що не всі банки зможуть виконати графік підвищення обсягу статутного капіталу, тому найближчим часом варто очікувати новини про об'єднання банків з недостатнім обсягом статутного капіталу, цілком можливо, за процедурою передбаченою законопроектом № 5539.

Джерело: http://jurliga.ligazakon.ua/news/2016/12/22/154416.htm

Повноваження податкової міліції у здійсненні досудового розслідування

Останнім часом у засобах масової інформації повідомляється про наміри щодо ліквідації податкової міліції через малу ефективність їхньої роботи та дублювання функцій інших органів досудового розслідування, правоохоронних органів. Подібна інформація спонукає співробітників податкової міліції масово порушувати кримінальні провадження за фактами дій посадових осіб суб’єктів господарювання за ознаками статті 212 Кримінального кодексу України. У подальшому на підставі отриманого рішення суду проводиться виїмка документів та оргтехніки, арешт коштів на банківських рахунках, що у багатьох випадках призводить до банкрутства підприємства через фактичну неможливість виконання договірних зобов’язань, погашення взятих кредитів, виплати заробітної плати, сплати податків тощо. З плином часу зареєстровані провадження, як правило, закриваються через відсутність складу злочину, але вилучені документи і оргтехніка якщо й повертаються, то у «плачевному» стані, проте, що вражає найбільше, нам не відомі випадки, коли б за такі дії хтось із співробітників податкової міліції поніс будь-яку відповідальність.  У цій статті ми зробимо спробу надати правову оцінку діям працівників податкової міліції Державної фіскальної служби України та підвищити рівень юридичної обізнаності суб’єктів підприємницької діяльності.

У статті 351 Податкового кодексу України, законодавець визначив такі права податкової міліції,- посадовим особам податкової міліції для виконання покладених на них обов’язків надаються права, передбачені підпунктами 20.1.2 (в частині отримання належним чином засвідчених копій документів), 20.1.4 (в частині проведення перевірок у встановленому цим Кодексом порядку), 20.1.8 і 20.1.20 пункту 20.1 статті 20 цього Кодексу, а також пунктами 1-4, абзацами другим, третім пункту 5, пунктами 6-14, підпунктами “а” і “б” пункту 15 (з урахуванням положень цього Кодексу), пунктом 16 з дотриманням встановлених цим Кодексом правил проведення податкових перевірок, пунктами 17, 19, 23, 24, 25, 27, 28, 30 статті 11, статтями 12-15-1 Закону України “Про міліцію”. На податкову міліцію поширюються вимоги, встановлені статтями 3 і 5 Закону України “Про міліцію”. Зокрема, підпункт 20.1.2,- для здійснення функцій, визначених законом, отримувати безоплатно від платників податків, у тому числі благодійних та інших неприбуткових організацій, усіх форм власності у порядку, визначеному законодавством, довідки, копії документів, засвідчені підписом платника або його посадовою особою та скріплені печаткою (за наявності), про фінансово-господарську діяльність, отримані доходи, видатки платників податків та іншу інформацію, пов’язану з обчисленням та сплатою податків, зборів, платежів, про дотримання вимог законодавства, здійснення контролю за яким покладено на контролюючі органи, а також фінансову і статистичну звітність у порядку та на підставах, визначених законом.

Досить часто до платників податків звертаються письмово, і навіть телефоном, працівники податкової міліції з вимогами, надати пояснення та завірені копії документів стосовно взаємовідносин з певними контрагентами, для проведення перевірки. При тому у зверненні відсутні підстави для отримання копій документів, посилання на номер оперативно-розшукової справи чи номер кримінального провадження, зареєстрованого у Єдиному реєстрі досудових розслідувань. За таких обставин існують підстави для письмової відмови надання пояснень та копій документів. Підприємець має право звернутися зі скаргою або ж із заявою до прокуратури з метою отримання правової оцінки дій працівників податкової міліції, адже їм заборонено проводити перевірки та надавати безпідставні запити.

У разі надходження письмового запиту з вимогою надати документи у взаємовідносинах із контрагентом в рамках вказаного номеру кримінального провадження на підставі ст. 40, 41, 93 Кримінального процесуального кодексу України, посадові особи мають право відмовити в наданні копій документів, посилаючись на положення частини 2 статті 159 Кримінального процесуального кодексу України, де сказано, – тимчасовий доступ до речей і документів здійснюється на підставі ухвали слідчого судді, суду. Згідно частини 1 статті 159 КПК України, – тимчасовий доступ до речей і документів полягає у наданні стороні кримінального провадження особою, у володінні якої знаходяться такі речі і документи, можливості ознайомитися з ними, зробити їх копії та вилучити їх (здійснити їх виїмку). У даному випадку можна зробити висновок, що з наданням копій документів органу досудового розслідування, яким вважає себе податкова міліція, поспішати не потрібно. Обов’язку надавати ці документи у платника податків немає, а орган податкової міліції може їх вилучити тільки за рішенням слідчого судді. Проте необхідно пам’ятати, що ненадання аргументованої відповіді на відповідний запит упродовж 10-ти робочих днів є підставою для фіскальної служби провести документальну позапланову перевірку.

Підпункт 20.1.4., – проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків (крім Національного банку України), у тому числі після проведення процедур митного контролю та/або митного оформлення.

Згідно з п. 78.3. Податкового кодексу України працівникам податкової міліції забороняється брати участь у проведенні планових та позапланових виїзних перевірок платників податків, що проводяться контролюючими органами, якщо такі перевірки не пов’язані з веденням оперативно-розшукових справ або із здійсненням кримінального провадження стосовно таких платників податків (посадових осіб платників податків), що знаходяться у їхньому провадженні. Перевірки платників податків податковою міліцією проводяться у межах повноважень, визначених законом, та в порядку, передбаченому Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність”, Кримінальним процесуальним кодексом України та іншими законами України. Як бачимо з вищенаведеного, працівникам податкової міліції чинне законодавство взагалі не дозволяє проводити перевірки з питань нарахування та сплати податків, адже Закон України « Про оперативно-розшукову діяльність» та Кримінальний процесуальний кодекс України не регулюють їх проведення.

Підпункт 20.1.8., – під час проведення перевірок у платників податків – фізичних осіб, а також у посадових осіб платників податків – юридичних осіб та платників єдиного внеску перевіряти документи, що посвідчують особу, а також документи, що підтверджують посаду посадових осіб та/або осіб, які фактично здійснюють розрахункові операції;

Підпункт 20.1.20., – одержувати безоплатно необхідні відомості для ведення Єдиного реєстру акцизних накладних, формування інформаційного фонду Державного реєстру фізичних осіб – платників податків від платників податків, а також Національного банку України та його установ – про суми доходів, виплачених фізичним особам, та утриманих з них податків, зборів, платежів; від органів, уповноважених проводити державну реєстрацію суб’єктів, видавати ліцензії на провадження видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до закону, – про державну реєстрацію та видачу ліцензій суб’єктам господарської діяльності; від органів, що здійснюють реєстрацію фізичних осіб, – про громадян, які прибули на проживання до відповідного населеного пункту чи вибули з нього; від органів державної реєстрації актів цивільного стану – про фізичних осіб, які померли; інформацію, необхідну для забезпечення реєстрації та обліку платників податків, об’єктів оподаткування та об’єктів, пов’язаних з оподаткуванням.

Отже, орган податкової міліції має право ознайомитися з вказаними документами, лише пройшовши відповідну процедуру, встановлену статтями159, 160, 163 Кримінального процесуального кодексу України, тобто – отримавши рішення суду. Ось і все, на цьому надані податковій міліції Податковим кодексом України права для здійснення передбачених законом повноважень закінчуються.У статті 351 Податкового кодексу України також зазначається, що для виконання решти покладених на податкову міліцію обов’язків, надається право, передбачене тільки статтями Закону України «Про міліцію» і не має посилання на Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» та Кримінальний процесуальний кодекс України. Закон України «Про міліцію» від 20.12.1990 за № 565-XII, втратив чинність 07.11.2015 у зв’язку з прийняттям Закону України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 за № 580-VIII. Тобто, будь-які оперативно-розшукові, слідчі чи інші процесуальні досудові дії працівників податкової міліції проведені після 7 листопада 2015 року є незаконними, адже право на їх проведення надавалося згідно Податкового кодексу України статтею 351 тільки на підставі Закону України «Про міліцію».

У статті 5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18.02.1992 за № 2135-XII зазначається, що оперативно-розшукова діяльність здійснюється оперативними підрозділами органів доходів і зборів – оперативними підрозділами податкової міліції та підрозділами, які ведуть боротьбу з контрабандою. Проте у статті 351 Податкового кодексу України, яка власне визначає правову підставу дій працівників податкової міліції, немає посилання на право застосовувати положення статей Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», до того ж органи доходів і зборів припинили своє існування. У статті 3 Кримінального процесуального кодексу України, дається визначення термінів, – керівник органу досудового розслідування – начальник слідчого управління, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, слідчий – службова особа органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства і т.д. Проте державна податкова інспекція здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, але ні начальник податкової інспекції, ні ревізори- інспектори не проводять слідчих дій, через те, що стаття 20 Податкового кодексу України не надає їм такого права.

Закономірно виникає запитання – на якій підставі у 2016 році працівники податкової міліції проводять слідчі, розшукові дії, якщо стаття 351 Податкового кодексу України не дозволяє їм цього робити, тобто застосовувати у своїй діяльності норми Кримінального процесуального кодексу України. Згідно частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Викладені думки та висновки є підставою для подання скарг чи судових позовів на незаконні дії працівників податкової міліції не тільки на початковій стадії досудового слідства, а й під час судових засідань. Згідно частини 1 статті 87 КПКУ недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. А згідно частини 2 статті 86 цього ж Кодексу недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення. Саме про це говориться і в статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до положень пункту 56.21. статті 56 Податкового кодексу України, коли норма цього Кодексу чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі цього Кодексу, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів, або коли норми одного і того ж нормативно-правового акта суперечать між собою та припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків. Зрозуміло, що на сьогоднішній день українські суди вказаний висновок не завжди можуть брати до уваги, проте Європейський Суд з прав людини у змозі дати належну правову оцінку діям службових осіб вказаного державного органу.

Джерело: http://blog.liga.net/user/npushinskiy/article/25258.aspx

Основания для получения постоянного вида на жительство

Постоянный вид на жительство - документ, удостоверяющий личность иностранного гражданина либо лица без гражданства  и подтверждающий получение им разрешения на постоянное проживание в Украине.

В нашей стране таким документом является  удостоверение на постоянное проживание.

Для того чтобы получить постоянный вид на жительство в Украине, либо как еще говорят ПМЖ в Украине, необходимо сначала получить разрешение на иммиграцию. 

Разрешение для иммиграции в Украину выдается в пределах квоты иммиграции за исключением отдельных категорий желающих получить ПМЖ в Украине.

В пределах ежегодно устанавливаемой иммиграционной квоты, разрешение на иммиграцию могут получить:

 - необходимые стране деятели культуры и науки, а также лица, инвестировавшие в экономику государства не менее 100 тыс. долларов США;

 - родители, супруг иммигранта и несовершеннолетние дети; 

 - брат, сестра, дед, бабка, внук, внучка гражданина нашей страны;

 - лица, которые ранее были украинскими гражданами;

 - беженцы или лица, получившие убежище (после 3 лет проживания);

 - жертвы торговли людьми (после 3 лет установления статуса).

Вне иммиграционной квоты разрешение на иммиграцию могут получить:

 - один из супругов, если второй из супругов, с которым он находится в браке свыше двух лет, является гражданином Украины;

 - дети и родители украинских граждан;

 - лица, имеющие право на приобретение украинского гражданства по территориальному происхождению (подробнее можно ознакомиться в статье 8 Закона «О гражданстве»);

 - лица, которые являются опекунами или попечителями граждан Украины, или находятся под опекой или попечительством граждан Украины;

лица, иммиграция которых представляет государственный интерес для Украины;

зарубежные украинцы, супруги зарубежных украинцев, их дети в случае их общего въезда и пребывания на территории Украины.

Наиболее распространенными основаниями получить разрешение на иммиграцию в Украину, в настоящий момент являются:

- брак с гражданином Украины свыше двух лет;

- наличие украинского гражданства у детей или родителей иностранца;

- наличие права на приобретение украинского гражданства по территориальному происхождению.

Иностранным гражданам, пребывающим на территории нашей страны, постоянный вид на жительство в Украине оформляется одновременно с разрешением на иммиграцию. 

Иностранцам, которые пребывают за пределами нашего государства, для въезда необходимо сначала получить разрешение на иммиграцию. После чего украинское дипломатическое представительство или консульское учреждение на основании соответствующего обращения оформляет иммиграционную визу сроком на один год. После получения удостоверения на постоянное проживание, обновление данной визы не требуется, поскольку с момента получения ПМЖ иностранный гражданин получает право безвизового въезда в Украину и пребывания на территории государства без ограничений во времени. 

Кроме этого, иностранец получает право трудоустраиваться без специального разрешения и приобретает статус резидента Украины в понимании украинского налогового законодательства.

Согласно Порядку оформления и выдачи удостоверений на ПМЖ, оформление таких удостоверений осуществляют ОГМС.

ЯК ПОВЕРНУТИ ВИЛУЧЕНІ ПІД ЧАС ОБШУКУ ДОКУМЕНТИ, РЕЧІ ЧИ ІНШЕ МАЙНО

Згідно з даними статистики в Україні щомісяця проводиться близько 4 500 обшуків. Таким чином, кількість громадян, які стикаються з цією процедурою, є дуже значною. Оскільки під час обшуку, як правило, правоохоронці здійснюють вилучення речей, документів чи іншого майна, дуже часто виникає питання як їх повернути власнику. В умовах реалій роботи правоохоронної системи в Україні часто правоохоронні органи допускають порушення вимог чинного законодавства, зокрема, вилучення речей чи документів, які не мають відношення до кримінального провадження, яке здійснюється.

Насамперед, необхідно нагадати, що обшук може бути проведено лише з дозволу суду на підставі відповідної ухвали. Виключенням з цього правила є випадки, коли наявна добровільна згода особи, яка володіє приміщенням, де мають намір провести цю слідчу дію, або наявна невідкладна ситуація, пов’язана із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину.

Які речі, предмети, документи, майно можуть вилучити під час обшуку?

Якщо вести мову про види майна, яке може бути вилучене правоохоронцями під час обшуку, то жодних обмежень немає: в залежності від обставин злочину, який розслідується,  це можуть бути одяг, взуття, записники, чернетки, телефони, комп’ютери, пристрої зберігання інформації (особливості вилучення деяких предметів з категорії телекомунікаційних зазначені нижче), документи, печатки, побутова техніка, гроші, кухонне приладдя та будь-які інші предмети.

Будь-який матеріальний об’єкт теоретично може бути, наприклад, знаряддям вчинення злочину, зберегти на собі його сліди або містити інші відомості, які можуть бути використані як доказ, або ж бути здобутим в результаті вчинення злочину, а отже – може бути вилучений за результатами обшуку.

Разом з тим, згідно з вимогами законодавства вилученню підлягають не будь-які речі чи документи на розсуд слідчого, а лише ті, які мають значення для досудового розслідування. Також, під час обшуку незалежно від їх відношення до конкретного розслідування підлягають вилученню виявлені предмети, які зберігаються незаконно, – наркотичні засоби, психотропні речовини, боєприпаси тощо.

Типи вилученого майна та шляхи його повернення

Вилучене майно, якщо відкинути наркотичні засоби і т.п., можна умовно поділити на два типи:

1. речі та документи, щодо яких в ухвалі про дозвіл на проведення обшуку прямо надано дозвіл на відшукання та вилучення (згідно зі статтями 234, 235, 236 Кримінального процесуального кодексу України в ухвалі слідчого судді має бути зазначений такий перелік);

2. речі та документи, щодо яких в ухвалі не надано прямого дозволу на відшукання та вилучення, проте які мають значення для розслідування.

 Перший тип майна фактично вважається речовими доказами та може зберігатися в державних органах до завершення кримінального провадження, тобто до прийняття кінцевого рішення у справі (закриття кримінального провадження чи ухвалення вироку суду). Цей строк, як правило, доволі тривалий.

Згідно з ч.9 ст.100, ст.374 КПК України у разі закриття кримінального провадження на стадії розслідування питання про долю речових доказів і документів вирішується ухвалою суду за клопотанням слідчого чи прокурора, а на стадії судового розгляду – судом, при цьому такі докази і документи повинні зберігатися до набрання кінцевим судовим рішенням законної сили (тобто до спливу строку на апеляційне оскарження або до завершення процедури такого оскарження, якщо воно мало місце).

Питання зберігання речових доказів і документів регулюється ст.100 КПК України, яка передбачає деякі випадки, коли таке майно може бути повернуто володільцю до завершення кримінального провадження. Зокрема, згідно з ч.1 ст.100 КПК України речовий доказ, який був вилучений правоохоронцями, повинен бути якнайшвидше повернутий володільцю. Згідно з ч.3 ст.100 КПК України документ повинен зберігатися протягом усього часу кримінального провадження, проте за клопотанням володільця документа слідчий, прокурор, суд можуть видати копії цього документа, а за необхідності і його оригінал, долучивши замість них до кримінального провадження завірені копії. Згідно з п.1 ч.6 ст.100 КПК України деякі види речових доказів також можуть повертатися власнику (законному володільцю) або передаватися йому на відповідальне зберігання, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження.Таким чином, в залежності від конкретних обставин існує можливість звернутися з клопотанням про повернення вилучених речей чи документів до слідчого (прокурора), відповідним чином обґрунтувавши своє прохання. Проте вирішення цього питання повністю залежить від розсуду правоохоронців (законом для них встановлено не обов’язок, а право повернути таке майно до завершення провадження).

 Другий тип майна (щодо якого в ухвалі не надано прямого дозволу на відшукання) відповідно до ч.7 ст.236 КПК України вважається тимчасово вилученим майном. Ця норма дуже важлива.

По-перше, слід звернути увагу, що згідно з абз.2 ч.2 ст.168 КПК України тимчасове вилучення електронних інформаційних систем або їх частин, мобільних терміналів систем зв’язку для вивчення фізичних властивостей, які мають значення для кримінального провадження, здійснюється лише у разі, якщо вони безпосередньо зазначені в ухвалі суду про дозвіл на проведення обшуку, тобто вони не можуть бути вилучені без прямого попереднього дозволу суду.

По-друге, тимчасово вилучене майно протягом короткого проміжку часу повинно бути або арештоване судом (слідчим суддею), або повернуто володільцю. Так, згідно з ч.5 ст.171 КПК України слідчий чи прокурор повинен не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна звернутися в суд з клопотанням про накладення арешту на таке майно, інакше воно має бути негайно повернуто особі, у якої його було вилучено. А відповідно до ч.6 ст.173 КПК України якщо суд протягом 72 годин із дня находження вказаного клопотання не прийме рішення про арешт, таке майно також має бути повернуто.

Якщо зазначені вимоги закону не виконані і таке майно не повернуто, його володілець згідно з п.1 ч.1 ст.303 КПК України має право оскаржити в судовому порядку бездіяльність слідчого чи прокурора, яка полягає у неповерненні тимчасово вилученого майна. За результатами розгляду такої скарги, слідчий суддя може зобов’язати слідчого чи прокурора повернути тимчасово вилучене майно, яке протиправно утримується. Іноді ефективним рішенням може бути й письмово звернутися до слідчого, прокурора чи керівника органу досудового розслідування з вимогою повернути тимчасово вилучене майно. Проте, враховуючи, що скарга до суду на бездіяльність має бути подана протягом 10 днів з моменту її вчинення, важливо не пропустити цей строк оскарження, очікуючи на відповідь на звернення.

Скасування арешту вилученого під час обшуку майна

Якщо ж арешт на тимчасово вилучене під час обшуку майно був накладений судом (слідчим суддею) то його скасування може бути здійснено в такому порядку.

1) шляхом подання клопотання про скасування арешту до слідчого судді (суду) власником або володільцем майна, який не був присутнім при розгляді питання про арешт майна (абз.1 ч.1 ст.174 КПК України);

2) шляхом подання клопотання про скасування арешту до слідчого судді (суду) власником або володільцем майна, якщо він доведе, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано (абз. 2 ч.1 ст.174 КПК України).

Потрібно звернути увагу, що зазначені клопотання можуть подаватися не тільки власником майна (особою, якій воно належить), а і законним володільцем (наприклад, особою, яка орендує майно). Також, слід мати на увазі, що законом не встановлено заборон щодо неодноразового звернення з зазначеними клопотаннями.

У випадку, якщо у скасуванні арешту за клопотаннями буде відмовлено, то відповідне питання буде розглядатися вже по завершенню кримінального провадження одночасно з його закриттям або ухваленням вироку. Так, відповідно до чч.3,4 ст.174 КПК України прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації; суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна (скасовує, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові). Трапляються випадки, коли питання про долю арештованого майна всупереч вимогам закону не вирішується судом під час ухвалення кінцевого рішення в кримінальному провадженні. Проте, існує механізм порушення цього питання перед судом вже після ухвалення вироку.

Відповідно до п.14 ч.1 ст.537, п.4 ч.2 ст.539 КПК України під час виконання вироку суд, який його ухвалив, має право вирішувати будь-які питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку. Згідно з ч.1 ст.539 КПК України будь-які особи мають право звертатися до суду з клопотаннями про вирішення питань, які пов’язані із виконанням вироку та безпосередньо стосуються їх прав, обов’язків чи законних інтересів.

Таким чином, у випадку, якщо суд, незважаючи на наявні для цього підстави, «забув» прийняти рішення про зняття арешту з майна, існує можливість звернутися до нього з відповідним клопотанням вже після ухвалення вироку. 

Момент коли підприємство є ліквідованим

Юридична особа вважається ліквідованою від дня внесення відповідного запису про її ліквідацію (припинення в термінах ЦКУ) до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців.

 До настання цього моменту підприємство має затвердити ліквідаційний баланс і припинити всі свої права та обов’язки, у тому числі й щодо розрахунків з учасниками (засновниками).

 Звертаємо увагу, що до виключення підприємства з Єдиног державного реєстру воно зобов’язане вести податковий та бухгалтерський облік. Так, згідно зі ст. 8 Закону «про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» бухгалтерський облік на підприємстві ведеться безперервно з дня реєстрації підприємства до його ліквідації. Податковий облік підприємство (в особі ліквідаційної комісії чи іншого органу, уповноваженого на проведення ліквідації підприємства) зобов’язане вести до моменту зняття його з обліку в податковому органі як платника податків. Це стосується і розрахунків з Пенсійним фондом. Отже, до моменту зняття з обліку юридичної особи як платника податків, зборів, обов’язкових платежів ліквідаційна комісія (ліквідатор) зобов’язана здійснювати розрахунок зобов’язань щодо таких податків, зборів, обов’язкових платежів, сплачувати їх і подавати відповідну звітність.

 Таким чином, під час проведення ліквідації підприємства (ліквідаційних заходів) ведення бухгалтерського та податкового обліку на цьому підприємстві здійснюється в загальному порядку. У зв’язку з цим не варто забувати про обов’язок підприємства під час проведення ліквідації подавати фінансову та податкову звітність. Як свідчать численні запитання наших клієнтів, неведення на підприємстві обліку та неподання звітності до моменту зняття підприємства з обліку як платника податків та зборів є досить поширеною помилкою.

 А коли ми можемо остаточно відповісти на запитання: чи вистачає коштів для розрахунків з кредиторами? Не раніше закінчення строку для пред’явлення кредиторами вимог, який не може становити менше двох місяців із дати опублікування оголошення про ліквідацію. А що з цього випливає? Для початку ліквідаційної процедури цілком досить оголошення в офіційному друкованому виданні органу державної влади.

Якщо надалі виявиться, що майна підприємства не вистачає для розрахунку з кредиторами, то в місячний строк від дня виявлення такої обставини комісія з ліквідації (або власник підприємства-кредитора, якщо подібне виявлено до її створення) має звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство підприємства.

Обжалование налоговых уведомление решений (НУР): сразу в суд или есть смысл в "вышестоящий" орган ?

Обжалование налоговых уведомление решений (НУР): сразу в суд или есть смысл в "вышестоящий" орган ? 

Административное обжалование налоговых уведомлений решений (НУР) для бизнеса всегда было, большей частью, формальностью, данью стандартной процедуре, или верным способом потянуть время. Но последние новости из практики сопровождения налоговых проверок вселяют надежду на прощание с предвзятостью и субъективизмом, а также на появление некой "третьей стороны", которая способна, ну или, как минимум, пытается, выступить арбитром между фискалами и бизнесом.

Что поменялось в процедуре административного обжалования, а также какие причины и следствия изменений?

Сам порядок досудебного оспаривания НУРов остался прежним. Разве что, в связи с реорганизацией контрольно-проверочных подразделений ГФС, система административного обжалования результатов документальных налоговых проверок фактически превратилась в одноуровневую.

Вместе с тем, изменился подход к рассмотрению жалоб.  

Согласно существующей практике, подавляющее большинство налоговых уведомлений решений, которые обжалуются, принимаются фискалами вследствие установления "нарушений" по фиктивным сделкам.  

Ознакомившись со множеством материалов налоговых проверок в том числе различного рода содержания, бурного цитирования и перекручивания налоговых норм, с наличием фактажа и "пустышками", с масштабной и не очень "арифметикой", стоит отметить одну очень важную тенденцию. А именно: выводы актов налоговых проверок основываются не на установленных фактах нарушений налогового законодательства, а главным образом на субъективных утверждениях проверяющих. "Генератором идей" являются либо данные информационных систем ГФС, либо внешние материалы, не имеющие никакого непосредственного отношения к хозяйственной сделке.

Например, проанализировав цепь поставки товара, ревизор приходит к выводу, что не установлен источник его происхождения. Поскольку нет источника, не подтверждена легальность товара, а значит, все его движение по цепи поставки осуществляется вне правового поля.

Или, другой пример: информационная база данных говорит о том, что у поставщика отсутствуют производственные, трудовые, транспортные и т.п. ресурсы, необходимые для осуществления сделки. Этого бывает вполне достаточно для признания хозяйственных операций с этим поставщиком бестоварными.

Подобного рода "аналитических выводов" уже становится недостаточно, а позиция департамента административного обжалования и судебного сопровождения ГФС Украины при рассмотрении жалоб склоняется в пользу плательщиков налогов.

На сегодняшний день рассмотрение жалоб на неправомерные НУРы перестало быть формальностью: материалы проверок проходят сквозь тщательную призму стандартов бухгалтерского учета, во внимание, в первую очередь, принимаются первичные документы, подтверждающие сделку.

Хозяйственная операция рассматривается как действие, которое вызывает изменение в финансовом состоянии, активах и пассивах предприятия. Одновременно отслеживается ее отображение в регистрах бухгалтерского учета и финансовой (налоговой) отчетности. Если отображение сделки в бухгалтерском учете соответствует П(С)БО (МСФО), первичные документы составлены в соответствии с Положением о документальном обеспечении записей в бухгалтерском учете, говорить о нарушении общих норм налогового законодательства, на которые ссылаются выводы актов налоговых проверок, не приходится.При этом стандартная фраза фискалов о том, что "первичные документы не могут приниматься во внимание, если хозяйственной операция фактически не состоялась", теряет свою актуальность и злободневность.

Исключением становятся установленные факты дефектности первичных документов, а также наличие пресловутой информация об открытых уголовных производствах по факту фиктивного предпринимательства касательно должностных лиц предприятия-контрагента.

Таким образом, департамент административного обжалования и судебного сопровождения ГФС Украины фактически абстрагировался от тенденций и практик подразделений налогового контроля, что с одной стороны вселяет оптимизм, а с другой стороны внушает скепсис и порождает вопрос — зачем нужны такие налоговые проверки? 

Причины такой кардинальной смены позиций одной из "решающих" ячеек фискальной службы могут быть разными. Первое, что приходит на ум, так это мысль о том, что наконец-то следствия внедряемых реформ в структуре ГФС начинают материализоваться. 

Но, возможно, причина намного банальнее, и заключается в непомерных суммах судебного сбора, необходимых для последующего судебного сопровождения актов налоговых проверок, в том числе и с "откровенным бредом" по своей сути.

В любом случае, каким бы не было содержания материалов проверок, широты домыслов, высоты доводов и глубины умозаключений фискалов, ни в коем случае нельзя пренебрегать процедурой административного обжалования НУРов. При этом, аргументированная и обоснованная позиция плательщика налогов является гарантом победы в налоговом споре еще на уровне его досудебного урегулирования.

по материалам ЮРЛИГА