Які організації сплачують земельний податок, а які орендну плату за землю

ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ДФС У ТЕРНОПІЛЬСЬКІЙ ОБЛАСТІ ЛИСТ

25 січня 2017 року № 158/10/19-00-12-02-28/779

Які організації сплачують земельний податок, а які орендну плату за землю

   Відносини, пов’язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» зі змінами та доповненнями (далі — Закон № 161), законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. Справляння плати за землю здійснюється відповідно до Податкового кодексу України від 02.12.2010 № 2755-VI, зі змінами та доповненнями (далі — Податковий кодекс). Функції укладання договорів оренди земельних ділянок державної та комунальної власності, внесення змін до існуючих договорів оренди та їх розірвання належить до компетенції органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

   Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов’язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов’язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства. Підпунктом 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу встановлено, що плата за землю — обов’язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

   Земельний податок — обов’язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (пп. 14.1.72 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу). Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності — обов’язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (пп. 14.1.136 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу).

   Власники земельних ділянок — юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), які відповідно до закону набули права власності на землю в Україні, а також територіальні громади та держава щодо земель комунальної та державної власності відповідно (пп. 14.1.34 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу).

   Землекористувачі — юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди. (пп. 14.1.73 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу). Статтею 269 Податкового кодексу передбачено, що платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв); землекористувачі. Статтею 288 Податкового кодексу визначено, що платником орендної плати є орендар земельної ділянки. Об’єктом оподаткування є земельна ділянка, надана в оренду. Підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем.

Запитання:

    Що змінилось по орендній платі за землю з 1 квітня 2014 року та в яких розмірах?

Відповідь:

   У відповідності до статті 288 Податкового кодексу підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем.

З 01.04.2014 року по 31.12.2016 року розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу: не може бути меншою 3 відсотків нормативної грошової оцінки та не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки. Може перевищувати граничний розмір орендної плати, у разі визначення орендаря на конкурентних засадах.

   З 01.01.2017 року розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу: не може бути меншою розміру земельного податку, встановленого для відповідної категорії земельних ділянок на відповідній території та не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки. Може перевищувати граничний розмір орендної плати, встановлений, у разі визначення орендаря на конкурентних засадах.

Запитання:

    Які пільги існують по сплаті орендної плати для кооперативу та членів кооперативу?

Відповідь:

   Податковим кодексом України пільги по сплаті орендної плати за землю не передбачені.

Запитання:

  Які пільги існують для членів кооперативу, які оформили право власності на земельні ділянки та з якого часу?

Відповідь:

   У відповідності до статті 287 Податкового кодексу власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою. У разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою плата за землю сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році.

   Статтею 281 Податкового кодексу визначено пільги щодо сплати земельного податку для фізичних осіб. Від сплати земельного податку звільняються: інваліди першої і другої групи; фізичні особи, які виховують трьох і більше дітей віком до 18 років; пенсіонери (за віком); ветерани війни та особи, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; фізичні особи, визнані законом особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

   Звільнення від сплати податку за земельні ділянки, передбачене для відповідної категорії фізичних осіб поширюється на одну земельну ділянку за кожним видом використання у межах граничних норм: для ведення особистого селянського господарства — у розмірі не більш як 2 гектари; для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка): у селах — не більш як 0,25 гектара, в селищах — не більш як 0,15 гектара, в містах — не більш як 0,10 гектара; для індивідуального дачного будівництва — не більш як 0,10 гектара; для будівництва індивідуальних гаражів — не більш як 0,01 гектара; для ведення садівництва — не більш як 0,12 гектара.

   Якщо фізична особа має у власності декілька земельних ділянок одного виду використання, то така особа до 1 травня поточного року подає письмову заяву у довільній формі до контролюючого органу за місцем знаходження земельної ділянки про самостійне обрання/зміну земельної ділянки для застосування пільги.

 Пільга починає застосовуватися до обраної земельної ділянки з базового податкового (звітного) періоду, у якому подано таку заяву.

Статтею 282 Податкового кодексу визначено пільги щодо сплати земельного податку для юридичних осіб. Пільги для гаражних кооперативів не передбачені.

  У відповідності до пунктів 284.2 та 284.3 статті 284 Податкового кодексу якщо право на пільгу у платника виникає протягом року, то він звільняється від сплати податку починаючи з місяця, що настає за місяцем, у якому виникло це право. У разі втрати права на пільгу протягом року податок сплачується починаючи з місяця, що настає за місяцем, у якому втрачено це право. Якщо платники податку, які користуються пільгами з цього податку, надають в оренду земельні ділянки, окремі будівлі, споруди або їх частини, податок за такі земельні ділянки та земельні ділянки під такими будівлями (їх частинами) сплачується на загальних підставах з урахуванням прибудинкової території.

   Податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію (пункт 52.2 стаття 52 Податкового кодексу).

Джерело: http://protokol.com.ua

Подписание документов посредством использования факсимильного воспроизведения подписи: возможности и ограничения

   Факсиміле (від лат. fac simile — «зроби подібне») — це точна копія підпису, зроблена у вигляді печатки або штампа, і призначена для спрощення та зменшення часу роботи з документами.

   Згідно з п.3 ст.207 Цивільного кодексу України: "Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів."

   На думку Держпідприємництва України в листі від 12.01.2005 № 145, суб'єкти господарювання мають право використовувати при здійсненні угод факсимільні підписи, якщо чинним законодавством не встановлено заборони щодо використання таких підписів, а також в разі досягнення письмової згоди між сторонами угоди щодо їх застосування. Таким чином, для використання факсиміле необхідно укласти додаткову угоду до договору між сторонами про можливість використання факсимільного відтворення підпису на документах. В цій угоді необхідно розмістити зразки аналогів власноручних підписів, тобто зразки підписів осіб або особи, аналог підпису якої планується використовувати.

   Для можливості використання факсиміле директору підприємства необхідно видати наказ щодо використання факсимільного підпису  та вказати в наказі відповідальну особу, якій надаватимуться повноваження використання та зберігання факсиміле. Також необхідно розробити інструкцію про порядок використання на підприємстві факсимільного підпису, в якій слід прописати, на яких саме документах планується використовувати факсимільний підпис особи.

   Розглянемо питання,  на яких документах допускається використання факсимільного відтворення підпису, а на яких документах цього робити не рекомендується та думку податкових органів. Зазвичай факсиміле використовується на внутрішніх документах підприємства: внутрішніх наказах, інструкціях, договорах і т.д. Розглянемо можливість використання факсиміле на первинних документах. Згідно з п.2 ст.9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", одним із обов’язкових реквізитів первинних документів є особистий підпис, аналог власноручного підпису або підпис прирівняний до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронний цифровий підпис", або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Так як факсиміле це і є аналог власноручного підпису, з цього випливає, що за допомогою нього можна оформляти первинні документи. Наверемо роз'яснення із Загальнодоступної інформаційно - довідкової системи "ЗІР" від 08.10.2015 на питання: "чи може при оформленні первинних документів, які є підставою для податкового обліку, використовуватися факсиміле?"

   Відповідь наступна: "Використання факсимільного відтворення підпису при оформленні первинних документів за письмовою згодою сторін в якій містяться зразки їх відповідного аналога їхніх власноручних підписів не є порушенням законодавства."

   На користь того, що первинний документ може бути підписаний із використанням факсиміле, можна навести лист Міністерства фінансів України від 27.02.2012 р №31-08410-07-29 / 4796. У листі № 18936/5 / 99-99-10-03-02-15 від 04.09.2015 р. Державна фіскальна служба роз'яснила можливість оформлення товарно-транспортної накладної з використанням факсиміле.

   Проте є певні документи, на яких факсимільне відтворення підпису не допускається.

Факсиміле заборонено ставити:

• на податкових накладних;  
• на податкових деклараціях;
• на податковій звітності;
• на платіжних дорученнях;
• на банківських документах;
• на дорученнях;
• на трудових книжках

   З вищесказаного випливає висновок, що внутрішні та первинні документи підприємства можуть бути оформлені за допомогою факсиміле - за умови, якщо між сторонами укладено договір, в якому прописана можливість використання факсиміле та міститься зразок відповідного аналога власноручного підпису особи, аналог підпису якої планується використовувати. Використання факсиміле повинно бути врегульовано наказом та інструкцією використання на підприємстві. Проте на банківських документах, податкових накладних та деклараціях використання факсиміле не допускається.

Автор cтатті: Сергей Лисица

Повноваження податкової міліції у здійсненні досудового розслідування

Останнім часом у засобах масової інформації повідомляється про наміри щодо ліквідації податкової міліції через малу ефективність їхньої роботи та дублювання функцій інших органів досудового розслідування, правоохоронних органів. Подібна інформація спонукає співробітників податкової міліції масово порушувати кримінальні провадження за фактами дій посадових осіб суб’єктів господарювання за ознаками статті 212 Кримінального кодексу України. У подальшому на підставі отриманого рішення суду проводиться виїмка документів та оргтехніки, арешт коштів на банківських рахунках, що у багатьох випадках призводить до банкрутства підприємства через фактичну неможливість виконання договірних зобов’язань, погашення взятих кредитів, виплати заробітної плати, сплати податків тощо. З плином часу зареєстровані провадження, як правило, закриваються через відсутність складу злочину, але вилучені документи і оргтехніка якщо й повертаються, то у «плачевному» стані, проте, що вражає найбільше, нам не відомі випадки, коли б за такі дії хтось із співробітників податкової міліції поніс будь-яку відповідальність.  У цій статті ми зробимо спробу надати правову оцінку діям працівників податкової міліції Державної фіскальної служби України та підвищити рівень юридичної обізнаності суб’єктів підприємницької діяльності.

У статті 351 Податкового кодексу України, законодавець визначив такі права податкової міліції,- посадовим особам податкової міліції для виконання покладених на них обов’язків надаються права, передбачені підпунктами 20.1.2 (в частині отримання належним чином засвідчених копій документів), 20.1.4 (в частині проведення перевірок у встановленому цим Кодексом порядку), 20.1.8 і 20.1.20 пункту 20.1 статті 20 цього Кодексу, а також пунктами 1-4, абзацами другим, третім пункту 5, пунктами 6-14, підпунктами “а” і “б” пункту 15 (з урахуванням положень цього Кодексу), пунктом 16 з дотриманням встановлених цим Кодексом правил проведення податкових перевірок, пунктами 17, 19, 23, 24, 25, 27, 28, 30 статті 11, статтями 12-15-1 Закону України “Про міліцію”. На податкову міліцію поширюються вимоги, встановлені статтями 3 і 5 Закону України “Про міліцію”. Зокрема, підпункт 20.1.2,- для здійснення функцій, визначених законом, отримувати безоплатно від платників податків, у тому числі благодійних та інших неприбуткових організацій, усіх форм власності у порядку, визначеному законодавством, довідки, копії документів, засвідчені підписом платника або його посадовою особою та скріплені печаткою (за наявності), про фінансово-господарську діяльність, отримані доходи, видатки платників податків та іншу інформацію, пов’язану з обчисленням та сплатою податків, зборів, платежів, про дотримання вимог законодавства, здійснення контролю за яким покладено на контролюючі органи, а також фінансову і статистичну звітність у порядку та на підставах, визначених законом.

Досить часто до платників податків звертаються письмово, і навіть телефоном, працівники податкової міліції з вимогами, надати пояснення та завірені копії документів стосовно взаємовідносин з певними контрагентами, для проведення перевірки. При тому у зверненні відсутні підстави для отримання копій документів, посилання на номер оперативно-розшукової справи чи номер кримінального провадження, зареєстрованого у Єдиному реєстрі досудових розслідувань. За таких обставин існують підстави для письмової відмови надання пояснень та копій документів. Підприємець має право звернутися зі скаргою або ж із заявою до прокуратури з метою отримання правової оцінки дій працівників податкової міліції, адже їм заборонено проводити перевірки та надавати безпідставні запити.

У разі надходження письмового запиту з вимогою надати документи у взаємовідносинах із контрагентом в рамках вказаного номеру кримінального провадження на підставі ст. 40, 41, 93 Кримінального процесуального кодексу України, посадові особи мають право відмовити в наданні копій документів, посилаючись на положення частини 2 статті 159 Кримінального процесуального кодексу України, де сказано, – тимчасовий доступ до речей і документів здійснюється на підставі ухвали слідчого судді, суду. Згідно частини 1 статті 159 КПК України, – тимчасовий доступ до речей і документів полягає у наданні стороні кримінального провадження особою, у володінні якої знаходяться такі речі і документи, можливості ознайомитися з ними, зробити їх копії та вилучити їх (здійснити їх виїмку). У даному випадку можна зробити висновок, що з наданням копій документів органу досудового розслідування, яким вважає себе податкова міліція, поспішати не потрібно. Обов’язку надавати ці документи у платника податків немає, а орган податкової міліції може їх вилучити тільки за рішенням слідчого судді. Проте необхідно пам’ятати, що ненадання аргументованої відповіді на відповідний запит упродовж 10-ти робочих днів є підставою для фіскальної служби провести документальну позапланову перевірку.

Підпункт 20.1.4., – проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків (крім Національного банку України), у тому числі після проведення процедур митного контролю та/або митного оформлення.

Згідно з п. 78.3. Податкового кодексу України працівникам податкової міліції забороняється брати участь у проведенні планових та позапланових виїзних перевірок платників податків, що проводяться контролюючими органами, якщо такі перевірки не пов’язані з веденням оперативно-розшукових справ або із здійсненням кримінального провадження стосовно таких платників податків (посадових осіб платників податків), що знаходяться у їхньому провадженні. Перевірки платників податків податковою міліцією проводяться у межах повноважень, визначених законом, та в порядку, передбаченому Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність”, Кримінальним процесуальним кодексом України та іншими законами України. Як бачимо з вищенаведеного, працівникам податкової міліції чинне законодавство взагалі не дозволяє проводити перевірки з питань нарахування та сплати податків, адже Закон України « Про оперативно-розшукову діяльність» та Кримінальний процесуальний кодекс України не регулюють їх проведення.

Підпункт 20.1.8., – під час проведення перевірок у платників податків – фізичних осіб, а також у посадових осіб платників податків – юридичних осіб та платників єдиного внеску перевіряти документи, що посвідчують особу, а також документи, що підтверджують посаду посадових осіб та/або осіб, які фактично здійснюють розрахункові операції;

Підпункт 20.1.20., – одержувати безоплатно необхідні відомості для ведення Єдиного реєстру акцизних накладних, формування інформаційного фонду Державного реєстру фізичних осіб – платників податків від платників податків, а також Національного банку України та його установ – про суми доходів, виплачених фізичним особам, та утриманих з них податків, зборів, платежів; від органів, уповноважених проводити державну реєстрацію суб’єктів, видавати ліцензії на провадження видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до закону, – про державну реєстрацію та видачу ліцензій суб’єктам господарської діяльності; від органів, що здійснюють реєстрацію фізичних осіб, – про громадян, які прибули на проживання до відповідного населеного пункту чи вибули з нього; від органів державної реєстрації актів цивільного стану – про фізичних осіб, які померли; інформацію, необхідну для забезпечення реєстрації та обліку платників податків, об’єктів оподаткування та об’єктів, пов’язаних з оподаткуванням.

Отже, орган податкової міліції має право ознайомитися з вказаними документами, лише пройшовши відповідну процедуру, встановлену статтями159, 160, 163 Кримінального процесуального кодексу України, тобто – отримавши рішення суду. Ось і все, на цьому надані податковій міліції Податковим кодексом України права для здійснення передбачених законом повноважень закінчуються.У статті 351 Податкового кодексу України також зазначається, що для виконання решти покладених на податкову міліцію обов’язків, надається право, передбачене тільки статтями Закону України «Про міліцію» і не має посилання на Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» та Кримінальний процесуальний кодекс України. Закон України «Про міліцію» від 20.12.1990 за № 565-XII, втратив чинність 07.11.2015 у зв’язку з прийняттям Закону України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 за № 580-VIII. Тобто, будь-які оперативно-розшукові, слідчі чи інші процесуальні досудові дії працівників податкової міліції проведені після 7 листопада 2015 року є незаконними, адже право на їх проведення надавалося згідно Податкового кодексу України статтею 351 тільки на підставі Закону України «Про міліцію».

У статті 5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18.02.1992 за № 2135-XII зазначається, що оперативно-розшукова діяльність здійснюється оперативними підрозділами органів доходів і зборів – оперативними підрозділами податкової міліції та підрозділами, які ведуть боротьбу з контрабандою. Проте у статті 351 Податкового кодексу України, яка власне визначає правову підставу дій працівників податкової міліції, немає посилання на право застосовувати положення статей Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», до того ж органи доходів і зборів припинили своє існування. У статті 3 Кримінального процесуального кодексу України, дається визначення термінів, – керівник органу досудового розслідування – начальник слідчого управління, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, слідчий – службова особа органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства і т.д. Проте державна податкова інспекція здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, але ні начальник податкової інспекції, ні ревізори- інспектори не проводять слідчих дій, через те, що стаття 20 Податкового кодексу України не надає їм такого права.

Закономірно виникає запитання – на якій підставі у 2016 році працівники податкової міліції проводять слідчі, розшукові дії, якщо стаття 351 Податкового кодексу України не дозволяє їм цього робити, тобто застосовувати у своїй діяльності норми Кримінального процесуального кодексу України. Згідно частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Викладені думки та висновки є підставою для подання скарг чи судових позовів на незаконні дії працівників податкової міліції не тільки на початковій стадії досудового слідства, а й під час судових засідань. Згідно частини 1 статті 87 КПКУ недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. А згідно частини 2 статті 86 цього ж Кодексу недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення. Саме про це говориться і в статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до положень пункту 56.21. статті 56 Податкового кодексу України, коли норма цього Кодексу чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі цього Кодексу, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів, або коли норми одного і того ж нормативно-правового акта суперечать між собою та припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків. Зрозуміло, що на сьогоднішній день українські суди вказаний висновок не завжди можуть брати до уваги, проте Європейський Суд з прав людини у змозі дати належну правову оцінку діям службових осіб вказаного державного органу.

Джерело: http://blog.liga.net/user/npushinskiy/article/25258.aspx

Основания для получения постоянного вида на жительство

Постоянный вид на жительство - документ, удостоверяющий личность иностранного гражданина либо лица без гражданства  и подтверждающий получение им разрешения на постоянное проживание в Украине.

В нашей стране таким документом является  удостоверение на постоянное проживание.

Для того чтобы получить постоянный вид на жительство в Украине, либо как еще говорят ПМЖ в Украине, необходимо сначала получить разрешение на иммиграцию. 

Разрешение для иммиграции в Украину выдается в пределах квоты иммиграции за исключением отдельных категорий желающих получить ПМЖ в Украине.

В пределах ежегодно устанавливаемой иммиграционной квоты, разрешение на иммиграцию могут получить:

 - необходимые стране деятели культуры и науки, а также лица, инвестировавшие в экономику государства не менее 100 тыс. долларов США;

 - родители, супруг иммигранта и несовершеннолетние дети; 

 - брат, сестра, дед, бабка, внук, внучка гражданина нашей страны;

 - лица, которые ранее были украинскими гражданами;

 - беженцы или лица, получившие убежище (после 3 лет проживания);

 - жертвы торговли людьми (после 3 лет установления статуса).

Вне иммиграционной квоты разрешение на иммиграцию могут получить:

 - один из супругов, если второй из супругов, с которым он находится в браке свыше двух лет, является гражданином Украины;

 - дети и родители украинских граждан;

 - лица, имеющие право на приобретение украинского гражданства по территориальному происхождению (подробнее можно ознакомиться в статье 8 Закона «О гражданстве»);

 - лица, которые являются опекунами или попечителями граждан Украины, или находятся под опекой или попечительством граждан Украины;

лица, иммиграция которых представляет государственный интерес для Украины;

зарубежные украинцы, супруги зарубежных украинцев, их дети в случае их общего въезда и пребывания на территории Украины.

Наиболее распространенными основаниями получить разрешение на иммиграцию в Украину, в настоящий момент являются:

- брак с гражданином Украины свыше двух лет;

- наличие украинского гражданства у детей или родителей иностранца;

- наличие права на приобретение украинского гражданства по территориальному происхождению.

Иностранным гражданам, пребывающим на территории нашей страны, постоянный вид на жительство в Украине оформляется одновременно с разрешением на иммиграцию. 

Иностранцам, которые пребывают за пределами нашего государства, для въезда необходимо сначала получить разрешение на иммиграцию. После чего украинское дипломатическое представительство или консульское учреждение на основании соответствующего обращения оформляет иммиграционную визу сроком на один год. После получения удостоверения на постоянное проживание, обновление данной визы не требуется, поскольку с момента получения ПМЖ иностранный гражданин получает право безвизового въезда в Украину и пребывания на территории государства без ограничений во времени. 

Кроме этого, иностранец получает право трудоустраиваться без специального разрешения и приобретает статус резидента Украины в понимании украинского налогового законодательства.

Согласно Порядку оформления и выдачи удостоверений на ПМЖ, оформление таких удостоверений осуществляют ОГМС.

Актуальні питання визначення застосованого права в Міжнародному комерційному арбітражному суді

Відповідно до ст. 5.2 Регламенту Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України у позовній заяві повинні бути посилання на законодавство, на підставі якого подається позов. Отже визначення застосованого права при вирішенні зовнішньоекономічних спорів як державними судами, так і міжнародним комерційним арбітражем має важливе значення. 

Застосовуване до договору право охоплює: дійсність договору, тлумачення договору, права та обов'язки сторін, виконання договору, наслідки невиконання або неналежного виконання договору, припинення договору, наслідки недійсності договору, відступлення права вимоги і переведення боргу (ст. 47 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Насамперед виникає потреба узгодити право, що регулює процес (lex arbitri), а також право, що застосовується до суті спору, і якщо має місце конфлікт застосованого матеріального права, - то і право, відповідно до якого такий конфлікт вирішується (колізійні норми). Колізійна норма - це норма, що визначає, право якої держави може бути застосоване до правовідносин з іноземним елементом. 

Як у міжнародних конвенціях, так і у внутрішньому законодавстві більшості країн світу, у тому числі в Україні, затвердився принцип автономії волі або волі сторін при застосуванні матеріального права, що регулює контракт. У зв'язку з цим у більшості зовнішньоекономічних контрактів міститься умова про вибір права. 

Чинне в Україні законодавство також виходить із того, що сторони зовнішньоекономічного контракту вільні у виборі застосованого права. Згідно ст. 43 Закону України «Про міжнародне приватне право» сторони договору можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України. 

Саме до такого способу визначення застосованого права насамперед повинні прагнути сторони контракту. Застосовуване право повинно заповнювати питання, що залишилися неврегульованими у контракті. Як засновуване право до контракту бажано обирати вітчизняне матеріальне право, хоча таким правом може бути як право кожної зі сторін, так і право третьої нейтральної країни. Одночасне застосування права різних держав до контракту вкрай небажане, оскільки вбачається «ризик виникнення протиріч у регулюванні відносин сторін через розбіжності у національних норм права, що може привести до повного або часткового невизнання юридичної чинності угоди про вибір права через наявність непереборних пороків змісту».

Законодавство багатьох країн, як і законодавство України, зазвичай не встановлює особливих вимог щодо форми такої угоди. Вибір права має бути явно вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законом (ч. 2 ст. 5 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Способи досягнення такої угоди можуть бути різними. Найпоширенішим способом визначення застосованого права є включення положень про вибір права в текст контракту. Воля сторін, спрямована на вибір права, може виражатися в конклюдентних діях. Якщо при розгляді справи у суді в обґрунтування своїх позицій сторони, що сперечаються, посилаються на норми права тієї ж самої держави, це може бути визнане як наявність між ними угоди щодо застосованого права. Вибір права або заміна раніше обраного права можуть бути здійснені учасниками правовідносин у будь-який час, зокрема, при вчиненні правочину, на різних стадіях його виконання тощо. При цьому вибір права або заміна раніше обраного права, які зроблені після вчинення правочину, мають зворотну дію і є дійсними з моменту вчинення правочину (ч. 5 ст. 5 Закону України «Про міжнародне приватне право»). 

Угода про вибір права сторонами договору має свою специфіку - особливий предмет: вибір застосованого права; автономний характер стосовно договору; правовий режим якого покликано визначати.

Закінчення терміну дії договору, його розірвання не тягне автоматично втрату юридичної чинності угоди сторін про вибір права. Недійсність контракту необов'язково тягне автоматично недійсність угоди про вибір права. 

При узгодженні умов контракту з іноземними партнерами важливо знати правила, які визначають порядок його укладання, однак при цьому варто враховувати, що навіть узгоджені сторонами умови, що суперечать імперативним нормам застосованого права, неможливо реалізувати у судовому порядку. Незважаючи на те, що автономія волі сторін у виборі застосованого права визначається в законодавстві більшості країн, загальне обмеження волі вибору права сторонами полягає в тому, що за допомогою такого вибору неможливо виключити застосування імперативних норм, що підлягають застосуванню до відповідних правовідносин. Невідповідність контракту або його окремих умов імперативним нормам закону призводить до визнання контракту - в цілому або за відповідної умови - недійсним. 

Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності при укладенні контракту можуть використовувати міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних організацій як факультативні документи. Вони застосовуються, якщо сторони прямо посилаються на них або на їх окремі положення в контракті. Насамперед це стосується таких відомих зводів звичаїв, як принципи УНІДРУА.

Порядок визначення права, що підлягає застосуванню до прав і обов'язків сторін договору, передбачений статтями 32, 44, 45, 46 Закону України «Про міжнародне приватне право». Відповідно до ст. 32 Закону зміст правочину може регулюватися правом, яке обрано сторонами, якщо інше не передбачено законом. У разі відсутності вибору права до змісту правочину застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок із правочином. При цьому правом держави, з яким більш тісно пов'язаний правочин, вважається, якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності обставин справи, право держави, у якому має своє місце проживання або місцезнаходження сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину. Отже, у цій статті міститься принципове положення загального характеру у вирішенні питання про визначення судом права, застосованого до правочинів. Воно застосовується в тому випадку, коли сторони не скористалися наданої їх законом свободою при укладанні договору або в наступному. Колізійна прив'язка, яка ґрунтується на принципі найбільш тісного зв'язку договору з певною територією, вважається в сучасних умовах найбільш адекватною з позиції ефективного вирішення колізійних питань, огляду на високу ступінь гнучкості цієї норми, яка дозволяє врахувати специфіку та особливості договірних відносин, що надає суду досить широкі повноваження для визначення матеріального права, яке підлягає застосуванню в різних ситуаціях. Як відзначається в юридичній літературі, ця формула використовується досить широко в зарубіжному законодавстві про міжнародне приватне право і міжнародно-правових документах, які зачіпають регулювання колізійних проблем. Зокрема така норма передбачена в законодавстві всіх країн Європейського союзу як результат їх участі в Римській конвенції 1980 р. 

Порядок визначення права, що підлягає застосуванню до договору за відсутності згоди сторін про вибір права, передбачений ст. 44 Закону. Ця стаття має найбільш важливе практичне значення в регулюванні колізійних відносин у галузі договірного права. У статті містяться конкретні колізійні прив'язки, встановлені для договорів окремих видів, що відображають найпоширеніші випадки. Перелік цих прив'язок значно розширений у порівняні колишньою редакцією ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Основний критерій для визначення застосованого права - місцезнаходження сторони, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору, наприклад, застосованим до договору купівлі-продажу товарів буде визначене право країни місцезнаходження продавця як сторони, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору. 

Однак в усіх випадках третейський суд приймає рішення згідно з умовами цієї угоди. Таким чином, у разі відсутності угоди сторін про застосоване право, а також для вирішення питань, що залишилися неврегульованими, вибір застосованого права здійснюється арбітрами. При цьому арбітри не обмежені у виборі колізійних прив'язок. У сучасній міжнародній практиці і доктрині вважається практично безспірним положення, відповідно до якого міжнародний арбітраж при визначені права, що підлягає застосуванню, не зобов'язаний керуватися колізійними нормами держави, де має місце міжнародний арбітражний процес. Іншими словами, для міжнародного арбітражу, на відміну від державного суду, не існує свого lex fori. 

Статтею 8 Закону Україні «Про міжнародне приватне право» визначений порядок встановлення змісту норм права іноземної держави. У третейському судочинстві з урахуванням принципу змагальності в процесі розгляду спору тягар доведення змісту норм іноземного права покладається насамперед на сторони. Тобто сторона, що обґрунтовує свої вимоги на підставі іноземного права, зобов'язана самостійно надати докази, необхідні для підтвердження своєї позиції. При цьому доцільно надати витяги із національного законодавства, нотаріально засвідчені в країні його походження.

Где интернет-магазину выгоднее платить налоги?

Как выбирать юрисдикцию, чтобы на законных основаниях уменьшить налогообложение интернет-торговли?

Особенности налогообложения в эпоху «цифровой экономики» вынесены в пункт 1 плана BEPS, разработанного Организацией экономического сотрудничества и развития, отнюдь не случайно – потенциал e-commerce действительно огромен, а ее рост существенно опережает показатели смежных «нецифровых» рынков. К примеру, по данным организации Ecommerce Europe, европейский рынок интернет-торговли в сегменте B2C в 2015 году вырос на 13,3% по сравнению с 1% роста в традиционном ритейле.

Важным отличием интернет-коммерции является ее экстерриториальность (как минимум, в отношениях продавец-покупатель), что, с одной стороны, усложняет налогообложение таких компаний и вынуждает национальные правительства разрабатывать новые способы ограничения налоговой оптимизации (например – введение в ЕС нормы, согласно которой, НДС на товары и услуги, приобретенные онлайн, удерживается в стране покупателя; аналогичные правила в отношении «цифровой продукции» с 2017 года вводятся в РФ). С другой стороны, именно в сфере интернет-торговли можно реализовать чрезвычайно интересные варианты международного структурирования и налоговой оптимизации – строго в рамках закона и без использования токсичных офшорных схем.

В самом отдаленном приближении, интернет-торговля может быть организована таким образом, что сайт, домен, сам интернет-магазин и товар будут принадлежать разным лицам в разных юрисдикциях. Условно говоря, товар из Китая может продаваться в США на сайте европейской компании, оператором которой является украинская компания. Более того, интернет-магазин может как продавать собственный товар, так и размещать объявления третьих лиц.

---

---

---

---

Регистрация компании в США

Однако несомненным преимуществом Словакии является возможность предприятий с иностранными инвестициями выводить 100% своего прибыли и полное освобождение от налогообложения дивидендов (0% ставка налогообложения как входящих, так и исходящих дивидендов). При этом нерезидент Словацкой Республики не обязан больше ничего платить на территории Словакии.

Сервера украинского (домен .UA) интернет-магазина могут находиться в Литве или Чехии, заказанный товар может доставляться из той же Чехии или Польши (с возможностью как предоплаты, так и оплаты через стороннюю курьерскую службу).

Если обратиться к практике украинских интернет-магазинов, то, даже оперируя исключительно общедоступной информацией (что является лишь вершиной айсберга), можно найти немало примеров свидетельствующих о применении тех или иных способов оптимизации бизнес-процессов, как международной, так и внутриюрисдикционной. Так, сервера украинского (домен .UA) интернет-магазина могут находиться в Литве или Чехии, заказанный товар может доставляться из той же Чехии или Польши (с возможностью как предоплаты, так и оплаты через стороннюю курьерскую службу). Повсеместной практикой является оформление расчетных документов (по сути – продажа товара) не от имени интернет-магазина, на сайте которого был размещен заказ, а от имени того или иного физлица-предпринимателя, причем таких ФОПов под одной вывеской может быть неограниченное количество. 

С правовой точки зрения, все взаимоотношения могут оформляться также по-разному, начиная от последовательной цепочки операций купли-продажи, договоров поручения и транспортного экспедирования, заканчивая агентскими соглашениями и выплатой роялти. И во всех этих случаях онлайн-бизнес будет облагаться налогами по-разному.

С учетом сложности и достаточно высокой стоимости обслуживания, серьезное международное структурирование онлайн-торговли имеет смысл для крупного и среднего бизнеса. Для небольших компаний есть light-варианты – не такие сложные и дорогие, налогов им придется платить немного больше, но и выгоды оптимизации будут очень ощутимы.

В рамках проекта по структурированию интернет-торговли целесообразно использовать разные юрисдикции (далеко не всегда это будут офшоры) и разрабатывать серьезные схемы, которые помогут в рамках правового поля существенно оптимизировать налоговые затраты и получить определенные средства в определенной юрисдикции, вплоть до конечного вывода средств с корпоративного на личный счет. Интересные возможности открываются, если в такие схемы включать криптовалюты – ввиду курсовой разницы, излишняя прибыть успешно выводится в плоскость криптовалют.

Несомненным преимуществом Словакии является возможность предприятий с иностранными инвестициями выводить 100% своего прибыли и полное освобождение от налогообложения дивидендов (0% ставка налогообложения как входящих, так и исходящих дивидендов).

Ввиду глобальной антиофшорной кампании, бизнесу стоит обращать внимания на юрисдикции, формально не относящиеся к офшорам, но предоставляющие интересные возможности для целей международного налогового планирования. Возьмем, к примеру, Словакию. С точки зрения налогового режима, ее сложно отнести к оффшорам или к низконалоговым юрисдикциям – налог на доходы физических лиц составляет 19% и 25%, юридических лиц – 19%. НДС, который интернет-магазины в Европе платят в стране покупателя – 20%.

Интересные возможности предоставляет использование налоговых лицензий, которыми установлены минимальные ставки налога на прибыль – для бизнеса с большими оборотами и низкой маржинальностью, расходы на налоги могут составить всего сотые доли процента от оборота. Не удивительно, что Словакия – мировой лидер в сфере международной торговли (№1 по этому показателю в рейтинге Doing Business-2016).

Таким образом, в современном мире вполне реально уйдя от анонимности, офшорности и схем, которые считаются не очень «чистыми», очень качественно оптимизировать вопросы налогообложения интернет-торговли как с точки зрения уменьшения суммы уплачиваемых налогов, так и распределения конечных средств. Но при этом следует внимательно отслеживать все изменения – как представляется, ОЭСР может преподнести интернет-торговцам немало сюрпризов.

Источник Protokol.com.ua

Обжалование налоговых уведомление решений (НУР): сразу в суд или есть смысл в "вышестоящий" орган ?

Обжалование налоговых уведомление решений (НУР): сразу в суд или есть смысл в "вышестоящий" орган ? 

Административное обжалование налоговых уведомлений решений (НУР) для бизнеса всегда было, большей частью, формальностью, данью стандартной процедуре, или верным способом потянуть время. Но последние новости из практики сопровождения налоговых проверок вселяют надежду на прощание с предвзятостью и субъективизмом, а также на появление некой "третьей стороны", которая способна, ну или, как минимум, пытается, выступить арбитром между фискалами и бизнесом.

Что поменялось в процедуре административного обжалования, а также какие причины и следствия изменений?

Сам порядок досудебного оспаривания НУРов остался прежним. Разве что, в связи с реорганизацией контрольно-проверочных подразделений ГФС, система административного обжалования результатов документальных налоговых проверок фактически превратилась в одноуровневую.

Вместе с тем, изменился подход к рассмотрению жалоб.  

Согласно существующей практике, подавляющее большинство налоговых уведомлений решений, которые обжалуются, принимаются фискалами вследствие установления "нарушений" по фиктивным сделкам.  

Ознакомившись со множеством материалов налоговых проверок в том числе различного рода содержания, бурного цитирования и перекручивания налоговых норм, с наличием фактажа и "пустышками", с масштабной и не очень "арифметикой", стоит отметить одну очень важную тенденцию. А именно: выводы актов налоговых проверок основываются не на установленных фактах нарушений налогового законодательства, а главным образом на субъективных утверждениях проверяющих. "Генератором идей" являются либо данные информационных систем ГФС, либо внешние материалы, не имеющие никакого непосредственного отношения к хозяйственной сделке.

Например, проанализировав цепь поставки товара, ревизор приходит к выводу, что не установлен источник его происхождения. Поскольку нет источника, не подтверждена легальность товара, а значит, все его движение по цепи поставки осуществляется вне правового поля.

Или, другой пример: информационная база данных говорит о том, что у поставщика отсутствуют производственные, трудовые, транспортные и т.п. ресурсы, необходимые для осуществления сделки. Этого бывает вполне достаточно для признания хозяйственных операций с этим поставщиком бестоварными.

Подобного рода "аналитических выводов" уже становится недостаточно, а позиция департамента административного обжалования и судебного сопровождения ГФС Украины при рассмотрении жалоб склоняется в пользу плательщиков налогов.

На сегодняшний день рассмотрение жалоб на неправомерные НУРы перестало быть формальностью: материалы проверок проходят сквозь тщательную призму стандартов бухгалтерского учета, во внимание, в первую очередь, принимаются первичные документы, подтверждающие сделку.

Хозяйственная операция рассматривается как действие, которое вызывает изменение в финансовом состоянии, активах и пассивах предприятия. Одновременно отслеживается ее отображение в регистрах бухгалтерского учета и финансовой (налоговой) отчетности. Если отображение сделки в бухгалтерском учете соответствует П(С)БО (МСФО), первичные документы составлены в соответствии с Положением о документальном обеспечении записей в бухгалтерском учете, говорить о нарушении общих норм налогового законодательства, на которые ссылаются выводы актов налоговых проверок, не приходится.При этом стандартная фраза фискалов о том, что "первичные документы не могут приниматься во внимание, если хозяйственной операция фактически не состоялась", теряет свою актуальность и злободневность.

Исключением становятся установленные факты дефектности первичных документов, а также наличие пресловутой информация об открытых уголовных производствах по факту фиктивного предпринимательства касательно должностных лиц предприятия-контрагента.

Таким образом, департамент административного обжалования и судебного сопровождения ГФС Украины фактически абстрагировался от тенденций и практик подразделений налогового контроля, что с одной стороны вселяет оптимизм, а с другой стороны внушает скепсис и порождает вопрос — зачем нужны такие налоговые проверки? 

Причины такой кардинальной смены позиций одной из "решающих" ячеек фискальной службы могут быть разными. Первое, что приходит на ум, так это мысль о том, что наконец-то следствия внедряемых реформ в структуре ГФС начинают материализоваться. 

Но, возможно, причина намного банальнее, и заключается в непомерных суммах судебного сбора, необходимых для последующего судебного сопровождения актов налоговых проверок, в том числе и с "откровенным бредом" по своей сути.

В любом случае, каким бы не было содержания материалов проверок, широты домыслов, высоты доводов и глубины умозаключений фискалов, ни в коем случае нельзя пренебрегать процедурой административного обжалования НУРов. При этом, аргументированная и обоснованная позиция плательщика налогов является гарантом победы в налоговом споре еще на уровне его досудебного урегулирования.

по материалам ЮРЛИГА