Які організації сплачують земельний податок, а які орендну плату за землю

ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ДФС У ТЕРНОПІЛЬСЬКІЙ ОБЛАСТІ ЛИСТ

25 січня 2017 року № 158/10/19-00-12-02-28/779

Які організації сплачують земельний податок, а які орендну плату за землю

   Відносини, пов’язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» зі змінами та доповненнями (далі — Закон № 161), законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. Справляння плати за землю здійснюється відповідно до Податкового кодексу України від 02.12.2010 № 2755-VI, зі змінами та доповненнями (далі — Податковий кодекс). Функції укладання договорів оренди земельних ділянок державної та комунальної власності, внесення змін до існуючих договорів оренди та їх розірвання належить до компетенції органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

   Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов’язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов’язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства. Підпунктом 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу встановлено, що плата за землю — обов’язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

   Земельний податок — обов’язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (пп. 14.1.72 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу). Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності — обов’язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (пп. 14.1.136 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу).

   Власники земельних ділянок — юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), які відповідно до закону набули права власності на землю в Україні, а також територіальні громади та держава щодо земель комунальної та державної власності відповідно (пп. 14.1.34 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу).

   Землекористувачі — юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди. (пп. 14.1.73 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу). Статтею 269 Податкового кодексу передбачено, що платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв); землекористувачі. Статтею 288 Податкового кодексу визначено, що платником орендної плати є орендар земельної ділянки. Об’єктом оподаткування є земельна ділянка, надана в оренду. Підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем.

Запитання:

    Що змінилось по орендній платі за землю з 1 квітня 2014 року та в яких розмірах?

Відповідь:

   У відповідності до статті 288 Податкового кодексу підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем.

З 01.04.2014 року по 31.12.2016 року розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу: не може бути меншою 3 відсотків нормативної грошової оцінки та не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки. Може перевищувати граничний розмір орендної плати, у разі визначення орендаря на конкурентних засадах.

   З 01.01.2017 року розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу: не може бути меншою розміру земельного податку, встановленого для відповідної категорії земельних ділянок на відповідній території та не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки. Може перевищувати граничний розмір орендної плати, встановлений, у разі визначення орендаря на конкурентних засадах.

Запитання:

    Які пільги існують по сплаті орендної плати для кооперативу та членів кооперативу?

Відповідь:

   Податковим кодексом України пільги по сплаті орендної плати за землю не передбачені.

Запитання:

  Які пільги існують для членів кооперативу, які оформили право власності на земельні ділянки та з якого часу?

Відповідь:

   У відповідності до статті 287 Податкового кодексу власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою. У разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою плата за землю сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році.

   Статтею 281 Податкового кодексу визначено пільги щодо сплати земельного податку для фізичних осіб. Від сплати земельного податку звільняються: інваліди першої і другої групи; фізичні особи, які виховують трьох і більше дітей віком до 18 років; пенсіонери (за віком); ветерани війни та особи, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; фізичні особи, визнані законом особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

   Звільнення від сплати податку за земельні ділянки, передбачене для відповідної категорії фізичних осіб поширюється на одну земельну ділянку за кожним видом використання у межах граничних норм: для ведення особистого селянського господарства — у розмірі не більш як 2 гектари; для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка): у селах — не більш як 0,25 гектара, в селищах — не більш як 0,15 гектара, в містах — не більш як 0,10 гектара; для індивідуального дачного будівництва — не більш як 0,10 гектара; для будівництва індивідуальних гаражів — не більш як 0,01 гектара; для ведення садівництва — не більш як 0,12 гектара.

   Якщо фізична особа має у власності декілька земельних ділянок одного виду використання, то така особа до 1 травня поточного року подає письмову заяву у довільній формі до контролюючого органу за місцем знаходження земельної ділянки про самостійне обрання/зміну земельної ділянки для застосування пільги.

 Пільга починає застосовуватися до обраної земельної ділянки з базового податкового (звітного) періоду, у якому подано таку заяву.

Статтею 282 Податкового кодексу визначено пільги щодо сплати земельного податку для юридичних осіб. Пільги для гаражних кооперативів не передбачені.

  У відповідності до пунктів 284.2 та 284.3 статті 284 Податкового кодексу якщо право на пільгу у платника виникає протягом року, то він звільняється від сплати податку починаючи з місяця, що настає за місяцем, у якому виникло це право. У разі втрати права на пільгу протягом року податок сплачується починаючи з місяця, що настає за місяцем, у якому втрачено це право. Якщо платники податку, які користуються пільгами з цього податку, надають в оренду земельні ділянки, окремі будівлі, споруди або їх частини, податок за такі земельні ділянки та земельні ділянки під такими будівлями (їх частинами) сплачується на загальних підставах з урахуванням прибудинкової території.

   Податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію (пункт 52.2 стаття 52 Податкового кодексу).

Джерело: http://protokol.com.ua

Цивільно-правові угоди з фізичними особами в 2017 році

Довідка щодо укладання цивільно-правових договорів з фізичними особами

   За цивільно-правовим договором відносини регламентується не трудовим законодавством, а виключно цивільним. Тобто дві рівноправних сторони домовляються:

• про виконання робіт або надання послуг, із зазначенням їх вичерпного переліку в договорі. Факт виконання обов'язково оформляють актом виконаних робіт/наданих послуг;
• конкретні строки виконання робіт/надання послуг або кожного окремого їх етапу;
• вартості виконання робіт, надання послуг.

   Виконавець за договором отримує оплату не за процес праці, а за результат. Його не включають до штатного розпису, він не підпорядковується правилам трудового розпорядку і не претендує на соціальні гарантії від держави (наприклад, оплату лікарняного), на які можуть розраховувати працівники за трудовим договором. Кожна зі сторін у будь-який момент може розірвати договір.

   Зверніть увагу: не варто укладати цивільно-правові договори на тривалий строк замість трудових, бо при перевірці їх можуть перекваліфікувати в трудові договори.

Причин для цього кілька:

   Некоректний предмет договору. Доволі часто він описаний розпливчасто, наприклад «надання бухгалтерських послуг», без уточнення, які саме послуги мають бути надані для виконання умов договору. Правильно буде написати: «складання первинних документів, заповнення книги обліку доходів, складання та подання звітності».

   Системність — якщо ЦПД укладено з одним виконавцем тричі або більше за рік, велика ймовірність, що в разі перевірки контролери звернуть на це увагу і спробують перекваліфікувати договір. Наприклад, договір про надання юридичних послуг укладено на рік і щомісячно виставляється акт виконаних робіт.

Оподаткування виплат за ЦПД

   Виплати за цивільно-правовим договором обкладаються тими самими податками і зборами, що і зарплаті за трудовим договором.

  ПДФО. Одночасно з виплатою винагороди утримується ПДФО в розмірі 18% від суми виплати (п. 168.1.1 ПКУ). Якщо акт виконаних робіт підписали, але не оплатили, податок сплачується протягом 30 календарних днів, що настають за останнім календарним днем ​​звітного місяця (пп. 49.18.1, п. 57.1, пп. 168.1.5 ПКУ). Військовий збір. 1,5% від суми винагороди — строки виплат такі самі, як для виплати ПДФО. ЄСВ. Сплачується одночасно з виплатою винагороди в розмірі 22% від суми виплати. Якщо акт виконаних робіт підписали, але не оплатили, то щомісяця не пізніше 20-го числа місяця, що йде за місяцем його нарахування.

Звітність

   Попрацювавши з фізичною особою за  ЦПД, замовник зобов'язаний відобразити цей факт у звітності. Утримання ПДФО і військового збору слід показати в щоквартальному звіті 1ДФ. А нарахований ЄСВ — у щомісячному звіті за формою Д4. Зверніть увагу: виплати за ЦПД із підприємцями, які надавали вам послуги відповідно до зареєстрованих кодів КВЕД, показувати в Д4 не потрібно.

Штрафи

   1ДФ. За неподання розрахунку, подання його з порушенням строків, не в повному обсязі або з недостовірними відомостями чи помилками, через які зменшилася або збільшилася сума ПДФО чи змінився платник податків, накладається штраф — 510 гривень. У разі повторного порушення протягом року — 1020 гривень (п. 119.2 ПКУ). За неподання Д4, несвоєчасне подання або не за тією формою — штраф 170 гривень за кожне порушення. В разі повторного порушення протягом року — 1020 гривень.

З ЄСВ:

• за несплату або несвоєчасну сплату ЄСВ — 20% своєчасно не сплачених сум;
• якщо фіскальний орган чи суб'єкт господарювання донараховує своєчасно не нарахований ЄСВ — 10% суми донарахованого внеску за кожен повний або неповний звітний період, але не більше 50% суми донарахованого ЄСВ;
• на суму недоїмки буде нараховано пеню в розмірі 0,1% суми недоплати за кожен день прострочення платежу.

З ПДФО та військового збору:

   Якщо не нарахували, не утримали або не сплатили до бюджету ПДФО під час виплати доходу за договором ЦПХ і це порушення виявлять контролюючі органи, штраф буде 25% суми ПДФО, який треба було нарахувати чи сплатити. А за повторне порушення протягом 1095 днів — 50% суми податку, втретє й більше протягом 1095 днів — 75% суми ПДФО (п. 127.1 ПКУ).

   Якщо ви самостійно виявили недоплату або несвоєчасну сплату військового збору, доведеться сплатити пеню (п. 129.1 ПКУ). Нараховується вона після закінчення 90 днів, що настають за останнім днем ​​граничного строку сплати зобов'язання. У нашому випадку це день виплати фізособі доходу, який обкладається ПДФО або військовим збором, а якщо дохід не виплатили — гранична дата сплати (ст. 168.1.2 ПКУ).

    Адміністративні санкції (ст. 1634 КпАП), які застосовуються до підприємців або посадових осіб юрособи:

• попередження або штраф від 34 до 51 гривні — не утримали або не перерахували до бюджету ПДФО під час виплати доходу фізособі, не подали чи несвоєчасно подали звіт 1ДФ;
• штраф від 51 до 85 гривень — за повторне подібне порушення протягом року.

Висновки

   Перехід на цивільно-правові договори не звільнить Вас від сплати податків і зборів, які однакові як при ТД так і при ЦПД, однак варто зазначити, що при оподаткуванні ПДФО нарахованої зарплати та винагороди за договором ЦП існує відмінність. Вона полягає в визначенні бази оподаткування. За п. 164.6 ПКУ для оподаткування зарплати базою є сума нарахованої зарплати, зменшена на суму ПСП у випадках її застосування. При оподаткуванні винагороди за ЦПД базою оподаткування ПДФО є нарахована винагорода. 

 За цивільно-правовим договором відносини регламентується не трудовим законодавством, а виключно цивільним, а отже за ЦПД Ви не несете відповідальність у випадку настання нещасних випадів на виробництві, оскільки усі ризики покладаються на таку фізичну особу.

Автор статті: Артем Ткаченко

Дії нотаріуса у разі виявлення заборони відчуження або арешту на невизначене майно

   У статті 55 Закону України «Про нотаріат» визначено, що угоди про відчуження та заставу майна, що підлягає реєстрації, посвідчуються за умови подання документів, що підтверджують право власності на майно, що відчужується або заставляється, або за наявності державної реєстрації права власності на таке майно у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. При посвідченні угод про відчуження або заставу жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна перевіряється відсутність заборони відчуження або арешту майна. У разі наявності заборони угода про відчуження майна, обтяженого боргом, посвідчується лише у разі згоди кредитора і набувача на переведення боргу на набувача.

  Нормам Закону України «Про нотаріат» кореспондують положення Порядку вчинення нотаріальних дій, де в підпункті 2.1 пункту 2 глави 2 розділу II передбачено, що при підготовці до посвідчення правочинів про відчуження або заставу нерухомого майна нотаріусом перевіряється відсутність заборони відчуження або арешту майна шляхом безпосереднього доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

    Згідно з підпунктом 1.13 пункту 1 глави 2 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій у разі наявності заборони правочин про відчуження майна, обтяженого боргом, посвідчується лише у разі згоди кредитора і набувача на переведення боргу на набувача.

   Також відповідно до положень підпункту 3.1 пункту 2 глави 11 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій у разі наявності заборони відчуження житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя видається лише у разі згоди на те кредитора (відповідного податкового органу). Якщо особа вважає, що заборона на відчуження або арешт, які накладені на невизначене майно, належать не їй, вона може звернутися до суду з позовом для захисту своїх порушених прав та законних інтересів, а також за зняттям заборони або арешту з визначеного майна.

  Якщо при підготовці до нотаріального посвідчення правочину щодо відчуження нерухомого майна нотаріусом було виявлено заборону відчуження або арешт на невизначене майно, однак при цьому відсутнє зазначення ідентифікаційного коду чи інших ідентифікуючих ознак, окрім прізвища, ім’я та по батькові особи, нотаріус згідно з вимогами частини 2 статті 42 Закону України «Про нотаріат» (строки вчинення нотаріальних дій) може відкласти вчинення нотаріальної дії для витребування додаткової інформації. У даному випадку нотаріус може звернутися до установи, якою було накладено вищезазначену заборону або арешт, для уточнення даних особи (ідентифікаційного коду чи інших ідентифікуючих ознак) за ім`ям якої накладено заборону або арешт на майно.

Джерело: http://protokol.com.ua/

Оформляємо право власності на кооперативну квартиру

   Важко рядовому громадянинові розібратися з тонкощами процедур приватизації державного житла або оформлення права власності на придбану нерухомість, але ще більше питань в українців викликає процедура оформлення права власності на кооперативну квартиру. Як показує практика, більшість наших співгромадян погано уявляють собі з чим мають справу, коли мова йде про житлово-будівельні кооперативи, що народжує багато міфів навколо цієї теми.

Що таке ЖБК?

   В основній своїй масі житлово-будівельні кооперативи (ЖБК) є радянською «спадщиною» і створювалися ще в 80-х роках. Разом з тим, не можна не відзначити, що останнім часом ця організаційно-правова форма знову набуває популярності. Забудовники, бажаючи обійти законодавчі обмеження і оптимізувати оподаткування, все частіше звертають увагу на призабуті ЖБК як механізм залучення коштів у будівництво, а консервативні співгромадяни, не довіряють сучасним фондам фінансування будівництва та облігаціями, залюбки вступають до лав «кооператорів».

   Відповідно до ЗУ «Про кооперацію» кооператив – це юридична особа, створена фізичними і (або) юридичними особами, які добровільно об’єдналися на основі членства для ведення спільної господарської чи іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на основі самоврядування.

   Метою створення ЖБК є будівництво житлового будинку та забезпечення членів кооперативу та їх сімей житлом в ньому. В радянські часи ЖБК організовувалися при виконкомах з числа громадян, які стояли на обліку як бажаючі вступити в кооператив, а також при підприємствах, установах і організаціях з числа працівників. Тепер членом ЖБК фактично може стати будь-хто.

   Діють кооперативи на підставі статуту, який підлягає реєстрації в місцевому виконкомі. Член кооперативу робить вступний внесок, а в подальшому оплачував ще й пайові внески, в розмірі визначеному статутом. За це він отримував в безкоштовне користування квартиру для проживання разом з родиною. При цьому сам будинок з усіма прибудовами і прибудинковою територією був власністю кооперативу.

  Тепер спробуємо розвінчати кілька міфів про кооперативи.

Міф № 1. Кооперативну квартиру потрібно приватизувати.

   Насправді термін «приватизація» не має до кооперативного житла ніякого відношення. Приватизацією є відчуження квартир і житлових приміщень державного житлового фонду на користь громадян (ст. 1 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду»). Тобто мова йде про передачу житлових приміщень з державної власності в приватну власність громадян, які проживали в цих житлових приміщеннях на умовах найму. Кооперативна квартира ж спочатку є приватною власністю кооперативу як юридичної особи, а після повної виплати членом кооперативу пайового внеску переходить в його приватну власність як фізичної особи (ст. 384 ЦКУ). При цьому всі господарські, прибудинкові споруди, а також прибудинкова територія залишаються у власності кооперативу.

Міф №2. Власниками кооперативної квартири є всі, хто в ній проживає.

    Причиною цього переконання є порівняння з приватизацією державного житлового фонду. Право на приватизацію державного житла дійсно мають всі члени сім’ї наймача, які постійно проживають (зареєстровані) в квартирі. В кооперативі ж право власності на житлоплощу після виплати паю набуває тільки член кооперативу. Якщо пай виплачувався в шлюбі, квартира є спільною сумісною власністю подружжя. При поділі майна подружжя (або чоловік), який перебував у шлюбі і брав участь у виплаті пайового внеску, може отримати свою частку в праві на квартиру або за спільною згодою, або через суд. Права дітей в даному випадку захищені тільки на проживання в цій квартирі.

   У той же час, член кооперативу має право передати свій пай іншому члену сім’ї, якщо це передбачено статутом даного кооперативу. Так, в Примірному статуті ЖБК сказано, що член ЖБК має право за згодою загальних зборів членів кооперативу передати свій пай будь-кому з членів сім’ї, який проживає разом з ним і досяг 18 років (вступив в шлюб або влаштувався на роботу до досягнення цього віку. Пай , що є спільною сумісною власністю подружжя може бути переданий іншому членові сім’ї тільки за згодою чоловіка (дружини).

Міф №3. Право власності на кооперативну квартиру автоматично переходить до члена ЖБК після виплати паю.

   На сьогоднішній день це не так. Відповідно до ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції від 11.02.2010р. Право власності на нерухомість підлягає обов’язковій державній реєстрації і виникає з моменту такої реєстрації. У той же час, відповідно до раніше діючому ЗУ «Про власність» право власності члена житлового кооперативу на квартиру дійсно виникало з моменту виплати паю і не вимагало реєстрації, що і вводить багатьох в оману. Разом з тим, навіть у випадку, якщо пай був виплачений тоді, коли реєстрація прав на нерухомість не була обов’язковою, на даний момент без державної реєстрації власник не зможе розпорядитися своїм житлом: продати, подарувати, передати в управління або іпотеку. Проблеми можуть виникнути і при оформленні спадщини на незареєстровану квартиру в ЖБК. Тому настійно рекомендуємо всім власникам житла в кооперативному будинку пройти процедуру оформлення та реєстрації права власності. Послідовність дій для реєстрації права власності на кооперативну квартиру:

   Для початку потрібно звернутися до голови правління кооперативу для отримання таких документів (якщо їх немає на руках):

1. Ордери або витяг з рішення райдержадміністрації про вселення в житлове приміщення (оригінал та ксерокопія).

2. Довідки житлово-будівельного кооперативу про членство в кооперативі і повне внесення цим членом кооперативу пайового внеску (в довідці повинні бути зазначені дата, коли власник був прийнятий в члени кооперативу, дата, коли був виплачений пай, стояти підпис голови кооперативу та печатка).

   Далі з цими документами, а також паспортом та ідентифікаційним кодом слід звернутися в БТІ для виготовлення технічного паспорта на квартиру. Якщо оформленням документів займається не власник, необхідна наявність нотаріально посвідченої довіреності на вчинення дій з оформлення та реєстрації нерухомості. Технічний паспорт на квартиру виготовляється після виїзду інженера «на місцевість» та проведення огляду, обміру житла.

   Далі з усіма цими документами потрібно звернутися до місцевого виконкому, який приймає рішення про видачу свідоцтва про право власності. Отримати свідоцтво про право власності можна буде в БТІ, після цього зареєструвати його у виконкомі і поставити на документі необхідні печатки. 

   Останнім етапом будемо безпосередньо реєстрація права власності на квартиру в Державному реєстрі.  В кінцевому результаті, витративши кілька місяців часу власник кооперативної квартири буде мати на руках такі документи:

o свідоцтво про право власності на квартиру;

o витяг про реєстрацію в Державному реєстрі прав власності;

o технічний паспорт.

   Тепер процедуру реєстрації права власності на кооперативну квартиру можна вважати завершеною. Така нерухомість може бути відчужена на підставі цивільно-правового договору (купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання), передана в управління або іпотеку і т.д і т.п.

Автор статті:  Олена Ратушняк,

Сплатив податки? Спокійно спати не можеш!

   Юридична громадськість уже потроху звикає до правової позиції ВСУ про те, що статус фіктивного підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю, навіть за формального її підтвердження первинними документами. В свою чергу, як вважає ВСУ, документи, складені від імені фіктивного контрагента, не можуть підтверджувати реальність господарської операції, оскільки не є належно оформленими та підписаними уповноваженими особами. Подібні висновки ВСУ виклав у постановах у справі за позовом ТОВ «Інбуд-ХХІ», ПП «Пласт» та низці інших судових рішень.

  У цій публікації ми не будемо знову торкатися юридичного обґрунтування зазначеної правової позиції ВСУ та аргументів, які, на нашу думку, цю позицію спростовують. Про це докладно можна прочитати в наших попередніх матеріалах «Здійснилася мрія податківців», «Стягнути за будь-яку ціну» та «Відповідальність за «того хлопця» - чи є світло в кінці тунелю?». Проте сьогодні на конкретному прикладі ми спробуємо продемонструвати, до яких наслідків може призвести практичне застосування цієї небезспірної, як ми вважаємо, правової позиції. Лише нагадаємо, що на нашу думку сама собою фіктивність суб'єкта господарювання, який був постачальником товарів (послуг), не може розглядатися як достатня підстава для позбавлення покупця права на податковий кредит за умови, якщо реальний рух активів відбувся, а покупець не був жодним чином залучений до протиправної діяльності його контрагента.

   Зокрема, ми наводили приклад із легалізацією контрабандного товару, який ввозять окремі особи і згодом продають сумлінним платникам податків через фіктивних суб'єктів підприємництва. При цьому всієї вигоди від такої легалізації набувають контрабандисти, що незаконно ввезли товар, а добросовісна особа не знає про таке і жодної вигоди, в тому числі й податкової, для себе не отримує. Водночас, виходячи з правової позиції ВСУ відповідальність за несплату податків, як власне, і обов'язок сплатити саму суму податків, покладається на кінцевих покупців, реальних суб'єктів господарювання.

   Згадували ми й про те, що подібна ситуація можлива з іншими активами, на яких вирішили заробити шахраї, не сплативши при цьому податків, як-от зерно, металобрухт тощо. Втім, як нам видається, в українських реаліях на славу найбільш яскравого прикладу несправедливого розподілу тягаря податкового навантаження претендує постачання природного газу в 2012-2013 роках.

   Якщо в Інтернеті пошукати інформацію, пов'язану із такими підприємствами, як ТОВ «Лідергаз» та ТОВ «Українська нафтогазова компанія», то відразу кидається в очі, що ці суб'єкти нерозривно пов'язані із дуже відомою групою компаній ВЄТЕК. Будь-хто може здійснити нескладний пошук в мережі та перевірити, які саме особи причетні до діяльності згаданої групи компаній. Цей факт є загальновідомим. Власне, група компаній ВЄТЕК ще за своїх «зіркових» часів ніколи не заперечувала того факту, що названі підприємства входили до її складу (див., наприклад, публікацію в Українській правді від 5.09.13 «Компания Курченко задолжала 1,8 миллиарда малоизвестной фирме»). Основною діяльністю зазначених компаній була торгівля природним газом, у тому числі його постачання кінцевим споживачам-промисловим підприємствам. Загальновідомо й те, що зазначеним компаніям належала значна частка на ринку природного газу в Україні, а покупцями природного газу було загалом близько 2 тисяч суб'єктів господарювання. Так само відомі події, які відбулися згодом і те, що зараз в Україні не перебувають особи, які фактично керували діяльністю групи компаній ВЄТЕК. Вже в 2016 році фіскальні органи почали активно перевіряти промислові підприємства, які свого часу придбали природний газ, зокрема, у ТОВ «Українська нафтогазова компанія».

  Прикладом можуть бути податкові перевірки Публічного акціонерного товариства «Новокраматорський машинобудівний завод» (надалі - ПАТ «НКМЗ»). Це підприємство погодилося на відкриту публікацію інформації про свою проблему, яка стає типовою для багатьох українських платників податків. Варто зазначити, що ПАТ «НКМЗ» є лише одним із багатьох суб'єктів, які споживали природний газ, поставлений підприємствами групи ВЄТЕК і які наразі мають проблеми із підтвердженням відповідних операцій у податковому обліку.

   У Єдиному державному реєстрі судових рішень України можна знайти документи, що свідчать про існування податкових спорів у зв'язку саме із постачанням газу підприємствами групи компаній ВЄТЕК (зокрема, справа № 810/3872/15 за позовом ПрАТ «Білоцерківська ТЕЦ»; справа № 808/1336/16 за позовом ПАТ «Дніпроспецсталь», справа № 876/5237/16 за позовом Державного підприємства «Стрийський вагоноремонтний завод» та інші). Та повернімося до ПАТ «НКМЗ». Під час перевірок цього підприємтсва, що відбулися протягом березня-вересня 2016 року, за інформацією контролюючого органу, яку було відображено у відповідних актах, природний газ, який постачався на ПАТ «НКМЗ» від ТОВ «Українська нафтогазова компанія» в період березня-жовтня 2013 року, був закуплений ТОВ «Лідергаз» (теж, як уже було згадано, підприємством групи ВЄТЕК) у ПАТ «Азот», ПАТ «Концерн Стирол» та інших суб'єктів господарювання, а згодом перепродано ТОВ «Українська нафтогазова компанія», яка в свою чергу, поставила цей газ на ПАТ «НКМЗ». Інформація про ланцюг руху природного газу до ПАТ «НКМЗ» була здобута контролюючими органами, починаючи з 2014 року. Саме тоді фіскальні органи (тобто вже після відомих подій лютого 2014 року) почали активну контрольно-перевірочну роботу щодо підприємств групи компаній ВЄТЕК, у тому числі щодо ТОВ «Українська нафтогазова компанія».

   З'ясувалося, що, наприклад, ТОВ «Українська нафтогазова компанія», створена у 2011 році, у березні 2012 року була перереєстрована на невідомих мешканців Харківської області, а директором цієї компанії стала особа, яка, за її свідченнями, весь цей час працювала реалізатором на ринку і не мала жодної причетності до діяльності компанії. Відповідні обставини, зокрема, відображені в матеріалах кримінального провадження № 42014220000000707, на яке посилаються фіскали в акті перевірки ПАТ «НКМЗ» від 26.09.16 та від 21.07.16. Крім того, ухвалою Червонозаводського районного суду м. Харкова Харківської області від 07.09.16 у справі № 646/8865/16-к директора ТОВ «Українська нафтогазова компанія» було звільнено у зв'язку з закінченням строків давності від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 5 статті 27, частиною першою статті 205 Кримінального кодексу України (фіктивне підприємництво).

   Отже, маємо пояснення директора про непричетність до діяльності товариства, а також ухвалу про звільнення цього директора від кримінальної відповідальності за фіктивне підприємництво через сплив строків давності. В свою чергу, такі обставини є типовими для адміністративних справ, у яких ВСУ сформулював свою правову позицію щодо «фіктивних підприємств». Останні, за твердженням ВСУ, не можуть здійснювати будь-якої господарської діяльності. Відповідно, придбати в таких підприємств нічого неможливо, тому і права на податковий кредит у покупця бути не може навіть за умови фактичного надходження товару покупцеві.

   Причому для підтвердження факту фіктивності суб'єкта господарювання відповідно до практики ВСУ не обов'язково повинен існувати вирок у кримінальній справі, в якому встановлені всі обставини злочину, передбаченого статтею 205 Кримінального кодексу України. Достатньо також і ухвали суду про звільнення особи від кримінальної відповідальності за нереабілітуючих обставин.

   Прикладом може бути постанова ВСУ від 14.06.16 у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ФМВ «Фарфор-Фаянс» до державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м. Києві (правонаступник державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.

   До згаданої постанови суддя ВСУ І.Л. Самсін навіть висловив окрему думку, в якій наголосив, зокрема, на тому, що наявна в матеріалах справи ухвала про звільнення особи від кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого статтею 205 Кримінального кодексу України, не тотожна за своїми правовими наслідками до вироку в кримінальній справі і, на відміну від вироку, не є обов'язковою для адміністративного суду в силу приписів частини четвертої статті 72 КАС України.

    Та байдуже, ВСУ більшістю складу Судової палати в адміністративних справах визнав, що ухвали цілком достатньо для підтвердження факту фіктивності контрагента позивача і залишив у силі постанову адміністративного суду першої інстанції про відмову в позові щодо протиправності податкового повідомлення-рішення. Не дивно, що за такої підтримки з боку найвищої судової інстанції фіскали визначили ПАТ «НКМЗ» (як і багатьом іншим платникам податків) грошові зобов'язання з ПДВ та податку на прибуток, пославшись на те, що господарські операції ПАТ із ТОВ «Українська нафтогазова компанія» не мають реального характеру та спрямовані на штучне формування податкової вигоди. Та от чи ретельно перевірили фіскали, хто саме отримав податкову вигоду в розглядуваних операціях? Аналізуючи господарські операції з постачання природного газу, потрібно, на наш погляд, ураховувати механізм фактичного руху цього специфічного товару.

   Насамперед, постачання природного газу може відбуватися виключно з використанням магістральних трубопроводів, які є державною власністю і знаходяться у володінні виключно Дочірнього підприємства «Укртрансгаз» НАК «Нафтогаз України». Ця структура цілковито контролює всі обсяги природного газу, які транспортуються крізь трубопроводи. Транспортування можливе лише за умови укладання відповідних договорів із ДП «Укртрансгаз». Понад це, природний газ обліковується спеціальними приладами, які знову таки контролюються державою. Висновок - поставити природний газ «фіктивно» абсолютно неможливо. Газ або надійшов, або ні, і це фіксується технічним приладами, на які сторонні особи не мають жодного впливу. Звісно, покупець природного газу теоретично може домовитися із постачальником, що здійснення поставок буде відбуватися безпосередньо від постачальника до покупця, але документи складатимуться від імені фіктивного суб'єкта господарювання з метою завищення реальних витрат на придбання товару. Але для такого висновку потрібно, по-перше, встановити, що покупець мав підтверджені ділові стосунки з реальним (не фіктивним) постачальником, який при цьому не фігурує в первинних документах, а, по-друге, встановити обставини, що покупець насправді був залучений до розподілу «податкової вигоди», тобто завищив ціну товару і відповідну різницю поклав собі у кишеню. Крім того, для висновків щодо правомірності формування покупцем податкового кредиту за операціями з придбання газу потрібно враховувати також можливість пересвідчитися у тому, що контрагенти мали дефекти правового статусу. Разом із тим, численні публікації у відкритих джерелах вказували на те, що підприємства-постачальники газу належать до відомої групи підприємств, яка на той час мала широкі можливості і навіть конкурентні переваги над рештою суб'єктів господарювання. До того ж, сам факт тривалого надходження природного газу на виконання договорів про його постачання свідчив про те, що постачальники мають відповідні ресурси для здійснення спірних операцій. Отже, відсутні були будь-які вказівки на нелегальний статус постачальників, що виключає висновки про можливу обізнаність покупців із фіктивністю їх контрагентів.

   В актах перевірки ПАТ «НКМЗ» відсутні будь-які відомості щодо залучення посадових осіб цього підприємства до протиправних дій його контрагента, фіктивного (за даними ухвали Червонозаводського районного суду м. Харкова Харківської області від 07.09.16) підприємства ТОВ «Українська нафтогазова компанія». Немає також жодних підтверджень існування фактичних контактів ПАТ «НКМЗ» із підприємствами, у яких газ, який у подальшому було поставлено ПАТ «НКМЗ», придбали фіктивні структури. Не встановлено також жодних відхилень від ринкових цін на природний газ, що був придбаний ПАТ «НКМЗ». За рахунок чого в такому разі ПАТ «НКМЗ» отримало податкову вигоду від операцій з фіктивним контрагентом, ТОВ «Українська нафтогазова компанія»? Яким чином може завищити суму податкового кредиту отримання реального товару (газу) та його оплата за ринковими цінами?

   Хіба не є очевидним, що всі підприємства групи компаній ВЄТЕК не займалися благодійництвом і не дарували своїм покупцям жодних обсягів природного газу і не робили з його реальної ціни жодних знижок? Проте обставини щодо відсутності будь-якої податкової вигоди для покупців газу у групи компаній ВЄТЕК залишилися поза увагою контролюючих органів. Натомість вони обмежилися констатацією факту наявності підставного директора та підставних засновників ТОВ «Українська нафтогазова компанія». Яким чином перерозподілялися фінансові потоки, що надходили фіктивним структурам - ТОВ «Українська нафтогазова компанія» і ТОВ «Лідергаз» - фіскальні органи не аналізували.

   Хоча насправді саме ці відомості могли вказати на реальних набувачів «податкової вигоди» від використання фіктивних підприємств у ланцюгах постачання природного газу в 2012-2013 роках.

   Адже є реальний платник податків, з якого можна стягнути гроші. І є правова позиція ВСУ, яка звільняє фіскалів від необхідності ретельного дослідження обставин податкового правопорушення, зокрема, виявлення дійсних набувачів податкової вигоди. Позиції ВСУ виявляється достатньо для визначення податкових зобов'язань і їх стягнення, що дозволить переможно звітувати про те, як успішно фіскали виконують завдання із забезпечення доходної частини бюджету. Може, спочатку треба встановити дійсних винуватців, а вже після цього вирішувати питання, хто насправді збагатився за рахунок несплати податків фіктивними підприємствами, що постачали природний газ промисловим споживачам? І податкові зобов'язання потрібно визначати саме тим, хто їх не сплатив, а не тим, хто є сумлінним платником і не ховається. Але ж у держави, здається, інша політика. Основною метою залишається наповнення бюджету за будь-яку ціну, нехай і за рахунок порушення прав та інтересів сумлінних платників податків.

   При цьому справжні винуватці у виграші, бо фіскали зупиняються у своїх пошуках після того, як за рахунок встановлення підставних осіб вони можуть притягнути до відповідальності реального платника, нехай і не причетного до податкових правопорушень. Ще раз підкреслюємо, що подібна ситуація є можливою насамперед тому, що ВСУ вважає достатнім для визначення податкових зобов'язань покупцю самого факту фіктивності постачальника. Якби суди для підтвердження правомірності податкових повідомлень-рішень досліджували всі обставини здійснення господарських операцій, а не лише статус її учасників, картина була би іншою. Принаймні, сумлінний платник податків мав би змогу довести свою непричетність до зловживань свого контрагента.

    Але найгіршим є те, що ті нечисленні суб'єкти господарювання, які поки що працюють попри всі негаразди української економіки, зазнають величезних фінансових втрат через покладення на них обов'язку сплатити податки, які не сплатили інші особи. До того ж, до сумлінних платників застосовуються фінансові санкції за правопорушення, яких вони не вчинили. Якою є юридична кваліфікація зазначених фінансових втрат, тобто сум, які добросовісні платники повинні сплачувати за шахраїв? На наш погляд, є всі підстави розглядати відповідні суми як збитки, заподіяні протиправними діями третіх осіб.

  На перший погляд - лише ті особи, які створили і керували діяльністю фіктивних підприємств. До речі, в окремих випадках платники податків, які несвідомо були залучені до операцій з фіктивними суб'єктами підприємництва, намагаються отримати статус потерпілих у кримінальних справах, порушених за статтею 205 Кримінального кодексу України. Безуспішно намагалися це зробити окремі платники податків, які зазнали збитків через діяльність саме ТОВ «Українська нафтогазова компанія» (див., наприклад, ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 6.07.16 у справі № 335/7556/16-к). Проте глибший аналіз проблематики засвідчує таке. Якщо товар від імені фіктивних підприємств справді було передано в розпорядження покупця, постає питання про те, які саме неправомірні дії вчинені фактичними представниками фіктивних підприємств по відношенню до платників податків-покупців.

   Можливо, порушення полягає в тому, що покупця ввели в оману щодо фіктивності постачальника? Але сам собою факт повідомлення неправдивих відомостей про особливості правового статусу постачальника не призвів до виникнення у платника податків-покупця будь-яких збитків, адже товар на виконання відповідної господарської операції фактично надійшов. До того ж, чинне законодавство не зобов'язує контрагентів з'ясовувати всі обставини щодо правового статусу одне одного. Можливо, факт складення недостовірних первинних документів, зокрема, податкової накладної, підписаної не уповноваженою особою, призвів до виникнення збитків у покупця? Так, із одного боку, саме податкова накладна є однією з підстав для отримання права покупця на податковий кредит, причому за її відсутності право на податковий кредит також відсутнє незалежно від інших обставин господарської операції. Отже, фальсифікація податкової накладної може бути тими протиправними діями, що призвели до подальшої втрати покупцем права на податковий кредит, і як наслідок, майнових втрат у вигляді повторного стягнення податків (після того, як вони вже були сплачені в ціні товару) та штрафів.

   Проте податкова накладна набуває свого правового значення лише після її реєстрації у Єдиному державному реєстрі податкових накладних. І таку реєстрацію здійснюють органи державної фіскальної служби.

   В свою чергу, для реєстрації податкових накладних необхідно, аби платник податку-постачальник набув статусу платника ПДВ (що так само потребує реєстрації в податковій інспекції), а також здобув електронний цифровий підпис та уклав договір про обмін електронними документами (так само з органом державної фіскальної служби).

  На всьому цьому шляху відбувається спілкування платника податків із фіскальними органами. І не зважаючи на це, фіктивні суб'єкти господарювання примудряються тривалий час (у випадку із ТОВ «Українська нафтогазова компанія» - протягом кількох років) вдавати цілком реальні підприємства, які здійснюють активну господарську діяльність. Від цього, зрештою, потерпають сумлінні платники податків, які мають набагато менші можливості ідентифікувати шахрая, ніж наділені широкими повноваженнями фіскальні органи.

    Отже, чи немає вини держави в тому, що фіктивні суб'єкти підприємництва безперешкодно працюють тривалий час на ринку, вочевидь не сплачуючи при цьому належні податки і вводячи в оману сумлінних платників податків?

 Варто зазначити, що окремі платники податків намагаються порушити питання відповідальності держави за її недбале ставлення до проблеми виявлення податкових шахраїв. Приклад - ухвала Червонозаводського районного суду міста Харкова від 14.12.16 у справі № 646/11849/16-к, якою було задоволено скаргу на бездіяльність прокурора Харківської області щодо розгляду заяви Генерального директора ПАТ «Український графіт» про злочин, передбачений статтею 367 Кримінального кодексу України, в діях співробітників Основянської ОДПІ м. Харкова, які взяли на податковий облік ТОВ «Українська нафто-газова компанія», видали свідоцтво про реєстрацію платника податків та реєстрували всі податкові накладні ТОВ «Українська нафтогазова компанія» за 2012-2013р.

   Тобто, підприємство, яке виявилося потерпілим через податкові нарахування за операціями з ТОВ «Українська нафтогазова компанія», поставило питання щодо кримінальної відповідальності фіскалів, які вчасно не виявили ознак фіктивності справжнього порушника і жодного разу не провели податкових перевірок цього підприємства, а також не перевірили персональних даних його керівника під час прийняття цього платника на облік.

   Зрештою, слідчий суддя зобов'язав повноважних осіб прокуратури Харківської області внести відомості до ЄРДР за заявою директора ПАТ «Український графіт». Цікаво, що ухвалою цього ж суду від 19.10.16 у справі № 646/10913/16-к аналогічну скаргу цього самого директора ПАТ «Український графіт» щодо тих самих обставин було залишено без задоволення, «оскільки у заяві відсутні конкретні відомості, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення», бо відповідно до статті 102 Податкового кодексу України проведення податкових перевірок не є обов'язком фіскального органу, а свідчення про неналежну перевірку персональних даних, зокрема, підписів, є припущенням. Отже, наразі судова практика щодо притягнення до відповідальності податківців за недбале ставлення до вчасного виявлення фіктивних суб'єктів господарювання є суперечливою, хоча не завжди негативною. Проте на наш погляд, у розглядуваній ситуації радше говорити не про вину конкретних посадовців. ЇЇ насправді дуже важко довести. Та й перспективи стягнення реальної шкоди з посадовців примарні. Доцільно поставити питання про відповідальність фіскального органу в цілому. Адже виявлення порушників є функцією фіскальних органів. Зокрема, йдеться про бездіяльність фіскальних органів, які повинні були, але не вжили заходів із включення цих підприємств до плану-графіку перевірок ні в 2012, ні в 2013 році.

   У 2012-2013 роках був чинним наказ Державної податкової служби України від 27.06.12 № 553, яким було затверджено Методичні рекомендації щодо складання плану-графіка проведення документальних планових перевірок суб'єктів господарювання. Цей документ регламентував порядок відбору платників податків, які потребують включення до плану-графіку планових податкових перевірок. Серед відповідних критеріїв, зокрема, був такий: рівень зростання ПДВ або податку на прибуток не відповідає рівню зростання доходів або рівень сплати податку на прибуток чи ПДВ не відповідає рівню сплати податку по відповідній галузі. Цікаво, чи достатньо податків за цим критерієм сплачували до бюджету ТОВ «Українська нафтогазова компанія» та їм подібні? Чи не належали вони до так званих ризикових суб'єктів господарювання? Якщо ж виявиться, що за відповідними критеріями ці суб'єкти є цілком належними, то постає питання про те, чи взагалі вживали тодішні фіскальні органи хоч якісь реальні заходи із виявлення порушників податкового законодавства. Адже про те, що ТОВ «Українська нафтогазова компанія» була перереєстрована на маловідомих осіб ще у березні 2012 року, було відомо вже в 2013 році, якщо зважати на публікації в Інтернеті (дивись, зокрема, інформацію О. Грибановського та С. Головньова на сайті BIN.UA від 28.05.13 «В Украине появился новый импортер природного газа - «Украинская нефтегазовая компания», входящая в группу ВЕТЭК»).

   Отже, у фіскальних органів було більше ніж достатньо інформації про можливі порушення податкового законодавства з боку фактичних керівників ТОВ «Українська нафтогазова компанія», ТОВ «Лідергаз» та інших подібних суб'єктів. Проте з боку держави не було вжито жодних заходів, які могли би виявити шахрайські наміри фактичних керівників групи фіктивних суб'єктів господарювання. Така бездіяльність, на наш погляд, може розглядатися як протиправна. Адже повноваження з проведення податкових перевірок надані фіскальним органам із метою ефективного виявлення податкових правопорушень. І дискреційний характер (тобто застосування на розсуд владного суб'єкта) таких повноважень не знімає відповідальності з державних органів у тому разі, коли ці повноваження повинні були, але не використовувалися. При цьому результатом розглядуваної бездіяльності була тривала робота фіктивних суб'єктів господарювання, що призвело до введення в оману численних добросовісних платників податків, які через шахрайські дії фіктивних постачальників газу не отримали належні (в розумінні ВСУ) документи податкового обліку і можуть бути зобов'язані сплатити податки в друге, та ще й разом із штрафами. Отже, можна ставити питання про причинний зв'язок між бездіяльністю держави та спричиненням шкоди сумлінним платникам податків. Нагадаємо, що згідно із статтею 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

   Додамо, що згідно із частиною першою статті 1190 Цивільного кодексу України особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. При цьому, як роз'яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду кримінальних і цивільних справ у пункті 8 своєї постанови від 01.03.13 № 4, спільним визнається, зокрема, заподіяння неподільної шкоди взаємопов'язаними, сукупними діями. У разі діяльності фіктивних суб'єктів господарювання шкода у вигляді подвійного стягнення податків і штрафів із сумлінних платників податків є наслідком взаємопов'язаних дій: 1) шахраїв, що створили фіктивний суб'єкт підприємництва і керували ним, надаючи складені від його імені документи сумлінним платникам податків; 2) фіскальних органів, бездіяльність яких із невжиття належних контрольних заходів та їх дії з реєстрації фіктивних суб'єктів та їх податкових накладних. Адже створити фіктивний суб'єкт господарювання замало. Для видимості законної діяльності його потрібно легалізувати, тобто взяти на податковий облік, приймати звітність, реєструвати податкові накладні тощо. А це неможливо без відповідних дій з боку держави, що засвідчує нерозривний зв'язок із діями шахраїв та бездіяльністю фіскальної служби. Понад це, у випадку із фіктивним ТОВ «Українська нафтогазова компанія» є підстави вважати, що держава не лише не перешкоджала, а й потурала просуванню цього сумнівного суб'єкта на ринку природного газу. У зв'язку з цим звертає на себе увагу цікавий документ - факсограма за підписом Першого заступника голови правління НАК «Нафтогаз України» В. Франчука на ім'я керівників газорозподільних підприємств з вимогою не припиняти постачання газу споживачів, які споживали природний газ у серпні 2013 року з ресурсів ТОВ «Українська нафтогазова компанія», а тим споживачам, які були відключені - відновити газопостачання. Такий факт підтверджував наявність ресурсів у ТОВ «Української нафтогазової компанії» щодо можливості постачання природного газу, та фактично легітимізував відносини цієї компанії на національному рівні. І це на тлі того, що решта постачальників природного газу в той період зазнавали ускладнень із підтвердженням можливості транспортування належних їм обсягів газу. Наведене свідчить про те, що споживачі природного газу фактично змушені були співпрацювати з фіктивними підприємствами, що входили до групи підприємств «ВЄТЕК». При цьому варто також урахувати, що акти приймання-передачі природного газу за розглядуваними операціями були тристоронніми - підписувалися представниками постачальника і покупця, а також УМГ «Донбастрансгаз», тобто структурним підрозділом ДП «Укртрансгаз». Таким чином, державні структури сприяли формуванню у сумлінних платників податків уяви про законний характер діяльності підприємств, які згодом виявилися фіктивними. І це не дивує, з огляду на те, які особи стояли свого часу за групою компаній ВЄТЕК. Проте чому за це все мають потерпати сумлінні платники податків, які не мають до цих сумнівних схем жодного стосунку? А тому, що є відповідна практика ВСУ!

   Отже, якщо поглянути на проблему ширше, постає питання про роль держави у зловживаннях, які вчинені окремими групами шахраїв. Відповідно, є підстави ставити питання про відшкодування збитків, заподіяних державою. Так само можна звертатися з відповідними вимогами до державних підприємств газотранспортної галузі України. І той факт, що посадові особи у відповідних структурах з часів 2012-2013 років змінилися, жодним чином не знімає юридичної відповідальності з держави. Не виключаємо, що окремі платники податків не будуть мовчки нести увесь несправедливий тягар ситуації, подібної до наведеної. Можливо, хтось наважиться судитися із державою. Та певно що держава в особі її посадовців (уже теперішніх) сподівається на те, що українці терплячі. Можливо, сподівається на те, що в них достатньо інших важелів впливу на платників податків, аби змусити останніх відмовитися від намірів відшкодувати шкоду за рахунок держави. Зрештою, є Верховний Суд України, який завжди може визнати, що в розглядуваній ситуації жодної відповідальності держави немає і бути не може. А новий Верховний Суд, судячи з того, що відбувається наразі, формується здебільшого не з нових постатей, та й незалежність його від виконавчої влади ще належить засвідчити в майбутньому. От і виходить, що одні політики спонукають до придбання товарів у певних структур. Інші згодом приходять до влади і кажуть, що це все незаконно, бо попередники шахраї, хоча далі за слова справа не рухається. Хіба лише встановили підставних осіб, які виконували суто декоративні функції. Про відповідальність справжніх винуватців нічого не чути. При цьому реально потерпають геть непричетні до цього всього особи, сумлінні платники податків.

    Вважаємо, що реальний шлях до виправлення ситуації, яка склалася у зв'язку із практикою ВСУ щодо впливу на податковий облік фіктивності контрагента, полягає у внесенні змін до законодавства. Ми вже неодноразово закликали до необхідності закріплення в статті 44 Податкового кодексу України припису про те, що первинні документи, складені від імені осіб, які мають дефекти правового статусу, зокрема, визнані фіктивними, у тому числі вироком суду, вважаються достовірними і підтверджують факт здійснення господарської операції у разі, якщо платник податків, який використовує відповідні первинні документи, не знав і за звичайної поведінки суб'єкта господарювання не міг знати про порушення його контрагента. Цій нормі варто надати зворотної дії, поширивши її на всі правовідносини, які нею врегульовані, незалежно від часу їх виникнення. Проте депутати жодним чином не реагують. Можливо, сподіваються на те, що ВСУ або новий Верховний Суд вирішить проблему і змінить практику. А якщо не змінить? І чому сумлінні платники податків мають потерпати до того часу, допоки визначиться найвища судова інстанція? Хіба Верховна Рада України безсила?

   Та ні, навпаки. Але всі законодавчі ініціативи зводяться здебільшого до посилення тиску на сумлінних платників податків. Зокрема, йдеться про механізм зупинення реєстрації податкових накладних, можливі маніпуляції із яким ми детально окреслили в матеріалі «Податкові новели від Мінфіну України: реальні проблеми в обмін на примарну безпеку». Тож постає питання: якою є політика Верховної Ради України - збирати податки за будь-яку ціну за рахунок реальних суб'єктів господарювання, чи забезпечити правопорядок і встановлення дійсно винних осіб?

Автор: Антон Поляничко 

Джерело: http://jurliga.ligazakon.ua/

Зарахування зустрічних однорідних вимог під час ліквідації банку

    Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2047цс16   нівелює можливість   в період здійснення ліквідаційної процедури банку зарахування зустрічних однорідних вимог (взаємозалік кредит / депозит). Однак спершу необхідно вказати, що Постановою ВСУ від 13.06.2016 року по справі № 6-1123цс16 (№ в ЄДРСРУ 58497382)   передбачено, якщо на момент ухвалення рішення судом першої інстанції у банку вже було введено тимчасову адміністрацію, це унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Аналогічні положення містяться у Постанові ВСУ від 20.01.2016 року по справі № 6-2001цс15 (№ в ЄДРСРУ 55179270).

   Разом з тим, правовою позицією ВСУ (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року № 6-43цс15 (№ в ЄДРСРУ 50974503)   передбачено, що відповідно до статті 606 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі.

   ВАЖЛИВО:   Зазначена підстава припинення цивільно-правового зобов'язання відноситься до групи підстав, що не належать до правочинів і не залежать від волі сторін. Стаття 606 Цивільного кодексу України застосовується судом до спірних правовідносин у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить зобов'язання іншої особи відповідно до будь-якої підстави, зазначеної в законі, та якщо при цьому один із суб'єктів правовідношення у зв'язку з обставинами, зазначеними в законі, зникає і з двох самостійних суб'єктів залишається (утворюється) один, в якому поєднується боржник і кредитор. Саме в такому разі підстава припинення цивільно-правового зобов'язання не залежатиме від волі сторін.

   Отже, у випадку, коли боржник банку придбав право вимоги до банку за договором, відповідні два зобов'язання між банком і його боржником, який придбав згідно з договором право вимоги до банку, не можуть припинятись на підставі статті 606 ЦК України, оскільки зазначена стаття до таких правовідносин не застосовується. Також, у випадку, коли боржник банку отримав право вимоги до банку за депозитним договором, відповідні кредитні зобов'язання між банком і таким боржником не можуть припинятися на підставі ст. 606 ЦК, оскільки положення зазначеної статті до таких правовідносин не застосовуються (Постанова ВСУ від 23.03.2016 року по справі № 3-107гс16 (№ в ЄДРСРУ 56786298). Більше того, поєднання боржника та кредитора в одній особі та припинення зобов’язань за Кредитним договором у межах вартості предмета застави не відповідає висновку, викладеному Верховним Судом України у постановах від 16 вересня 2015 року у справі № 6-43цс15, від 23 березня 2016 року у справі № 3-107гс16 та від 13 липня 2016 року у справі № 3-519гс16. (Постанова ВСУ від 14.12.2016 року по справі № 3-1286гс16). В період здійснення ліквідаційної процедури банку задоволення вимог третьої особи має здійснюватися в порядку задоволення вимог кредиторів до банку та черговості, передбачених статтею 52 «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон), у зв’язку з чим припинення зобов’язань за кредитним договором шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, які фактично є погашенням вимог кредитора в порушення порядку статті 52 Закону, не допускається. Стаття 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначає, що кредитором банку є юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до боржника щодо його майнових зобов’язань. Відповідно до частини першої статті 1074 ЦК України обмеження прав клієнта щодо розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов’язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаним злочинних шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом. Тобто випадки обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, можуть бути передбачені в спеціальному законі.

   ВАЖЛИВО:   Процедуру щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку врегульовано Законом, який є спеціальним законом, що регулює ці правовідносини. Стаття 1 Закону визначає, що цим Законом встановлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд), порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відносини, що виникають у зв’язку із створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та Національного банку України. Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону тимчасова адміністрація – процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку, в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 згаданої статті Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. 

   Отже, норми наведеного Закону стосуються не лише вкладів фізичних осіб, але й регулюють будь-які відносини, що виникають у зв’язку із виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідацією банків, у тому числі відносини з клієнтами – фізичними особами, юридичними особами, іншими учасниками господарської діяльності банку. Стаття 34 Закону встановлює, що Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації в банку на наступний робочий день після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Нормами статті 36 Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації.

   ВАЖЛИВО:   Так, відповідно до частини п’ятої статті 36 Закону під час тимчасової адміністрації не здійснюється: задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку; примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку; нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань перед кредиторами та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів); зарахування зустрічних однорідних вимог, якщо це може призвести до порушення порядку погашення вимог кредиторів, встановленого цим законом, нарахування відсотків за зобов'язанням банку перед кредиторами. Пунктом 8 статті 26 вказаного Закону встановлено, що Фонд не відшкодовує, зокрема кошти за вкладом у банку, якщо такий вклад використовується вкладником як засіб забезпечення виконання іншого зобов’язання перед цим банком, у повному обсязі вкладу до дня виконання зобов’язань. Відповідно до частини третьої статі 46 даного Закону вимоги за зобов’язаннями банку, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури. Стаття 52 Закону визначає черговість та порядок задоволення вимог до банку, а також оплату витрат та здійснення платежів.

   Отже, у будь-якому разі в період здійснення ліквідаційної процедури банку задоволення вимог третьої особи має здійснюватися в порядку задоволення вимог кредиторів до банку та черговості, передбачених статтею 52 Закону, у зв’язку з чим припинення зобов’язань за кредитним договором шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, які фактично є погашенням вимог кредитора в порушення порядку статті 52 Закону, не допускається. Більше того, Верховний суд України постановою від 06.04.2016 року по справі № 3-174гс16 (№ в ЄДРСРУ 57227008)   вказав: поточні рахунки відкриваються на конкретну особу за умови надання відповідних документів, а можливості зміни власника рахунка Інструкцією про порядок відкриття, використання та закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженою постановою правління НБУ від 12.11.2003 р. № 492, не передбачено.

   Отже, банк був позбавлений можливості виконувати розпорядження підприємства за поточними рахунками, власником яких є фізична особа, внаслідок чого в підприємства не виникає грошових вимог до банку за поданими заявами про перерахування коштів і видачу готівки.

   ВИСНОВОК:    виходячи із сталої судової практики вбачається, що припинення зобов'язання шляхом зарахуванням зустрічних однорідних вимог, тобто взаємозалік депозиту на кредит  (ч. 1 ст. 601 ЦКУ) в умовах, коли Національним Банком України у відповідний банк введено тимчасову адміністрацію, є неможливим.

Автор: Евгений Морозов

Джерело: Лига.Блог

Узагальнення судової практики щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України

Узагальнення судової практики щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України (ст. 377-1 ЦПК)Узагальнення судової практики щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України (ст. 377-1 ЦПК)

Вступ

   Верховний Суд України (далі – ВСУ) у грудні 2012 р. оприлюднив аналіз судової практики застосування ст. 377-1 Цивільного процесуального кодексу України щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України (інформаційний лист від 19 грудня 2012 р. № 119/0/54-12, текст узагальнення розміщено на офіційному сайті Суду в рубриці «Судова практика», підрозділ «Узагальнення судової практики»).

Разом з цим, у деяких судів виникали ускладнення під час розгляду подань державних виконавців про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України, у тому числі щодо: строків розгляду таких подань; підсудності справ та юрисдикції судів; сплати судового збору; доказування ухилення боржників від виконання зобов’язань; перегляду судових рішень в апеляційному та касаційному порядках тощо.

   Це зумовило необхідність подальшого вивчення та узагальнення судової практики ВСУ. Нормативно-правові документи:

1. Конституція України від 28 червня 1996 р.

2. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р.

3. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р.

4. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р.

5. Протокол № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), який гарантує деякі права та свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, від 16 вересня 1963 р.

6. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV (далі – ЦК).

7. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. № 1618-ІV (далі – ЦПК).

8. Закон України від 21 січня 1994 р. № 3857-ХІІ «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» (зі змінами станом на 23 грудня 2015 р.; далі – Закон № 3857-ХІІ), до якого з 1 жовтня 2016 р. відповідно до Закону України від 14 липня 2016 р. № 1474-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, спрямованих на лібералізацію Європейським Союзом візового режиму для України» також було внесено зміни.

9. Закон України від 24 березня 1998 р. № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» (далі – Закон № 202/98-ВР), який з 5 жовтня 2016 р. втратив чинність згідно з Законом України від 2 червня 2016 р. № 1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

10. Закон України від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІV «Про виконавче провадження» (далі – Закон № 606-ХІV), який з  5 жовтня 2016 р. втратив чинність, крім статті 4, що втрачає чинність з 5 січня 2017 р. згідно із Законом України від 2 червня 2016 р. № 1404-VIII «Про виконавче провадження», а з   19 жовтня 2016 р. до цього Закону було внесено зміни відповідно до Закону України від 14 червня  2016 р. № 1414-VIII «Про фінансову реструктуризацію».

11. Закон України від 3 квітня 2003 р. № 661-ІV «Про державну прикордонну службу України» (далі – Закон № 661-ІV), останні зміни від 23 грудня 2015 р. № 901-VIII.

12. Закон України від 11 грудня 2003 р. № 1382-ІV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (далі – Закон № 1382-V), останні зміни від 24 грудня 2015 р.

13. Закон України від 23 лютого 2006 р. № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – ЄСПЛ) із змінами і доповненнями  від 16 жовтня 2012 р. № 5463-VI.

14. Закон України від 7 липня 2010 р. № 2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» (далі – Закон № 2453-VІ), який з 30 вересня 2016 р. втратив чинність, крім положень, зазначених у пунктах 7, 23, 25 і 36 розділу XII Закону України від 2 червня 2016 р. № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» в новій редакції.

15. Закон України від 8 липня 2011 р. № 3674-VI «Про судовий збір» (далі – Закон № 3674-VI) із змінами й доповненнями, унесеними згідно із Законом України від 7 вересня 2016 р. № 1491-VІІІ.

16. Закон України від 22 вересня 2011 р. № 3773-VІ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі – Закон № 3773-VІ),  із змінами, унесеними згідно із Законом України від 19 травня 2016 р. № 1379-VІІІ.

17. Постанова Кабінету Міністрів України від 21 січня 2015 р. № 17  «Питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції» зі змінами від 25 травня 2016 р. № 338.

18. Інструкція з організації примусового виконання рішень, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 р. № 512/5, зі змінами від 29 вересня 2016 р. № 2832/5.

19.  Інструкція з діловодства в місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ, затверджена наказом Державної судової адміністрації України від 17 грудня 2013 р. № 173, зі змінами та доповненнями станом на 20 січня 2016 р.

20. Наказ Міністерства юстиції України спільно з Міністерством внутрішніх справ України від 7 лютого 2014 р. № 288/5/102 «Про затвердження Порядку взаємодії органів державної виконавчої служби та органів Державної прикордонної служби України під час здійснення виконавчого провадження».

21. Постанова Пленуму Верховного Суду України  від 18 грудня 2009 р. № 14 «Про судове рішення  у цивільній справі».

22. Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  1 березня 2013 р. № 3 (далі – ВССУ) «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ».

23. Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 р. № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» зі змінами від 3 червня 2016 р. № 4.

24. Постанова Пленуму ВССУ від 17 жовтня 2014 р. № 10 «Про застосування судами законодавства  про судові витрати у цивільних справах» зі змінами від 25 вересня 2015 р. № 10.

Юрисдикція судів щодо вирішення справ за ст. 377-1 ЦПК

Вирішення судами питання про тимчасове обмеження у виїзді за межі України можливе тільки у порядку, визначеному ст. 377-1 ЦПК, та за поданням державного виконавця на підставі п. 18 ч. 3 ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження» , а також  п. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України». Це питання вирішується у разі ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього судовим рішенням, а також рішенням іншого органу (посадової особи), яке перебуває на виконанні органів Державної виконавчої служби (далі – ДВС). Інші процесуальні кодекси: Господарський процесуальний кодекс України (далі – ГПК), Кодекс адміністративного судочинства України (далі – КАС) та Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК) – у розділах, що регулюють вирішення процесуальних питань, пов’язаних із виконанням судових рішень, ухвалених за нормами цих кодексів, не містять норм щодо процесуального порядку обмеження права боржника на виїзд за межі України.

   Таким чином, ст. 377-1 ЦПК є спеціальною нормою, яка застосовується на стадії виконання судових рішень (незалежно від виду судочинства), а також рішень інших органів та посадових осіб (наприклад, виконавчих написів нотаріусів, актів про стягнення штрафів з осіб, притягнутих до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, органів Державної податкової та автомобільної інспекції, Державної митної служби та ін.) щодо боржників у виконавчому провадженні за будь-якими передбаченими ст. 17 Закону № 606-XIV виконавчими документами, примусове виконання яких здійснюється ДВС. Однак, як вбачається із судових рішень, у місцевих та апеляційних судах Київської, Тернопільської, Запорізької, Кіровоградської, Чернівецької, Закарпатської, Хмельницької областей та м. Києва склалася неоднозначна практика у визначенні юрисдикції справ цієї категорії.

   Так, державний виконавець ВДВС Нетішинського МУЮ Хмельницької області звернувся до суду з поданням про встановлення тимчасового обмеження в праві виїзду за межі України боржника К. до виконання зобов’язань, покладених на нього постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2010 р. про стягнення з боржника К. на користь Славутської ОДПІ 103 961, 20 грн податкового боргу. Ухвалою Нетішинського міського суду від 8 лютого 2013 р. відмовлено у відкритті провадження за поданням на підставі п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК. Суд вважав, що оскільки ст. 377-1 ЦПК знаходиться в розділі VI «Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб)», який регламентує вирішення судами в порядку цивільної юрисдикції процесуальних питань, пов’язаних із виконанням судових рішень виключно у цивільних справах, то вирішення процесуальних питань, у тому числі обмеження права боржника на виїзд за кордон, пов’язаних з виконанням ухвал та постанов в адміністративних справах, у порядку цивільного судочинства не розглядається.

   Ще один приклад, ухвалою Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 2 квітня 2013 р. (справа № 391/308/13) відмовлено у відкритті провадження у справі за поданням державного виконавця ВДВС Компаніївського районного управління юстиції Кіровоградської області про тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон підприємця А. до виконання рішення окружного адміністративного суду на підставі п. 1 ч. 2  ст. 122 ЦПК. Суд дійшов висновку, що подання не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Такі процесуальні дії суперечать п. 18 ч. 3 ст. 11 Закону № 606-ХІV та ст. 377-1 ЦПК. У переважній більшості справ, які надійшли для узагальнення судової практики, подання державних виконавців у порядку ст. 377-1 ЦПК вносились у зв’язку з невиконанням зобов’язань, покладених на боржника судовим рішенням у цивільних справах (стягнення аліментів, кредитної та іншої заборгованості). Такі подання вносились і з метою виконання написів нотаріуса, Державної податкової інспекції, постанов окружного адміністративного суду, органів Державної  автомобільної інспекції (далі – ДАІ) та Державної митної служби про стягнення штрафу, рішень господарського суду про стягнення боргу та інше. Допущені місцевими судами помилки з цього питання було виправлено апеляційними судами м. Києва, Чернівецької, Запорізької, Сумської та інших областей. Так, ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 8 серпня 2014 р. подання державного виконавця державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції в м. Києві повернуто державному виконавцю на підставі положень п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК. Постановляючи оскаржувану ухвалу, районний суд виходив з того, що виконавчий документ був виданий судом господарської юрисдикції, а тому вирішення процесуальних питань, пов’язаних з виконанням судових рішень в господарських справах, у порядку цивільного судочинства не допускається.

   Зазначену ухвалу було скасовано апеляційним судом. При цьому апеляційний суд зазначив, що ст. 377-1 ЦПК є спеціальною нормою, яка застосовується на стадії виконання судових рішень, ухвалених незалежно від виду судочинства, та рішень інших органів (посадових осіб).

Аналогічно ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 24 грудня 2014 р. скасовано ухвалу судді Сокирянського районного суду Чернівецької області від 13 листопада 2014 р. з передачею питання про відкриття провадження у справі на новий розгляд до суду першої інстанції. Постановляючи ухвалу, суд першої інстанції помилково виходив з того, що оскільки державним виконавцем порушується питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника М. за судовим рішенням, ухваленим 20 червня 2013 р. Чернівецьким окружним адміністративним судом, яким видано виконавчий лист, то подання підлягає розгляду в порядку адміністративного, а не цивільного судочинства. Із такими висновками суду не погодилася колегія суддів Апеляційного суду Чернівецької області, зазначивши, що ст. 377-1 ЦПК є спеціальною нормою, яка застосовується на стадії виконання судових рішень, ухвалених незалежно від виду судочинства, та рішень інших органів (посадових осіб), і в разі видачі виконавчого листа щодо виконання постанови адміністративного суду питання обмеження права боржника за цим листом на виїзд з України вирішуються в порядку цивільного судочинства. Таким чином, ст. 377-1 ЦПК є спеціальною нормою, яка застосовується на стадії виконання судових рішень, ухвалених незалежно від виду судочинства, та рішень інших органів (посадових осіб). Юрисдикція судів у вирішенні справ за ст. 377-1 ЦПК з виконання рішень інших органів (посадових осіб)

   У переважній більшості справ, які надійшли для аналізу судової практики, подання державних виконавців у порядку ст. 377-1 ЦПК вносились у зв’язку з невиконанням зобов’язань, покладених на боржника судовим рішенням. Подання державних виконавців у порядку зазначеної статті вносились і з метою виконання постанов органів ДАІ про стягнення штрафів із водіїв, притягнутих до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП), а також виконавчих написів нотаріусів, органів Пенсійного фонду України,  митної служби, Державної податкової інспекції та ін.

Узагальнення судової практики щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України (ВСУ: стаття 377-1 ЦПК)

   Ухвалою Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 30 квітня 2014 р. задоволено подання державного виконавця ВДВС Ярмолинецького РУЮ та тимчасово обмежено у праві виїзду за кордон боржника В. до виконання нею зобов’язань зі сплати штрафу в розмірі 8 500 грн згідно з постановою Хмельницької митниці Міндоходів (провадження № 6/689/21/14). Ухвалою Глибоцького районного суду Чернівецької області від    23 червня 2014 р. подання державного виконавця ВДВС Глибоцького районного управління юстиції Чернівецької області, погоджене начальником ВДВС Глибоцького РУЮ Чернівецької області, про тимчасове обмеження у праві виїзду громадянина М. за межі України задоволено.

Тимчасово обмежено громадянина М. у праві виїзду за межі України до повного погашення заборгованості за зведеним виконавчим провадженням про стягнення з цього громадянина на користь держави штрафу в розмірі 128 847 грн (справа № 715/1370/14-ц).

   Також ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 1 липня 2014 р. (справа № 404/4874/14) задоволено подання ВДВС Кіровоградського міськрайонного управління юстиції про тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон боржника А. до виконання зобов’язань за виконавчим написом приватного нотаріуса. Такі рішення судів є правильними, тому ВСУ наголошує на формуванні єдиної судової практики у вирішенні справ цієї категорії.

   Питання про тимчасове обмеження боржника – фізичної особи або керівника боржника – юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням органу ДВС за поданням державного виконавця, погодженим з начальником відділу державної виконавчої служби  (ч. 1 ст. 377-1 ЦПК). Місцезнаходження органу ДВС визначається з урахуванням положень ст. 93 ЦК, а також даних, внесених до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону № 202/98-ВР органами державної виконавчої служби є:

– Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, до складу якого входить відділ примусового виконання рішень;

– управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень;

– районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

   Тобто відповідні відділи ДВС існують лише у районах, районах у містах, містах, та є міськрайонні відділи. На обласному рівні діють управління державної виконавчої служби головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень. Районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції є юридичними особами (ч. 3 ст. 3 Закону № 202/98-ВР). Так, суди першої інстанції в основному дотримуються правил підсудності.

   Ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 28 лютого 2014 р. повернуто подання Кіровського ВДВС Кіровоградського МУЮ щодо громадянина Т. для звернення до належного суду, оскільки ВДВС знаходиться на території Ленінського районного суду м. Кіровограда (справа № 404/1731/1).

   Суддя Конотопського міськрайсуду Сумської області ухвалою від 2 грудня 2014 р. (справа № 577/5979/14-ц) правильно повернула подання державному виконавцю Оболонського РУЮ у м. Києві, оскільки його розгляд належить до підсудності відповідного районного суду м. Києва.

Однак аналіз надісланих копій судових рішень даної категорії свідчить, що в деяких випадках суди порушували вимоги ч. 1 ст. 377-1 ЦПК та розглядали подання не за місцем знаходження органу ДВС. Як приклад, можна навести справи Теплодарського міського суду Одеської області № 516/194/14-ц, № 516/438/14-ц, № 516/442/14-ц, № 516/441/14-ц, № 516/440/14-ц, № 516/437/14-ц. У всіх цих справах суд розглядав подання державних виконавців ВДВС Біляївського міськрайонного управління юстиції в Одеській області.

Іванівський районний суд Одеської області за трьома справами (№ 499/1239/14-ц, № 499/1240/14-ц, № 499/1233/14-ц) розглянув та задовольнив подання державного виконавця Роздільнянського МУЮ в Одеській області про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України стосовно 3 осіб. Також ухвалою судді Першотравневого районного суду м. Чернівці від 25 вересня 2013 р. подання головного державного виконавця Шевченківського відділу ДВС Чернівецького міського управління юстиції про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України повернуто Шевченківському відділу ДВС Чернівецького міського управління юстиції.

Із змісту подання вбачалося, що орган державної виконавчої служби розташований за адресою: вул. Переяславська, 7а, м. Чернівці (Шевченківський район м. Чернівці). Таким чином, справа не підсудна Першотравневому районному суду м. Чернівці (справа № 725/556/13-ц). У разі надходження до суду подання державного виконавця, поданого з порушенням правил підсудності, суддя відповідно до положень ст. 115 ЦПК постановляє ухвалу про повернення такого подання для подання до належного суду. Ухвала суду разом із поданням та всіма додатками до нього надсилається державному виконавцю.

   Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 17 лютого 2014 р. (справа № 335/1623/14-ц) повернуто подання державного виконавця Ленінського ВДВС ЗМУЮ про тимчасове  обмеження виїзду за кордон боржника Б.  для подання до належного суду.

Обґрунтовуючи ухвалу, суд першої інстанції зазначив, що місцезнаходженням Ленінського ВДВС ЗМУЮ є вул. Лобановського, 10, а це  територія Ленінського району м. Запоріжжя.

До Ширяївського районного суду Одеської області (справа   № 518/46/14-ц) надійшло подання ВДВС Обухівського міськрайонного управління юстиції Київської області про обмеження у праві виїзду за кордон Особи К. Ухвалою суду першої інстанції від 18 вересня 2014 р. подання було повернуто без розгляду. При цьому суддя помилково послався на положення статей 209−210 ЦПК, оскільки правовою нормою, яка регулює дане питання, є положення ст. 115 ЦПК.

   Також ухвалою Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 27 лютого 2014 р. (провадження № 6/683/18/2014) повернуто виконавцю для подачі до належного суду подання державного виконавця відділу ДВС Дунаєвецького РУЮ про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України громадянину В.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 21 січня 2015 р. № 17  «Питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції» зі змінами від 25 грудня 2015 р. № 1135 відбулася ліквідація ДВС з покладанням на Міністерство юстиції України завдання і функції з реалізації державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), тому для правильного вирішення питання про підсудність слід також враховувати ці зміни до законодавства. Суб’єкти звернення до суду. Відповідно до п. 18 ч. 3 ст. 11 Закону № 606-ХІV державний виконавець має право у разі ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника − фізичної особи або керівника боржника − юридичної особи за межі України до виконання зобов’язань за рішенням. Реалізація цих прав здійснюється шляхом звернення до суду в порядку ст. 377-1 ЦПК з поданням про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України, яка також визначає, що суб’єктом звернення до суду є державний виконавець. Перелік осіб, які є державними виконавцями, визначено ст. 4 Закону № 202/98-ВР. У випадку заміни державного виконавця після відкриття виконавчого провадження до подання мають бути додані документи, які підтверджують, що з поданням до суду звернувся саме той виконавець, який здійснює виконання за конкретним виконавчим документом.

   Подання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, з яким звертається до суду державний виконавець, відповідно до вимог ч. 1 ст. 377-1 ЦПК має погоджуватися з начальником відділу ДВС, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець (суб’єкт подання). Закон не допускає випадків погодження подання з іншою, окрім начальника (виконуючого обов’язки начальника), посадовою особою органів ДВС. У випадку звернення до суду начальника відділу ДВС, у якого перебуває виконавче провадження, погодження такого подання не вимагається.

   Так, ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 31 жовтня 2013 р. встановлено, що подання старшого державного виконавця ВДВС про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника Т. не погоджено з начальником ВДВС, що стало однією з підстав скасування ухвали суду першої інстанції про задоволення такого подання. Також ухвалою Новоушицького районного суду Хмельницької області від 6 березня 2014 р. відмовлено в задоволенні подання державного виконавця про встановлення тимчасового обмеження в праві виїзду за межі України громадянину С. (провадження № 6/680/48/14), оскільки подання було оформлене без дотримання вимог ч. 1 ст. 377-1 ЦПК, а саме не було погоджено з начальником відділу ДВС Новоушицького РУ, воно мало бути залишене без руху з наданням строку для усунення недоліків.

Джерело: http://protokol.com.ua/