Які організації сплачують земельний податок, а які орендну плату за землю

ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ДФС У ТЕРНОПІЛЬСЬКІЙ ОБЛАСТІ ЛИСТ

25 січня 2017 року № 158/10/19-00-12-02-28/779

Які організації сплачують земельний податок, а які орендну плату за землю

   Відносини, пов’язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» зі змінами та доповненнями (далі — Закон № 161), законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. Справляння плати за землю здійснюється відповідно до Податкового кодексу України від 02.12.2010 № 2755-VI, зі змінами та доповненнями (далі — Податковий кодекс). Функції укладання договорів оренди земельних ділянок державної та комунальної власності, внесення змін до існуючих договорів оренди та їх розірвання належить до компетенції органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

   Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов’язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов’язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства. Підпунктом 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу встановлено, що плата за землю — обов’язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

   Земельний податок — обов’язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (пп. 14.1.72 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу). Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності — обов’язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (пп. 14.1.136 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу).

   Власники земельних ділянок — юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), які відповідно до закону набули права власності на землю в Україні, а також територіальні громади та держава щодо земель комунальної та державної власності відповідно (пп. 14.1.34 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу).

   Землекористувачі — юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди. (пп. 14.1.73 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу). Статтею 269 Податкового кодексу передбачено, що платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв); землекористувачі. Статтею 288 Податкового кодексу визначено, що платником орендної плати є орендар земельної ділянки. Об’єктом оподаткування є земельна ділянка, надана в оренду. Підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем.

Запитання:

    Що змінилось по орендній платі за землю з 1 квітня 2014 року та в яких розмірах?

Відповідь:

   У відповідності до статті 288 Податкового кодексу підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем.

З 01.04.2014 року по 31.12.2016 року розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу: не може бути меншою 3 відсотків нормативної грошової оцінки та не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки. Може перевищувати граничний розмір орендної плати, у разі визначення орендаря на конкурентних засадах.

   З 01.01.2017 року розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу: не може бути меншою розміру земельного податку, встановленого для відповідної категорії земельних ділянок на відповідній території та не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки. Може перевищувати граничний розмір орендної плати, встановлений, у разі визначення орендаря на конкурентних засадах.

Запитання:

    Які пільги існують по сплаті орендної плати для кооперативу та членів кооперативу?

Відповідь:

   Податковим кодексом України пільги по сплаті орендної плати за землю не передбачені.

Запитання:

  Які пільги існують для членів кооперативу, які оформили право власності на земельні ділянки та з якого часу?

Відповідь:

   У відповідності до статті 287 Податкового кодексу власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою. У разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою плата за землю сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році.

   Статтею 281 Податкового кодексу визначено пільги щодо сплати земельного податку для фізичних осіб. Від сплати земельного податку звільняються: інваліди першої і другої групи; фізичні особи, які виховують трьох і більше дітей віком до 18 років; пенсіонери (за віком); ветерани війни та особи, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; фізичні особи, визнані законом особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

   Звільнення від сплати податку за земельні ділянки, передбачене для відповідної категорії фізичних осіб поширюється на одну земельну ділянку за кожним видом використання у межах граничних норм: для ведення особистого селянського господарства — у розмірі не більш як 2 гектари; для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка): у селах — не більш як 0,25 гектара, в селищах — не більш як 0,15 гектара, в містах — не більш як 0,10 гектара; для індивідуального дачного будівництва — не більш як 0,10 гектара; для будівництва індивідуальних гаражів — не більш як 0,01 гектара; для ведення садівництва — не більш як 0,12 гектара.

   Якщо фізична особа має у власності декілька земельних ділянок одного виду використання, то така особа до 1 травня поточного року подає письмову заяву у довільній формі до контролюючого органу за місцем знаходження земельної ділянки про самостійне обрання/зміну земельної ділянки для застосування пільги.

 Пільга починає застосовуватися до обраної земельної ділянки з базового податкового (звітного) періоду, у якому подано таку заяву.

Статтею 282 Податкового кодексу визначено пільги щодо сплати земельного податку для юридичних осіб. Пільги для гаражних кооперативів не передбачені.

  У відповідності до пунктів 284.2 та 284.3 статті 284 Податкового кодексу якщо право на пільгу у платника виникає протягом року, то він звільняється від сплати податку починаючи з місяця, що настає за місяцем, у якому виникло це право. У разі втрати права на пільгу протягом року податок сплачується починаючи з місяця, що настає за місяцем, у якому втрачено це право. Якщо платники податку, які користуються пільгами з цього податку, надають в оренду земельні ділянки, окремі будівлі, споруди або їх частини, податок за такі земельні ділянки та земельні ділянки під такими будівлями (їх частинами) сплачується на загальних підставах з урахуванням прибудинкової території.

   Податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію (пункт 52.2 стаття 52 Податкового кодексу).

Джерело: http://protokol.com.ua

Цивільно-правові угоди з фізичними особами в 2017 році

Довідка щодо укладання цивільно-правових договорів з фізичними особами

   За цивільно-правовим договором відносини регламентується не трудовим законодавством, а виключно цивільним. Тобто дві рівноправних сторони домовляються:

• про виконання робіт або надання послуг, із зазначенням їх вичерпного переліку в договорі. Факт виконання обов'язково оформляють актом виконаних робіт/наданих послуг;
• конкретні строки виконання робіт/надання послуг або кожного окремого їх етапу;
• вартості виконання робіт, надання послуг.

   Виконавець за договором отримує оплату не за процес праці, а за результат. Його не включають до штатного розпису, він не підпорядковується правилам трудового розпорядку і не претендує на соціальні гарантії від держави (наприклад, оплату лікарняного), на які можуть розраховувати працівники за трудовим договором. Кожна зі сторін у будь-який момент може розірвати договір.

   Зверніть увагу: не варто укладати цивільно-правові договори на тривалий строк замість трудових, бо при перевірці їх можуть перекваліфікувати в трудові договори.

Причин для цього кілька:

   Некоректний предмет договору. Доволі часто він описаний розпливчасто, наприклад «надання бухгалтерських послуг», без уточнення, які саме послуги мають бути надані для виконання умов договору. Правильно буде написати: «складання первинних документів, заповнення книги обліку доходів, складання та подання звітності».

   Системність — якщо ЦПД укладено з одним виконавцем тричі або більше за рік, велика ймовірність, що в разі перевірки контролери звернуть на це увагу і спробують перекваліфікувати договір. Наприклад, договір про надання юридичних послуг укладено на рік і щомісячно виставляється акт виконаних робіт.

Оподаткування виплат за ЦПД

   Виплати за цивільно-правовим договором обкладаються тими самими податками і зборами, що і зарплаті за трудовим договором.

  ПДФО. Одночасно з виплатою винагороди утримується ПДФО в розмірі 18% від суми виплати (п. 168.1.1 ПКУ). Якщо акт виконаних робіт підписали, але не оплатили, податок сплачується протягом 30 календарних днів, що настають за останнім календарним днем ​​звітного місяця (пп. 49.18.1, п. 57.1, пп. 168.1.5 ПКУ). Військовий збір. 1,5% від суми винагороди — строки виплат такі самі, як для виплати ПДФО. ЄСВ. Сплачується одночасно з виплатою винагороди в розмірі 22% від суми виплати. Якщо акт виконаних робіт підписали, але не оплатили, то щомісяця не пізніше 20-го числа місяця, що йде за місяцем його нарахування.

Звітність

   Попрацювавши з фізичною особою за  ЦПД, замовник зобов'язаний відобразити цей факт у звітності. Утримання ПДФО і військового збору слід показати в щоквартальному звіті 1ДФ. А нарахований ЄСВ — у щомісячному звіті за формою Д4. Зверніть увагу: виплати за ЦПД із підприємцями, які надавали вам послуги відповідно до зареєстрованих кодів КВЕД, показувати в Д4 не потрібно.

Штрафи

   1ДФ. За неподання розрахунку, подання його з порушенням строків, не в повному обсязі або з недостовірними відомостями чи помилками, через які зменшилася або збільшилася сума ПДФО чи змінився платник податків, накладається штраф — 510 гривень. У разі повторного порушення протягом року — 1020 гривень (п. 119.2 ПКУ). За неподання Д4, несвоєчасне подання або не за тією формою — штраф 170 гривень за кожне порушення. В разі повторного порушення протягом року — 1020 гривень.

З ЄСВ:

• за несплату або несвоєчасну сплату ЄСВ — 20% своєчасно не сплачених сум;
• якщо фіскальний орган чи суб'єкт господарювання донараховує своєчасно не нарахований ЄСВ — 10% суми донарахованого внеску за кожен повний або неповний звітний період, але не більше 50% суми донарахованого ЄСВ;
• на суму недоїмки буде нараховано пеню в розмірі 0,1% суми недоплати за кожен день прострочення платежу.

З ПДФО та військового збору:

   Якщо не нарахували, не утримали або не сплатили до бюджету ПДФО під час виплати доходу за договором ЦПХ і це порушення виявлять контролюючі органи, штраф буде 25% суми ПДФО, який треба було нарахувати чи сплатити. А за повторне порушення протягом 1095 днів — 50% суми податку, втретє й більше протягом 1095 днів — 75% суми ПДФО (п. 127.1 ПКУ).

   Якщо ви самостійно виявили недоплату або несвоєчасну сплату військового збору, доведеться сплатити пеню (п. 129.1 ПКУ). Нараховується вона після закінчення 90 днів, що настають за останнім днем ​​граничного строку сплати зобов'язання. У нашому випадку це день виплати фізособі доходу, який обкладається ПДФО або військовим збором, а якщо дохід не виплатили — гранична дата сплати (ст. 168.1.2 ПКУ).

    Адміністративні санкції (ст. 1634 КпАП), які застосовуються до підприємців або посадових осіб юрособи:

• попередження або штраф від 34 до 51 гривні — не утримали або не перерахували до бюджету ПДФО під час виплати доходу фізособі, не подали чи несвоєчасно подали звіт 1ДФ;
• штраф від 51 до 85 гривень — за повторне подібне порушення протягом року.

Висновки

   Перехід на цивільно-правові договори не звільнить Вас від сплати податків і зборів, які однакові як при ТД так і при ЦПД, однак варто зазначити, що при оподаткуванні ПДФО нарахованої зарплати та винагороди за договором ЦП існує відмінність. Вона полягає в визначенні бази оподаткування. За п. 164.6 ПКУ для оподаткування зарплати базою є сума нарахованої зарплати, зменшена на суму ПСП у випадках її застосування. При оподаткуванні винагороди за ЦПД базою оподаткування ПДФО є нарахована винагорода. 

 За цивільно-правовим договором відносини регламентується не трудовим законодавством, а виключно цивільним, а отже за ЦПД Ви не несете відповідальність у випадку настання нещасних випадів на виробництві, оскільки усі ризики покладаються на таку фізичну особу.

Автор статті: Артем Ткаченко

Налог на недвижимость: обзор судебной практики по обжалованию

   В 2015 году по инициативе Государственной фискальной службы Украины были внесены изменения в Налоговый кодекс, а именно в статью 266, которая регламентирует порядок обложения физических и юридических лиц налогом на недвижимость. Так как в 2015 году действовало право органов местного самоуправления устанавливать льготы в налогообложении, касательно оплаты местных налогов, действие указанного изменения в Налоговом кодексе отразилось на плательщиках несущественно. Однако уже в 2016 году указанная статья претерпела очередные изменения и, начиная с 2016 года, органы местной власти фактически лишились возможности вводить льготы и как следствие, плательщики начали все чаще получать налоговые уведомления-решения, которыми им начисляются существенные суммы налога на недвижимость. С момента начала взимания налога прошло достаточное количество времени, и соответственно сложилась определенная судебная практика, которую мы предлагаем Вам проанализировать. В данной статье мы рассмотрим примеры реальных решений судов апелляционной и кассационной инстанций, которые отменяли налоговые уведомления-решения, которыми начислялся налог на недвижимость.

   Как уже известно, налог на недвижимость относиться к местным налогам, то есть все ключевые моменты уплаты данного налога, например, ставку сбора, срок и порядок его уплаты, и другие, определяются органом местного самоуправления. Именно это и дает возможность обжаловать налоговое уведомление-решение по причине нарушения порядка принятие решения органом местного самоуправления.

   С иском о признании противоправным и отмене налогового уведомления-решения в суд обратилось ПАО «Веско» (дело № 2а/243/20/2015). В обосновании исковых требований налогоплательщик указывал, что решение Андреевского сельского совета Славянского района приято с нарушениями процедуры его принятия и его обнародованием, и поэтому данное решение подлежит отмене, и соответственно подлежат отмене и налоговые уведомления-решения, которые рассчитывались в соответствии с таким решением. В удовлетворении данного иска было отказано. В дальнейшем, суд апелляционной инстанции удовлетворил требования истца, и признал решение Андреевского сельского совета Славянского района таким, которое не соответствует нормам действующего законодательства и подлежит отмене. Эту же позицию поддержал и Высший административный суд Украины, и оставил решение апелляционного суда без изменений, что позволило отменить налоговое уведомление-решение. Нередки случаи, когда в налоговых уведомлениях-решениях контролирующий орган допускает ошибки при определении суммы налогового обязательства, применяя некорректные ставки налога.

   Высший апелляционный суд Украины уже рассматривал определенное количество дел с подобной фабулой и принимал решения в пользу плательщиков налогов. В качестве примера отмены налогового уведомления-решения из-за нарушения контролирующим органом расчета налогового обязательства приводим решение ВАСУ от 04.10.2016 г. по делу № 808/8442/15. Суды также отменяют налоговые уведомления-решения в связи с тем, что сума налога была рассчитана на основе решения органа местного самоуправления до того момента, когда оно должно применяться, то есть до наступления следующего бюджетного периода. В качестве примера приводим дело № 822/1550/16 от 22.11.2016 года, в котором данное основание и стало причиной для отмены уведомления-решения. 

   К аналогичным выводам пришел и Киевский апелляционный административный суд Украины, который установил то, что обязательство по налогу на недвижимое имущество, отличное от земельного участка за 2015 год являются преждевременным и неправомерным (дело № 823/1044/16 ). 

Автор статті: Александр Кузнецов

Підстави недійсності договору фінансового лізингу автомобіля

   8.01.2017 р. Верховний суд України, розглядаючи справу № 6-648цс16 та усуваючи розбіжності щодо відповідності умовам діючого законодавства договорів фінансового лізингу автомобіля, висловив нижчезазначену правову позицію.Однак, з першу необхідно вказати, що підставою для перегляду справи була постанова Верховного Суду України від 16.12.2015 року по справі № 6-2766цс15 (№ в ЄДРСРУ 54513238).

    У цій постанові міститься правовий висновок про те, що відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. Договір лізингу є змішаним договором і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу.

   Згідно зі статтею 799 ЦК України:  1) договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; 2) договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

ВАЖЛИВО: У разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України).

Більше того, стаття 18 Закону України "Про захист прав споживачів" містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною. Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону).

   Визначення поняття "несправедливі умови договору" закріплено в частині другій статті 18 цього Закону – умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Аналізуючи норму статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" Верховний суд України дійшов висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак:

1) умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України);

2) умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

   ВАЖЛИВО: Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи  умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2,3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірвання або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої статті 18 Закону).

   Аналогічна Правова позиція Верховного Суду України висловлена у справі № 6-330цс16 від 08.06.2016 р. (№ в ЄДРСРУ 58275279). За змістом статті 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов’язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.

   ВАЖЛИВО: Окрім того, згідно пункту 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії. Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).

   Отже, відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходила  з такого. Відносини, що виникають із договору фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж та положеннями Закону України «Про фінансовий лізинг».

   Відповідно до частин першої та другої статті 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов’язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

   До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов’язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

   ВАЖЛИВО: За своєю правовою природою договір лізингу є змішаним договором та містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу або договору поставки. За договором найму (оренди) здійснюється передача майна наймачеві у користування. Частинами першою та третьою статті 760 ЦК України передбачено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні. Особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом.

   Найм (оренда) транспортних засобів врегульовано параграфом 5 глави 58 ЦК України. За загальним правилом, передбаченим частиною першою статті 799 ЦК України, договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі. Якщо стороною у цьому договорі виступає фізична особа, то згідно з частиною другою статті 799 ЦК України договір підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню.

   Згідно зі статтею 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Нікчемний договір не породжує тих прав і обов’язків, настання яких бажали сторони, і визнання такого договору недійсним судом не вимагається. Правові наслідки недійсності договору передбачені статтею 216 ЦК України.

   Положення статті 216 ЦК України застосовуються також при вирішенні вимог про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

    Підсумовуючи зазначене вбачається наступне:

По-перше: 1) договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; 2) договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню; 

По-друге: договір фінансового лізингу із споживачем повинен виключати несправедливими умови і не допускати істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу; 

По-третє: договір фінансового лізингу зі споживачем, мають право укладати лише фінансові установи і лише після отримання відповідної ліцензії.

    ВИСНОВОК: за недотримання вищевказаних умов - договір фінансового лізингу є нікчемним або може бути визнаний судом недійсним.

Автор статті: Морозов Евгений

Оформляємо право власності на кооперативну квартиру

   Важко рядовому громадянинові розібратися з тонкощами процедур приватизації державного житла або оформлення права власності на придбану нерухомість, але ще більше питань в українців викликає процедура оформлення права власності на кооперативну квартиру. Як показує практика, більшість наших співгромадян погано уявляють собі з чим мають справу, коли мова йде про житлово-будівельні кооперативи, що народжує багато міфів навколо цієї теми.

Що таке ЖБК?

   В основній своїй масі житлово-будівельні кооперативи (ЖБК) є радянською «спадщиною» і створювалися ще в 80-х роках. Разом з тим, не можна не відзначити, що останнім часом ця організаційно-правова форма знову набуває популярності. Забудовники, бажаючи обійти законодавчі обмеження і оптимізувати оподаткування, все частіше звертають увагу на призабуті ЖБК як механізм залучення коштів у будівництво, а консервативні співгромадяни, не довіряють сучасним фондам фінансування будівництва та облігаціями, залюбки вступають до лав «кооператорів».

   Відповідно до ЗУ «Про кооперацію» кооператив – це юридична особа, створена фізичними і (або) юридичними особами, які добровільно об’єдналися на основі членства для ведення спільної господарської чи іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на основі самоврядування.

   Метою створення ЖБК є будівництво житлового будинку та забезпечення членів кооперативу та їх сімей житлом в ньому. В радянські часи ЖБК організовувалися при виконкомах з числа громадян, які стояли на обліку як бажаючі вступити в кооператив, а також при підприємствах, установах і організаціях з числа працівників. Тепер членом ЖБК фактично може стати будь-хто.

   Діють кооперативи на підставі статуту, який підлягає реєстрації в місцевому виконкомі. Член кооперативу робить вступний внесок, а в подальшому оплачував ще й пайові внески, в розмірі визначеному статутом. За це він отримував в безкоштовне користування квартиру для проживання разом з родиною. При цьому сам будинок з усіма прибудовами і прибудинковою територією був власністю кооперативу.

  Тепер спробуємо розвінчати кілька міфів про кооперативи.

Міф № 1. Кооперативну квартиру потрібно приватизувати.

   Насправді термін «приватизація» не має до кооперативного житла ніякого відношення. Приватизацією є відчуження квартир і житлових приміщень державного житлового фонду на користь громадян (ст. 1 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду»). Тобто мова йде про передачу житлових приміщень з державної власності в приватну власність громадян, які проживали в цих житлових приміщеннях на умовах найму. Кооперативна квартира ж спочатку є приватною власністю кооперативу як юридичної особи, а після повної виплати членом кооперативу пайового внеску переходить в його приватну власність як фізичної особи (ст. 384 ЦКУ). При цьому всі господарські, прибудинкові споруди, а також прибудинкова територія залишаються у власності кооперативу.

Міф №2. Власниками кооперативної квартири є всі, хто в ній проживає.

    Причиною цього переконання є порівняння з приватизацією державного житлового фонду. Право на приватизацію державного житла дійсно мають всі члени сім’ї наймача, які постійно проживають (зареєстровані) в квартирі. В кооперативі ж право власності на житлоплощу після виплати паю набуває тільки член кооперативу. Якщо пай виплачувався в шлюбі, квартира є спільною сумісною власністю подружжя. При поділі майна подружжя (або чоловік), який перебував у шлюбі і брав участь у виплаті пайового внеску, може отримати свою частку в праві на квартиру або за спільною згодою, або через суд. Права дітей в даному випадку захищені тільки на проживання в цій квартирі.

   У той же час, член кооперативу має право передати свій пай іншому члену сім’ї, якщо це передбачено статутом даного кооперативу. Так, в Примірному статуті ЖБК сказано, що член ЖБК має право за згодою загальних зборів членів кооперативу передати свій пай будь-кому з членів сім’ї, який проживає разом з ним і досяг 18 років (вступив в шлюб або влаштувався на роботу до досягнення цього віку. Пай , що є спільною сумісною власністю подружжя може бути переданий іншому членові сім’ї тільки за згодою чоловіка (дружини).

Міф №3. Право власності на кооперативну квартиру автоматично переходить до члена ЖБК після виплати паю.

   На сьогоднішній день це не так. Відповідно до ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції від 11.02.2010р. Право власності на нерухомість підлягає обов’язковій державній реєстрації і виникає з моменту такої реєстрації. У той же час, відповідно до раніше діючому ЗУ «Про власність» право власності члена житлового кооперативу на квартиру дійсно виникало з моменту виплати паю і не вимагало реєстрації, що і вводить багатьох в оману. Разом з тим, навіть у випадку, якщо пай був виплачений тоді, коли реєстрація прав на нерухомість не була обов’язковою, на даний момент без державної реєстрації власник не зможе розпорядитися своїм житлом: продати, подарувати, передати в управління або іпотеку. Проблеми можуть виникнути і при оформленні спадщини на незареєстровану квартиру в ЖБК. Тому настійно рекомендуємо всім власникам житла в кооперативному будинку пройти процедуру оформлення та реєстрації права власності. Послідовність дій для реєстрації права власності на кооперативну квартиру:

   Для початку потрібно звернутися до голови правління кооперативу для отримання таких документів (якщо їх немає на руках):

1. Ордери або витяг з рішення райдержадміністрації про вселення в житлове приміщення (оригінал та ксерокопія).

2. Довідки житлово-будівельного кооперативу про членство в кооперативі і повне внесення цим членом кооперативу пайового внеску (в довідці повинні бути зазначені дата, коли власник був прийнятий в члени кооперативу, дата, коли був виплачений пай, стояти підпис голови кооперативу та печатка).

   Далі з цими документами, а також паспортом та ідентифікаційним кодом слід звернутися в БТІ для виготовлення технічного паспорта на квартиру. Якщо оформленням документів займається не власник, необхідна наявність нотаріально посвідченої довіреності на вчинення дій з оформлення та реєстрації нерухомості. Технічний паспорт на квартиру виготовляється після виїзду інженера «на місцевість» та проведення огляду, обміру житла.

   Далі з усіма цими документами потрібно звернутися до місцевого виконкому, який приймає рішення про видачу свідоцтва про право власності. Отримати свідоцтво про право власності можна буде в БТІ, після цього зареєструвати його у виконкомі і поставити на документі необхідні печатки. 

   Останнім етапом будемо безпосередньо реєстрація права власності на квартиру в Державному реєстрі.  В кінцевому результаті, витративши кілька місяців часу власник кооперативної квартири буде мати на руках такі документи:

o свідоцтво про право власності на квартиру;

o витяг про реєстрацію в Державному реєстрі прав власності;

o технічний паспорт.

   Тепер процедуру реєстрації права власності на кооперативну квартиру можна вважати завершеною. Така нерухомість може бути відчужена на підставі цивільно-правового договору (купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання), передана в управління або іпотеку і т.д і т.п.

Автор статті:  Олена Ратушняк,

Збитки та «негосподарські» витрати в податкових перевірках: позиція фіскалів

  Найбільш актуальними та найгострішими, в ході податкових перевірок, є питання негативного фінансового результату та витрат, які неможливо безпосередньо пов'язати з господарською діяльністю платника податку. Спробуємо остаточно розставити крапки над «і» та залишити всі суперечливі запитання в старому році. Наведена нижче інформація є виключно відображенням практики адміністративного оскарження податкових повідомлень-рішень другої половини 2016 року.

   І. В матеріалах податкової перевірки зазначено (витяг з реального акту), що «сума перевищення витрат, що сформували собівартість реалізованої продукції, над сумою доходу від реалізації даної продукції, не вважається використаною суб'єктом господарювання у господарській діяльності, оскільки не була спрямована на отримання доходу». Фактично, негативна різниця між сумою доходу та витрат від здійснення конкретної господарської операції вважається такою, що не підлягає включенню до складу податкових витрат платника податку. В ході розгляду адміністративної скарги суб'єкта господарювання, фіскальна служба зазначає, що при здійсненні господарської діяльності платника податку цілком можливі збиткові господарські операції. Збитковість господарської операції не є свідченням відсутності ділової мети, відповідно збитковість не може бути підтвердженням неправомірності відображення такої господарської операції в податковому обліку. Крім того, виходячи з об'єктивного процесу здійснення господарської діяльності - господарська операція не завжди має позитивний економічний ефект, оскільки супроводжується комерційним ризиком неодержання доходу. Відповідно, фіскальна служба, в протиріч своїй же контрольно-перевірочній практиці, зазначає, що не може «чорне бути білим, а біле чорним», але залишаючи при цьому один невеличкий нюанс…

В ході податкової перевірки повинні бути обґрунтовані економічні причини та ділова мета укладеної угоди, доведено, що результат виявився негативним по причині об'єктивних чинників, а не виник свідомо. Таким чином, податківці фактично погоджуються зі збитковою господарською діяльністю платника податків, але залишаючи при цьому право робити певні суб'єктивні висновки в розрізі кожної окремої ситуації.

ІІ. Визнання витрат такими, що не пов'язані з господарською діяльністю, завжди викликало найбільшу кількість суперечок та маніпуляцій з боку фіскалів. Адже при документуванні «порушення» найчастіше в якості доказів виступають не підтверджені обставини та причинно-наслідковий аналіз змісту витрат, а відверто особисті висновки та припущення податківця, залученого до перевірки. Навіть з моменту, коли об'єкт оподаткування податком на прибуток визначався вже у відповідності до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку (міжнародних стандартів фінансової звітності), а витрати в податковому обліку відповідають зменшенню активів або збільшенню зобов'язань, фіскали все одно не зупиняються і продовжують, мабуть по інерції, визнавати їх негосподарськими. Позиція ДФС з цього приводу однозначна - з 01.01.2015 при визначенні фінансового результату суб'єкта господарювання відсутній критерій витрат як таких, що не пов'язані з господарською діяльністю, окрім тих, що підлягають відображенню у складі податкових різниць. Шкода лише, що прийняті напередодні зміни до Податкового кодексу дають можливість спостерігати тенденцію щодо розширення переліку витрат, які відображатимуться в складі податкових різниць в бік збільшення фінансового результату. Так, з переліку господарських витрат фактично виключено суми перерахованої безповоротної фінансової допомоги (безоплатно наданих товарів, робіт, послуг) особам, що не є платниками податку, визнані штрафи (пені, неустойки), податок на нерухоме майно щодо об'єктів нежитлової нерухомості.

   Таким чином, при визначенні фінансового результату до оподаткування, врахуванню підлягають всі витрати господарської діяльності платника податку з урахуванням податкових різниць. Виходячи з цього варто пам'ятати, що поняття «негосподарські» витрати не є актуальним, незважаючи на те, що з цього приводу зазначатимуть фіскали в ході податкових перевірок. Не такою однозначною є позиція щодо податку на додану вартість. Хоча з 01.07.2015 і була виключена норма, яка визначала заборону включення до складу податкового кредиту сум ПДВ за придбаними товарами/послугами, що не пов'язані з господарською діяльністю підприємства (п. 198.4 ст. 198 Податкового кодексу), але залишилась інша норма, відповідно до якої платник податків зобов'язаний самостійно нараховувати податкові зобов'язання з вартості товарів (робіт, послуг, необоротних активів) по операціях, що не є господарською діяльністю платника податку (абз. г) п. 198.5 ст. 198 Податкового кодексу).

   Таким чином, позиція фіскальної служби щодо відображення податку на додану вартість з «негосподарських» витрат хоча й зазнала певної трансформації, але в підсумку залишилась незмінною. Наостанок хотілося б побажати, щоб у новому році виникало щонайменше розбіжностей, суперечок та суб'єктивних оцінок відносно як діючого податкового законодавства, так і власне щодо контрольно-перевірочної роботи самої фіскальної служби.
Автор: Олег Вдовичен

Пенсія переселенця:інтереси держави чи права людини?

   Під час відомих подій у Криму та на сході України в законодавстві з'явився новий правовий статус особи - внутрішньо переміщені особи. Потреба в цій новелі зумовлена необхідністю врегулювати складні правовідносини держави із особами, доля яких пов'язана із територіями, де розгортається збройний конфлікт. Ці стосується передусім соціальних виплат від держави. Уряд України не маючи змоги контролювати ситуацію на окремих територіях Донецької та Луганської областей встановила зв'язок між здійсненням соціальних виплат та становищем внутрішньо переміщеними особами. З цією метою Верховною Радою України 20.10.2014 був ухвалений закон України Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб. На його виконання Урядом України прийнято кілька важливих підзаконних нормативних актів. Це Постанова Кабінету Міністрів України № 637 від 5 листопада 2014 р. «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», Постанова Кабінету Міністрів України № 509 від 1 жовтня 2014 р. «Про реєстрацію внутрішньо переміщених осіб», Постанова Кабінету Міністрів України № 365 від 8 червня 2016 р. «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам». Між тим, положення, що містяться у вищенаведених нормативно-правових актах, на думку багатьох національних та міжнародних організацій, суттєво звужують права громадян України. Так, у доповіді Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини щодо ситуації з правами людини в Україні 16 травня - 15 серпня 2016 р. наголошується, зокрема, що «зміни до Постанови № 637, що стосуються соціальних виплат для переселенців, можуть створювати надмірні перешкоди в доступі до таких виплат через місце походження цих осіб, а також обмежувати їх свободу пересування та вільний вибір місця проживання та піддавати їх надокучливим перевіркам».

   З огляду на це частішають випадки звернення до національних судів України із позовами про оскарження рішень про припинення виплат пенсій внутрішньо переміщеним особам. Проблема полягає у тому, що після отримання т.з. довідки переселенця (яка є безстроковою), вона може бути скасована через підстави, визначені статтею 12 закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» і пенсійні виплати, відповідно, припиняються. Такі виплати, відповідно до п. 12 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, можуть бути припиненні також у разі:

1) наявності підстав, передбачених законодавством щодо умов призначення відповідного виду соціальної виплати;

2) встановлення факту відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування згідно з актом обстеження матеріально-побутових умов сім'ї;

3) отримання рекомендацій Мінфіну щодо фактів, виявлених під час здійснення верифікації соціальних виплат;

4) отримання інформації від Держприкордонслужби, МВС, СБУ, Мінфіну, Національної поліції, ДМС, Держфінінспекції, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

  Позивачі, які звертаються до суду із захистом, посилаються на практику національних судів та Європейського суду з прав людини. Так, зокрема, ще 6 жовтня 2015 року Верховний суд України ухвалив постанову по справі № 608/1189/14-а, де зазначив, що держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право (право на отримання пенсії - авт.) незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія. Тут слід зазначити, що таке рішення суд ухвалив у справі за переглядом судових рішень стосовно спору про припинення виплат особі, яка постійно проживає за кордоном. Між тим, важливим залишається загальний принцип, висвітлений в цьому рішенні, який пов'язаний із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та проголошує непохитність права людини щодо володіння своєю власністю. Цей принцип безпосередньо висвітлений у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, де поважний суд встановив порушення Конвенції у разі залежності на отримання пенсії від місця проживання особи. Розвиваючи цю думку національні суди з 2015 року сформували досить позитивну практику з означеного питання. Так, Вищий адміністративний суд України в своєму рішенні від 06 жовтня 2015 року по справі К/800/34673/15 дійшов висновку, що за правовою позицією Європейського Суду з прав людини, право на соціальні виплати є майновим правом, передбаченим статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (рішення у справі «Хонякіна проти Грузії» (Khoniakina v. Georgia), № 17767/08, пункт 72, від 19 червня 2012 року). Таким чином, зауважує Вищий адміністративний суд в своєму рішенні, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що право позивачів на отримання пенсії за віком є безперечним і забезпечення цього права становить суть взятих на себе державою зобов'язань.

   Стосовно конкретних судових справ щодо оскарження рішень про припинення виплати пенсійних виплат внутрішньо переміщеним особам слід звернути увагу на те, що суди в цілому задовольняють позовні вимоги заявників. При цьому суди посилаються на положення статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», де викладено підстави для припинення пенсійних виплат. Це можуть бути наступні підстави:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

{Положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність, як такі, що є неконституційними на підставі Рішення Конституційного Суду № 25-рп/2009 від 07.10.2009}

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом.

   Суди зауважують, що цей перелік є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках передбачених законом. З приводу припинення виплат через підстави, визначенні у підзаконних нормативних актах (зокрема через припинення дії довідки внутрішньо переміщених осіб), суди зазначають, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Верховна Рада України може змінити закон виключно законом, а не шляхом прийняття підзаконного правового акта. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України відносяться до категорії підзаконних. З огляду на викладене, підзаконні нормативно-правові акти не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили. 

   В якості джерела міжнародного права національні суди України посилаються на рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії», де поважний суд встановив обов'язок держави, навіть за відсутності належного ефективного контролю над частиною власної території (в даному випадку - Придністров'я - авт.), вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.

   Отже, головне, на що звертають увагу національні суди, Україна забезпечує право людини на отримання пенсії через впроваджений механізм реєстрації внутрішньо переміщених осіб. В той же час, суди визнають як порушення права на отримання пенсійних виплат (проголошеного національним законодавством та міжнародним), встановлений підзаконними нормативно-правовими актами зв'язок між здійсненням соціальних виплат та статусом внутрішньо переміщеної особи. Таке протиріччя повинно бути усунуто, щоб уникнути в майбутньому зростання кількості звернень до суду за захистом в результаті припинення пенсійних виплат.

   До цього, зокрема, закликала Парламентська асамблея Ради Європи в своїй резолюції від 12 жовтня 2016 року по Україні, а саме спростити адміністративні процедури щодо доступу до виплати пенсій.

   Більше того, за заявою Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Валерії Лутковської, факти припинення виплат пенсій переселенцям без додержання норм пенсійного законодавства України є дискримінацією переселенців. З цього приводу пані Лутковська заявила, що звернулася із відповідним позовом до суду. Позитивний результат розгляду цього позову може стати в майбутньому в нагоді тим пенсіонерам, які приймуть рішення оскаржити дії щодо припинення пенсійних виплат. На теперішній час маємо практику місцевих та апеляційних судів, які в цілому стверджують порушення прав людини в разі припинення пенсійних виплат через підстави, які передбачені підзаконними нормативними актами. Майбутній розвиток правового поля з цього питання, безперечно, повинен відбуватися в чіткій відповідності із загальними принципами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. А судова практика має зайвий раз звернути увагу влади на недосконалість чинного законодавства у відношенні до громадян, які опинилися в скрутному становищі.

   В якості рекомендації слід зазначити, що ті внутрішньо переміщенні особи, по яких є випадки припинення пенсійних виплат, мають повне право оскаржити таке рішення до суду. Як свідчить стала судова практика, суди здебільшого задовольняють такі позови.

   Між тим залишається відкритим питання подальшого виконання таких рішень, оскільки більшість заявників не мають ані фізичної, ані фінансової можливості виїхати на територію України для оформлення виплат за судовим рішенням, яке набрало законної сили. Додатково слід звернути увагу, що великим обтяженням для пенсіонерів стане також сплата збільшеного судового збору, оскільки у проекті закону України про бюджет на 2017 рік передбачено значне зростання мінімальної заробітної плати, з якої наразі вираховується ставка судового збору.

Джерело: http://jurliga.ligazakon.ua/

Новації в оподаткуванні акцизним податком

   Законом України від 20 грудня 2016 року № 1791-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2017 році»,  внесені зміни в діюче законодавство, а саме. З 1 січня 2017 року скасовано акцизний податок з роздрібної реалізації підакцизного пального, ставка якого становила 0,042 євро за кожний літр реалізованого (відпущеного) товару.

   Нагадуємо, що  Декларацію акцизного податку за грудень 2016 року необхідно подати не пізніше 20 січня 2017 року. Декларація вперше подається за новою формою, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 26.09.2016 №841 «Про внесення змін до форми декларації акцизного податку та Порядку заповнення та подання декларації акцизного податку».

   Звертаємо увагу, що відповідно до п. 49.21 ст. 49 Кодексу платники, визначені п.п. 212.1.15 п. 212.1 ст. 212 Кодексу (особи, які реалізують пальне), а також платники, які мають діючі, (у тому числі призупинені) ліцензії на право здійснення діяльності з підакцизною продукцією, яка підлягає ліцензуванню згідно із законодавством, зобов’язані за кожний встановлений Кодексом звітний період подавати податкові декларації незалежно від того, чи провадили такі платники господарську  діяльність у  звітному періоді. Відповідно з п. 120.1 ст. 120 Кодексу неподання або несвоєчасне подання платником податків або іншими особами, зобов’язаними нараховувати та сплачувати податки, збори, податкових декларацій (розрахунків) тягнуть за собою накладення штрафу в розмірах, передбачених цією статтею, за кожне таке неподання або несвоєчасне подання. (лист ДФС України від 09.12.2016 року № 39423/7/99-99-15-03-03-17 Про порядок декларування акцизного податку у зв’язку з набранням чинності наказом Міністерства фінансів України від 26.09.2016р. № 841 додається). Крім того, з 01.01.2017 року значно збільшились ставки акцизного податку на підакцизні товари від 12% до 70%.

• на пиво — з 2,48  до 2,78 грн.  за 1 л;
• на   вина   кріплені,   вермути   —   з   7,16 до 8,02 грн. за 1 л;
• на вина ігристі та газовані — з  10,40 до 11,65 грн. за 1 л;
• на сидр і перрі (без додання спирту) — з 0,95  до 1,06 грн. за 1 л;
• на лікеро-горілчану продукцію — з 105,80 до 126,96 грн. за 1 л 100-відсоткового спирту;
• на інші зброджені напої з доданням спир­ту - з 105,80 до 126,96 грн. за 1 л 100-від­соткового спирту
• на спиртовмісні харчові продукти з вміс­том   спирту   етилового   більше   8,5 об'ємних одиниць, зокрема на настоянки гіркі ароматичні — з 141,06 до 169,27 грн за 1 л 100-відсоткового спирту.

    Ставки акцизного податку на слабоалко­гольні напої (до 8,5 % об'ємних одиниць) до­ведено до єдиних ставок із лікеро-горілчани­ми виробами, тобто зменшено з 211,59 до 126,96 грн. за 1 л 100-відсоткового спирту.

   Ставки акцизного податку на сухі вина не змінено (0,01 грн. за 1 л). Звертаємо увагу, що ставки акцизного податку на алкогольні напої що підлягають маркуванню марками ак­цизного податку наберуть чинності з 01.03.2017 року

   Окремо виділено плодово-ягідні вина без додання   спирту,  тобто  зброджені  напої, одержані виключно в результаті природно­го (натурального) бродіння фруктових, ягід­них та фруктово-ягідних соків, з вмістом спирту не більше ніж 8,5 % об'ємних оди­ниць (без додання спирту), на які встанов­лено ставки як на сидр і перрі (без додання спирту) — 1,06 грн. за 1 л.

   Тютюнові вироби, тютюн і промислові замінники тютюну. Специфічні ставки ак­цизного податку збільшено на 40 %

-   на    тютюнові    вироби    —    з  318,26 до 445,56 грн. за 1 000 шт.;

-   на тютюнову сировину, тютюнові відхо­ди,  тютюн   та   замінники   тютюну   — з 399,84  до 559,78 грн. за 1 кг (нетто). Мінімальне акцизне податкове зобов'язання зі сплати акцизного податку із сигарет з фільтром та без фільтра і цига­рок також збільшено на 40 % — з 425,75 до 596,05 грн. за 1 000 шт.

   Адвалорну ставку акцизного податку на сигарети з фільтром та без фільтра і ци­гарки залишено без змін — на рівні 12 %. 

Строки сплати акцизного податку виробником тютюнових виробів

   З 01.01.2017 р. суми акцизного податку ви­робниками тютюнових виробів сплачуються до бюджету не при придбанні марок акциз­ного податку, як було раніше, а протягом п'яти робочих днів після отримання марок акцизного податку з доплатою (за потреби) на день подання податкової декларації. При цьому якщо зазначений строк при­падає на день наступного бюджетного року, сума акцизного податку сплачується вироб­никами тютюнових виробів до закінчення бюджетного року, в якому отримано марки. Якщо виробники не сплатили суми ак­цизного податку протягом п'яти робочих днів після отримання марок акцизного по­датку, марки за наступними заявками-роз-рахунками цих виробників не видаються до дня, в якому здійснено в повному обся­зі сплату акцизного податку та штрафних санкцій, розрахованих відповідно до п. 126.2 ст. 126 Податкового кодексу.

Пальне

   З метою компенсації скасуван­ня акцизного податку з роздрібного прода­жу пального та доведення оподаткування дизельного пального до єдиної ставки ак­цизного податку ставки на пальне збільши­лися:

•   на біодизель та його суміші — з 97 до 106 евро за 1 000 л;

•   на бензини (легкі та середні дистиля­ти) - зі 171,50 до 213,50 евро за 1 000 л;

•   на паливо моторне альтернативне — зі 120 до 162 євро за 1 000 л;

•   на дизельне пальне (важкі дистиляти (га-зойлі)) - з 95/125,50 до 139,50 євро за 1 000 л;

•   на паливо рідке (мазут) — з 97 до 139,50 євро за 1 000 л;

•   на скраплений газ (пропан або суміш пропану з бутаном) та інші гази — з 31 до 52 євро за 1 000 л.

   Оскільки частина вуглеводнів ациклічних насичених (а саме бутан та ізобутан) вико­ристовується як сировина для виробництва скрапленого газу, який є підакцизним това­ром, бутан та ізобутан у Митному кодексі виділено за окремими кодами УКТ ЗЕД, і у Податковому кодексі встановлено окремі ставки, а саме:

•   для вуглеводнів ациклічних насичених (крім бутану та ізобутану) ставки збіль­шено з 171,50 до 213,50 євро за 1 000 л;

•   для бутану та ізобутану ставки зменше­но зі 171,50 до 52 євро за 1 000 л.

Обладнання акцизних складів

   Застосування норми п. 230.1 ст. 230 По­даткового кодексу щодо обладнання акциз­них складів, на території яких здійснюється виробництво, оброблення (перероблення), змішування, навантаження-розвантаження, зберігання пального, витратомірами-лі-чильниками та рівнемірами-лічильниками перенесено на 2018 р.

Ліцензування на виробництво та оптову торгівлю алкоголем.

   Для виробників пива з обсягом виробництва до 3 000 гектолітрів на рік передбачено встановити річну плату за ліцензії на право оптової торгівлі виключно пивом у розмірі 30 000 грн. При цьому обсяг ви­робництва розраховується з дня внесення плати за ліцензію до дня внесення наступного платежу. У разі оптової торгівлі пивом його виробниками, які виробили понад 3000 гектолітрів пива на рік, за наявності ліцензії, річну плату за яку встановлено в розмірі 30 000 грн., до суб'єктів господарювання за­стосовуються фінансові санкції у вигляді штрафів у розмірі 200 % вартості реалізованої партії товару, але не менше 500 000 грн.

ПОДАТКОВІ КАНІКУЛИ ДЛЯ МАЛОГО ТА СЕРЕДНЬОГО БІЗНЕСУ: ПРАВИЛО ЧИ ВИНЯТОК

   Після збільшення з 01.01.2017 року розміру мінімальної заробітної плати до 3200 грн. урядом було ініційоване введення «податкових канікул» для малого для середнього бізнесу. Вказані «податкові канікули» (застосування нульової ставки податку на прибуток підприємств) запроваджені Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні» від 21 грудня 2016 року № 1797-VIII, який набрав чинності з 01.01.2017 року.

   Пунктом 135 вказаного Закону внесені зміни до розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України, і підрозділ 4 доповнено пунктом 44, який встановлює, що на період до 31 грудня 2021 року застосовується ставка нуль відсотків для платників податку на прибуток, у яких річний дохід, визначений за правилами бухгалтерського обліку за останній річний звітний період, не перевищує 3000000 (трьох мільйонів) гривень та розмір нарахованої за кожний місяць звітного періоду заробітної плати (доходу) кожному з працівників, які перебувають з платником податку у трудових відносинах, є не меншим як дві мінімальні заробітні плати, розмір якої встановлено законом (тобто протягом 2017 року це 6400 грн). Окрім того, для застосування «податкових канікул» платник податків повинен відповідати одній з таких вимог:

1) утворені в установленому законом порядку після 1 січня 2017 року;

2) діючі, у яких протягом трьох послідовних попередніх років (або протягом усіх попередніх періодів, якщо з моменту їх утворення пройшло менше трьох років) щорічний обсяг доходів задекларовано в сумі, що не перевищує трьох мільйонів гривень, та у яких середньооблікова кількість працівників протягом цього періоду становила від п’яти до 20 осіб;

3) які були зареєстровані платниками єдиного податку в установленому законодавством порядку в період до 1 січня 2017 року та у яких за останній календарний рік обсяг виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) становив до трьох мільйонів гривень та середньооблікова кількість працівників становила від п’яти до 50 осіб.

   У тому ж разі, якщо платники податку, які застосовують норми  пункту 44 підрозділ 4 розділу XX «Перехідних положень» Податкового кодексу України, у будь-якому звітному періоді досягли показників щодо отриманого доходу, середньооблікової чисельності працівників (обчислюється на підставі Інструкції зі статистики кількості  працівників, затвердженої наказом Державного комітету статистики України 28.09.2005 р.  № 286) або середньої заробітної плати працівників (обчислюється на підставі Порядку обчислення середньої  заробітної  плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100), з яких хоча б один не відповідає критеріям, зазначеним у цьому пункті, то такі платники податку зобов’язані оподаткувати прибуток, отриманий у такому звітному періоді, за ставкою, встановленою пунктом 136.1 статті 136 ПК України (базова (основна) ставка податку становить 18%).

   Платники податку, зазначені у підпунктах «а», «б», «в»  пункту 44 підрозділ 4 розділу XX «Перехідних положень» Податкового кодексу України, які здійснюють нарахування та виплату дивідендів своїм акціонерам (власникам), нараховують та вносять до бюджету авансовий внесок із податку в порядку, встановленому п. 57.1-1 ст. 57 ПК України, та сплачують податок на прибуток за ставкою, встановленою п. 136.1 ст. 136 ПК України (18%), за звітний податковий період, у якому здійснювалося нарахування та виплата дивідендів. Також вказаним Законом передбачено, що дія  пункту 44 підрозділ 4 розділу XX «Перехідних положень» Податкового кодексу України не поширюється на суб’єктів господарювання, які:

   1) утворені після 1 січня 2017 року шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), приватизації та корпоратизації;

      2) здійснюють:

2.1) діяльність у сфері розваг, визначену в підпункті 14.1.46 пункту 14.1 статті 14 розділу I;

2.2) виробництво, оптовий продаж, експорт, імпорт підакцизних товарів;

2.3) виробництво, оптовий та роздрібний продаж пально-мастильних матеріалів;

2.4) видобуток, серійне виробництво та виготовлення дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, у тому числі органогенного утворення;

2.5) фінансову та страхову діяльність (гр. 64 - гр. 66 Секції K «Національного класифікатора України Класифікація видів економічної діяльності» прийнято та надано чинності на підставі наказу Держспоживстандарту України від 11.10.2010 р. N 457, надалі   «КВЕД ДК 009:2010»);

2.6) діяльність з обміну валют;

2.7) видобуток та реалізацію корисних копалин загальнодержавного значення;

2.8) операції з нерухомим майном (гр. 68 КВЕД ДК 009:2010);

2.9) поштову та кур’єрську діяльність (гр. 53 КВЕД ДК 009:2010);

2.10) діяльність з організації торгів (аукціонів) виробами мистецтва, предметами колекціонування або антикваріату;

2.11) діяльність з надання послуг у сфері телебачення і радіомовлення відповідно до Закону України "Про телебачення і радіомовлення";

2.12) охоронну діяльність;

2.13) зовнішньоекономічну діяльність (крім діяльності у сфері інформатизації);

2.14) виробництво продукції на давальницькій сировині;

2.15) оптову торгівлю і посередництво в оптовій торгівлі;

2.16) діяльність у сфері виробництва та розподілення електроенергії, газу та води;

2.17) діяльність у сферах права та бухгалтерського обліку (гр. 69 КВЕД ДК 009:2010);

2.18) діяльність у сфері інжинірингу (гр. 71 КВЕД ДК 009:2010).

   Фактично умови і критерії «податкових канікул», що вводяться з 01.01.2017 року являються аналогічними «податковим канікулам», що діяли до 01.01.2016 року і були передбачені у п. 16 підрозділу 4 розділу XX «Перехідних положень» Податкового кодексу України. Таким чином, «податкові канікули» на період з 01.01.2017 року до 31.12.2021 року застосовуються тільки щодо платників податку, які перебувають на загальній системі оподаткування і відповідають вказаним критеріям, а тому лише незначна кількість підприємств зможуть ними скористатись.

Автор:  Р. І. Пугач

Джерело: http://ukrainepravo.com

Зарахування зустрічних однорідних вимог під час ліквідації банку

    Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2047цс16   нівелює можливість   в період здійснення ліквідаційної процедури банку зарахування зустрічних однорідних вимог (взаємозалік кредит / депозит). Однак спершу необхідно вказати, що Постановою ВСУ від 13.06.2016 року по справі № 6-1123цс16 (№ в ЄДРСРУ 58497382)   передбачено, якщо на момент ухвалення рішення судом першої інстанції у банку вже було введено тимчасову адміністрацію, це унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Аналогічні положення містяться у Постанові ВСУ від 20.01.2016 року по справі № 6-2001цс15 (№ в ЄДРСРУ 55179270).

   Разом з тим, правовою позицією ВСУ (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року № 6-43цс15 (№ в ЄДРСРУ 50974503)   передбачено, що відповідно до статті 606 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі.

   ВАЖЛИВО:   Зазначена підстава припинення цивільно-правового зобов'язання відноситься до групи підстав, що не належать до правочинів і не залежать від волі сторін. Стаття 606 Цивільного кодексу України застосовується судом до спірних правовідносин у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить зобов'язання іншої особи відповідно до будь-якої підстави, зазначеної в законі, та якщо при цьому один із суб'єктів правовідношення у зв'язку з обставинами, зазначеними в законі, зникає і з двох самостійних суб'єктів залишається (утворюється) один, в якому поєднується боржник і кредитор. Саме в такому разі підстава припинення цивільно-правового зобов'язання не залежатиме від волі сторін.

   Отже, у випадку, коли боржник банку придбав право вимоги до банку за договором, відповідні два зобов'язання між банком і його боржником, який придбав згідно з договором право вимоги до банку, не можуть припинятись на підставі статті 606 ЦК України, оскільки зазначена стаття до таких правовідносин не застосовується. Також, у випадку, коли боржник банку отримав право вимоги до банку за депозитним договором, відповідні кредитні зобов'язання між банком і таким боржником не можуть припинятися на підставі ст. 606 ЦК, оскільки положення зазначеної статті до таких правовідносин не застосовуються (Постанова ВСУ від 23.03.2016 року по справі № 3-107гс16 (№ в ЄДРСРУ 56786298). Більше того, поєднання боржника та кредитора в одній особі та припинення зобов’язань за Кредитним договором у межах вартості предмета застави не відповідає висновку, викладеному Верховним Судом України у постановах від 16 вересня 2015 року у справі № 6-43цс15, від 23 березня 2016 року у справі № 3-107гс16 та від 13 липня 2016 року у справі № 3-519гс16. (Постанова ВСУ від 14.12.2016 року по справі № 3-1286гс16). В період здійснення ліквідаційної процедури банку задоволення вимог третьої особи має здійснюватися в порядку задоволення вимог кредиторів до банку та черговості, передбачених статтею 52 «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон), у зв’язку з чим припинення зобов’язань за кредитним договором шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, які фактично є погашенням вимог кредитора в порушення порядку статті 52 Закону, не допускається. Стаття 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначає, що кредитором банку є юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до боржника щодо його майнових зобов’язань. Відповідно до частини першої статті 1074 ЦК України обмеження прав клієнта щодо розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов’язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаним злочинних шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом. Тобто випадки обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, можуть бути передбачені в спеціальному законі.

   ВАЖЛИВО:   Процедуру щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку врегульовано Законом, який є спеціальним законом, що регулює ці правовідносини. Стаття 1 Закону визначає, що цим Законом встановлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд), порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відносини, що виникають у зв’язку із створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та Національного банку України. Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону тимчасова адміністрація – процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку, в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 згаданої статті Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. 

   Отже, норми наведеного Закону стосуються не лише вкладів фізичних осіб, але й регулюють будь-які відносини, що виникають у зв’язку із виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідацією банків, у тому числі відносини з клієнтами – фізичними особами, юридичними особами, іншими учасниками господарської діяльності банку. Стаття 34 Закону встановлює, що Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації в банку на наступний робочий день після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Нормами статті 36 Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації.

   ВАЖЛИВО:   Так, відповідно до частини п’ятої статті 36 Закону під час тимчасової адміністрації не здійснюється: задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку; примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку; нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань перед кредиторами та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів); зарахування зустрічних однорідних вимог, якщо це може призвести до порушення порядку погашення вимог кредиторів, встановленого цим законом, нарахування відсотків за зобов'язанням банку перед кредиторами. Пунктом 8 статті 26 вказаного Закону встановлено, що Фонд не відшкодовує, зокрема кошти за вкладом у банку, якщо такий вклад використовується вкладником як засіб забезпечення виконання іншого зобов’язання перед цим банком, у повному обсязі вкладу до дня виконання зобов’язань. Відповідно до частини третьої статі 46 даного Закону вимоги за зобов’язаннями банку, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури. Стаття 52 Закону визначає черговість та порядок задоволення вимог до банку, а також оплату витрат та здійснення платежів.

   Отже, у будь-якому разі в період здійснення ліквідаційної процедури банку задоволення вимог третьої особи має здійснюватися в порядку задоволення вимог кредиторів до банку та черговості, передбачених статтею 52 Закону, у зв’язку з чим припинення зобов’язань за кредитним договором шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, які фактично є погашенням вимог кредитора в порушення порядку статті 52 Закону, не допускається. Більше того, Верховний суд України постановою від 06.04.2016 року по справі № 3-174гс16 (№ в ЄДРСРУ 57227008)   вказав: поточні рахунки відкриваються на конкретну особу за умови надання відповідних документів, а можливості зміни власника рахунка Інструкцією про порядок відкриття, використання та закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженою постановою правління НБУ від 12.11.2003 р. № 492, не передбачено.

   Отже, банк був позбавлений можливості виконувати розпорядження підприємства за поточними рахунками, власником яких є фізична особа, внаслідок чого в підприємства не виникає грошових вимог до банку за поданими заявами про перерахування коштів і видачу готівки.

   ВИСНОВОК:    виходячи із сталої судової практики вбачається, що припинення зобов'язання шляхом зарахуванням зустрічних однорідних вимог, тобто взаємозалік депозиту на кредит  (ч. 1 ст. 601 ЦКУ) в умовах, коли Національним Банком України у відповідний банк введено тимчасову адміністрацію, є неможливим.

Автор: Евгений Морозов

Джерело: Лига.Блог

Остановка - это шаг назад? (Налоговые накладные - 2017)

   Уже традиционно конец декабря является периодом принятия очередных изменений в Налоговый  кодекс Украины (далее по тексту – НКУ). Декабрь 2016 года не стал исключением - парламентом были приняты Законы №1797[1] и №1791[2], которые вносят ряд существенных изменений и новшеств в НКУ.   Одной  из таких новаций, в части администрирования налога на добавленную стоимость,  является вводимая Законом №1797 процедура остановки регистрации налоговых накладных.

   Обязательная регистрация налоговых накладных (расчетов корректировки к ним) в электронном Едином реестре налоговых накладных (далее по тексту – ЕРНН) была введена с 1 февраля 2015 года. Только при условии надлежащей регистрации налоговой накладной в ЕРНН покупатель мог рассчитывать на налоговый кредит. Общеизвестным является факт того, что и процедура регистрации налоговых накладных, которая стала частью, введенной позже Системы электронного администрирования НДС (далее по тексту – СЭА НДС), и сама СЭА НДС, направлены на решение задачи предотвращения злоупотреблений в сфере взимания НДС (безосновательного формирования налогового кредита, легализации товаров, работ/услуг). Однако и внедрение СЭА полностью задачу не решило. Фискалы, в качестве и превентивной, и «воспитательной» меры,  стали широко использовать одностороннее расторжение договора о признании  электронных документов, тем самым блокируя  регистрацию налоговых накладных. Однако такая мера хоть и является действенной, имеет откровенно противоправный характер, что вызывает поток жалоб, судебных процессов и лишний общественный резонанс.  Решением этой проблемы должно  стать предоставление фискальным органам права блокировать регистрацию налоговых накладных и законодательное закрепление механизма  реализации этого права.

   Итак,  с 1 апреля 2017 года вводиться  процедура остановки регистрации налоговых накладных (расчетов корректировки). Регистрация налоговой накладной (расчета корректировки) может быть остановлена в порядке, определенном Кабинетом Министров Украины, в случае соответствия такой налоговой накладной (расчета корректировки) совокупности критериев оценки степени рисков, достаточных для остановки регистрации налоговой накладной. На сегодняшний день Кабмин не утвердил ни порядок остановки регистрации, ни критерии оценки степени рисков, достаточных для остановки регистрации налоговых накладных. Поэтому открытыми остаются вопросы – сможет ли данная процедура эффективно выполнять возложенные на нее задачи и не будет ли она создавать дополнительные сложности для добросовестных плательщиков налогов.

Общие положения процедуры остановки регистрации, закреплены в ст. 201 НКУ. Об остановке регистрации плательщикам налога (продавцу и покупателю) в электронном виде направляется квитанция. Квитанция будет содержать:

а) номер и дату  налоговой накладной (расчета корректировки);

б) критерий (-ии) оценки степени рисков, на основании которого была осуществлена остановка регистрации налоговой накладной (расчета корректировки);

в) предложение о предоставлении налогоплательщиком объяснений и/или копии документов (по исчерпывающему перечню), достаточных для принятия контролирующим органом решения о регистрации такой налоговой накладной (расчета корректировки).

   Исчерпывающий перечень таких документов в разрезе критериев оценки степени рисков будет  утверждаться Минфином. Документы и пояснения могут быть предоставлены в течение 365 дней после даты возникновения налогового обязательства, указанного в «остановленной» налоговой накладной (расчете корректировки). Документы подаются в контролирующий орган по месту учета налогоплательщика и не позднее следующего рабочего дня передаются в комиссию ГФС Украины. Комиссия в течение 5 рабочих дней после дня получения пояснений и документов должна принять решение либо о регистрации налоговой накладной (расчета корректировки), либо отказе в такой регистрации. Решение комиссии может быть обжаловано в административном или судебном порядке. Административный порядок предусматривает подачу жалобы в ГФС Украины.  Срок рассмотрения составляет 10 календарных дней и не может быть продлен, если в указанный срок контролирующий орган не примет мотивированного решения – жалоба считается удовлетворенной.

   Вроде бы все логично, есть порядок остановки регистрации, есть порядок обжалования решения о такой остановке. Однако обжаловать решение об остановке регистрации может только продавец, при этом отсутствие регистрации не освобождает продавца от обязанности включения суммы НДС, указанной в налоговой накладной, в налоговые обязательства за соответствующий отчетный период. Таким образом, продавцу не принципиально зарегистрируют налоговую накладную или нет, обязательства у него возникнут. А вот право покупателя на налоговый кредит целиком и полностью зависит от действий продавца, от того, захочет продавец бороться за регистрацию налоговой накладной или нет. При этом, учитывая  то, что фискалы неохотно идут на отмену принятых ими же решений и ограниченный срок рассмотрения жалобы (10 календарных дней), вероятность удовлетворения жалобы довольно низкая. Остается судебное обжалование, опять таки, только по инициативе продавца. Судебное обжалование подразумевает прохождение как минимум двух судебных инстанций (для вступления решения в законную силу), которое займет от шести месяцев, и сопутствующие процессу издержки (судебный сбор, правовая помощь и т.п.). Пойдет ли на это продавец, который итак обязан включить сумму НДС из «незарегистрированной» налоговой накладной в состав обязательств -  большой вопрос. Получается, что наиболее заинтересованное лицо – покупатель, в указанной процедуре, является наименее защищенным – прав обжаловать решение фискалов об остановки регистрации налоговой накладной у него нет, остается уповать лишь на добропорядочность и принципиальность  контрагента-продавца.

   Нормы Кодекса, регулирующие процедуру остановки регистрации, вступают в силу с 01.04.17. С этой же даты и до 01.07.17 вводиться переходный период на протяжении которого фактическая остановка регистрации проводиться не будет.  

    Следует отметить, что еще одним внесенным Законом № 1797  в ст. 201 НКУ изменением, является норма о том, что  налоговая накладная и расчет корректировки, составленные и зарегистрированные в ЕРНН после 1 июля 2017 года, являются достаточным основанием для включения сумм налога по ним в состав налогового кредита и не требуют какого-либо дополнительного подтверждения. Вроде бы все логично и замечательно  – если налоговая накладная прошла процедуру регистрации (т.е. не отвечает критериям степени рисков,  по которым может быть остановлена ее регистрация), смело включаем ее в налоговый кредит и не переживаем о ней при будущих проверках – ведь зарегистрированная налоговая накладная является необходимым и достаточным основанием для формирования налогового кредита.  Так ли это? Увы, это не так. Ведь существует риск того, что добропорядочный, на момент осуществления операций продавец, в дальнейшем окажется фиктивным, т.е. юридическим лицом, которое было создано/приобретено с целью прикрытия незаконной деятельности (ст. 205 Уголовного кодекса Украины) и это обстоятельство будет подтверждено  приговором суда. При проведении налоговой проверки зарегистрированная надлежащим образом налоговая накладная от «фиктивного» контрагента, в случае выявления указанных обстоятельств, однозначно будет исключена из состава налогового кредита со ссылками на правоприменительную практику Верховного Суда Украины (далее по тексту – ВСУ). В последнее время обоснование выводов акта проверки с использованием правоприменительной практики ВСУ стало своего рода тенденцией.

   Увы, 2015-2016 годы ознаменовались тем, что Верховный Суд Украины не стал поддерживать позицию Высшего административного суда Украины (далее по тексту – ВАСУ), основанную на принципах индивидуальной ответственности плательщика налогов и надлежащей осмотрительности при осуществлении хозяйственных операций. Так, ВАСУ неоднократно высказывал мнение о том, что при реальном осуществлении хозяйственной операции, ее формально правильном оформлении, в том числе первичными документами, сам признаки  фиктивности контрагента могут  быть игнорируемы.  ВСУ же  настаивает на том, что выданные от имени фиктивного предприятия  первичные документы не могут быть задействованы в налоговом учете плательщика налогов, статус фиктивного, нелегального предприятия несовместим с легальной предпринимательской деятельностью, а хозяйственные операции такого предприятия не могут быть легализированы даже при формальном подтверждении первичными документами. Подводя итог, хочется сказать следующее. Внедрение процедуры остановки регистрации налоговых накладных вызывает больше опасений,  нежели надежд:

    Во-первых, у фискалов появиться действенный и легализированный инструмент блокировки хозяйственной деятельности плательщиков налогов, чем, наверняка, не преминут воспользоваться нечистоплотные чиновники;

    Во-вторых, остановка регистрации налоговых накладных не освобождает от обязанности отражения суммы НДС «остановленной» налоговой накладной в составе налоговых обязательств соответствующего налогового периода;

   В-третьих, заинтересованность продавца в обжаловании решения об остановке может заключаться лишь в желании не испортить репутацию и сохранить покупателя (на налоговый итог – обжалование не влияет), заинтересованное же лицо - покупатель товаров/услуг лишен права обжаловать решение об остановке регистрации налоговой накладной;

   В-четвертых, налоговая накладная зарегистрированная  после 1 июля 2017 года не гарантирует права на налоговый кредит в случае дальнейшего признания продавца фиктивным субъектом хозяйствования. 

Автор статьи: Константин Носов

Джерело: http://protokol.com.ua/