Подписание документов посредством использования факсимильного воспроизведения подписи: возможности и ограничения

   Факсиміле (від лат. fac simile — «зроби подібне») — це точна копія підпису, зроблена у вигляді печатки або штампа, і призначена для спрощення та зменшення часу роботи з документами.

   Згідно з п.3 ст.207 Цивільного кодексу України: "Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів."

   На думку Держпідприємництва України в листі від 12.01.2005 № 145, суб'єкти господарювання мають право використовувати при здійсненні угод факсимільні підписи, якщо чинним законодавством не встановлено заборони щодо використання таких підписів, а також в разі досягнення письмової згоди між сторонами угоди щодо їх застосування. Таким чином, для використання факсиміле необхідно укласти додаткову угоду до договору між сторонами про можливість використання факсимільного відтворення підпису на документах. В цій угоді необхідно розмістити зразки аналогів власноручних підписів, тобто зразки підписів осіб або особи, аналог підпису якої планується використовувати.

   Для можливості використання факсиміле директору підприємства необхідно видати наказ щодо використання факсимільного підпису  та вказати в наказі відповідальну особу, якій надаватимуться повноваження використання та зберігання факсиміле. Також необхідно розробити інструкцію про порядок використання на підприємстві факсимільного підпису, в якій слід прописати, на яких саме документах планується використовувати факсимільний підпис особи.

   Розглянемо питання,  на яких документах допускається використання факсимільного відтворення підпису, а на яких документах цього робити не рекомендується та думку податкових органів. Зазвичай факсиміле використовується на внутрішніх документах підприємства: внутрішніх наказах, інструкціях, договорах і т.д. Розглянемо можливість використання факсиміле на первинних документах. Згідно з п.2 ст.9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", одним із обов’язкових реквізитів первинних документів є особистий підпис, аналог власноручного підпису або підпис прирівняний до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронний цифровий підпис", або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Так як факсиміле це і є аналог власноручного підпису, з цього випливає, що за допомогою нього можна оформляти первинні документи. Наверемо роз'яснення із Загальнодоступної інформаційно - довідкової системи "ЗІР" від 08.10.2015 на питання: "чи може при оформленні первинних документів, які є підставою для податкового обліку, використовуватися факсиміле?"

   Відповідь наступна: "Використання факсимільного відтворення підпису при оформленні первинних документів за письмовою згодою сторін в якій містяться зразки їх відповідного аналога їхніх власноручних підписів не є порушенням законодавства."

   На користь того, що первинний документ може бути підписаний із використанням факсиміле, можна навести лист Міністерства фінансів України від 27.02.2012 р №31-08410-07-29 / 4796. У листі № 18936/5 / 99-99-10-03-02-15 від 04.09.2015 р. Державна фіскальна служба роз'яснила можливість оформлення товарно-транспортної накладної з використанням факсиміле.

   Проте є певні документи, на яких факсимільне відтворення підпису не допускається.

Факсиміле заборонено ставити:

• на податкових накладних;  
• на податкових деклараціях;
• на податковій звітності;
• на платіжних дорученнях;
• на банківських документах;
• на дорученнях;
• на трудових книжках

   З вищесказаного випливає висновок, що внутрішні та первинні документи підприємства можуть бути оформлені за допомогою факсиміле - за умови, якщо між сторонами укладено договір, в якому прописана можливість використання факсиміле та міститься зразок відповідного аналога власноручного підпису особи, аналог підпису якої планується використовувати. Використання факсиміле повинно бути врегульовано наказом та інструкцією використання на підприємстві. Проте на банківських документах, податкових накладних та деклараціях використання факсиміле не допускається.

Автор cтатті: Сергей Лисица

ЗАХИСТ ПРАВ ПІДПРИЄМЦІВ В УМОВАХ ЛІБЕРАЛІЗАЦІЇ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО НАГЛЯДУ

   3 листопада 2016 року Верховною Радою України був ухвалений Закон «Про внесення змін до Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» щодо лібералізації системи державного нагляду». Закон поки не підписано Президентом держави, він не може застосовуватися, проте його новаційні положення заслуговують на увагу. 

   Законом передбачено істотне зменшення адміністративного тиску на підприємництво в Україні. Суб`єкти господарювання отримали додаткові юридичні гарантії від можливих фактів сваволі державних наглядових і контролюючих органів.

Зміни, започатковані Законом, стосуються практично усіх основних етапів організації і проведення планових і позапланових перевірок. Зупинемось на основних, найбільш важливих положеннях  нового Закону, які розкривають зміст лібералізації державного нагляду.

   Запроваджується створення інтегрованої автоматизованої системи державного нагляду (контролю), під якою розуміється «єдина автоматизована система збирання, накопичення та систематизації інформації про заходи державного нагляду (контролю), призначена для узагальнення та оприлюднення інформації про заходи державного нагляду (контролю), координації роботи органів державного нагляду (контролю) щодо здійснення комплексних заходів державного нагляду (контролю), моніторингу ефективності та законності здійснення заходів державного нагляду (контролю)». Ця новела, безумовно, слугуватиме більшій прозорості системи державного нагляду, її відкритості, звільненню від суб`єктивного фактору зі сторони адміністративного персоналу, а також надасть значно більші можливості для оперативного і ретельного контролю зі сторони підприємців і суспільства в цілому за планами і діями органів державного нагляду. Захист прав і законних інтересів бізнесу за таких обставин буде відбуватися у більш оптимальних умовах.

   Принципи здійснення заходів державного нагляду доповнено новими, безпосередньо орієнтованими на інтереси підприємництва:

•  презумпції правомірності діяльності суб’єкта господарювання у разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів допускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків суб’єкта господарювання та/або повноважень органу державного нагляду (контролю);
• орієнтованості державного нагляду на запобігання правопорушенням у сфері господарської діяльності;
• недопущення встановлення планових показників чи будь-якого іншого планування щодо притягнення суб’єктів господарювання до відповідальності та застосування до них санкцій;
• здійснення державного нагляду на основі принципу оцінки ризиків та доцільності.

   Таким чином законодавець закріплює відхід від застарілого розуміння системи державного нагляду, що дісталася Україні у спадок від радянського минулого і до останнього часу сприймалася підприємцями, як каральна, до орієнтованої на цивілізовані світові стандарти системи державного нагляду, яка буде сприйматися бізнесом насамперед як своєрідна сервісна служба. Таким чином цим Законом зокрема усуваються адміністративні перешкоди для розвитку насамперед дрібного і середнього бізнесу в Україні. Законом передбачені достатньо важливі зміни у проведенні планових і позапланових перевірок: Так планові заходи передбачено здійснювати відповідно до річних планів, що затверджуються органом державного нагляду не пізніше 1 грудня року, що передує плановому. Внесення змін до річних планів здійснення заходів державного нагляду не допускається, крім випадків зміни найменування суб’єкта господарювання та виправлення технічних помилок. Плани здійснення заходів державного нагляду на наступний плановий період повинні містити дати початку кожного планового заходу державного нагляду та строки їх здійснення. Органи державного нагляду визначають у віднесеній до їх відання сфері критерії, за якими оцінюється ступінь ризику від провадження господарської діяльності.

   Залежно від ступеня ризику (високий, середній або незначний) органом державного нагляду визначається періодичність проведення планових заходів державного нагляду та перелік питань для здійснення планових заходів, що затверджується наказом такого органу. Виключно в межах переліку питань орган державного нагляду залежно від цілей заходу та ступеня ризику визначає питання, щодо яких буде здійснюватися державний нагляд, та зазначає їх у направленні на перевірку.

   Орган державного нагляду оприлюднює критерії та періодичність проведення планових заходів із здійснення державного нагляду шляхом розміщення на своєму офіційному веб-сайті. Законом передбачено більш тривалий час, протягом якого суб’єкти господарювання не підлягають перевіркам. Так планові заходи державного нагляду здійснюються органом державного нагляду за діяльністю суб’єктів господарювання, яка віднесена:

• до високого ступеня ризику, – не частіше одного разу на два роки;
• до середнього ступеня ризику, – не частіше одного разу на три роки;
• до незначного ступеня ризику, – не частіше одного разу на п’ять років.

   При цьому строк здійснення планового заходу не може перевищувати десяти робочих днів, а щодо суб’єктів малого підприємництва – п’яти робочих днів. Сумарна тривалість усіх планових заходів, що здійснюються органами державного нагляду  протягом календарного року щодо суб’єкта господарювання (комплексного планового заходу), не може перевищувати тридцяти робочих днів, а щодо суб’єкта малого підприємництва – п’ятнадцяти робочих днів. Законом передбачено додаткові гарантії додержання законності органами державного нагляду при проведенні перевірок. Так, перед початком здійснення заходу державного нагляду посадові особи органів державного нагляду зобов’язані пред’явити керівнику чи уповноваженій особі суб’єкта господарювання - юридичної особи, її відокремленого підрозділу, фізичній особі -підприємцю або уповноваженій ним особі, крім документів, передбачених цим Законом (посвідчення, направлення на перевірку), також додатково - копію погодження центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у відповідній сфері державного нагляду (контролю), або відповідного державного колегіального органу на проведення такої перевірки. За відсутності доказу такого погодження суб’єкти господарювання мають право не допускати посадових осіб органу державного нагляду до здійснення заходів державного нагляду. Відповідно до нового Закону суб'єкт господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю) має право:

• бути поінформованим про свої права та обов’язки;
• вимагати від посадових осіб органу державного нагляду додержання вимог законодавства;
• перевіряти наявність у посадових осіб органу державного нагляду службового посвідчення та посвідчення (направлення) і одержувати копію посвідчення (направлення) на проведення планового або позапланового заходу
• бути присутнім під час здійснення заходів державного нагляду, залучати під час здійснення таких заходів третіх осіб;
• вимагати нерозголошення інформації, що становить комерційну таємницю або є конфіденційною інформацією суб'єкта господарювання;
• одержувати та ознайомлюватися з актами державного нагляду;
• надавати органу державного нагляду в письмовій формі свої пояснення, зауваження або заперечення до акта;
• оскаржувати в установленому законом порядку неправомірні дії органів державного нагляду та їх посадових осіб;
• отримувати консультативну допомогу від органу державного нагляду з метою запобігання порушенням під час здійснення заходів державного нагляду;
• вести журнал реєстрації заходів державного нагляду (контролю) та вимагати від посадових осіб органів державного нагляду внесення до нього записів про здійснення таких заходів до початку їх проведення.

   Зробимо акцент на тому, що суб’єкт підприємницької діяльності має  право не допускати посадових осіб органу державного нагляду (контролю) до здійснення державного нагляду (контролю), якщо:

– державний нагляд здійснюється з порушенням передбачених законом вимог щодо періодичності проведення таких;

– посадова особа органу державного нагляду не надала копії документів, передбачених цим Законом, або якщо надані документи не відповідають вимогам цього Закону;

– суб’єкт господарювання не одержав повідомлення про здійснення планового заходу державного нагляду в порядку, передбаченому цим Законом;

– посадова особа органу державного нагляду  не внесла запис про здійснення заходу державного нагляду до журналу реєстрації заходів державного нагляду (контролю) за наявності такого журналу в суб’єкта господарювання;

– тривалість планового заходу державного нагляду або сумарна тривалість таких заходів протягом року перевищує граничну тривалість, встановлену частиною п’ятою статті 5 цього Закону, або тривалість позапланового заходу державного нагляду (контролю) перевищує граничну тривалість, встановлену частиною четвертою статті 6 цього Закону;

– орган державного нагляду здійснює повторний позаплановий захід державного нагляду за тим самим фактом, що був підставою для проведеного позапланового заходу державного нагляду;

– органом державного нагляду не була затверджена та оприлюднена на власному офіційному веб-сайті уніфікована форма акта, в якій передбачається перелік питань залежно від ступеня ризику;

– у передбачених законом випадках посадові особи не надали копію погодження центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики з питань державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, або відповідного державного колегіального органу на здійснення позапланового заходу державного нагляду.

Водночас суб’єкт підприємницької діяльності має право вимагати припинення здійснення заходу державного нагляду (контролю) у разі:

– перевищення посадовою особою органу державного нагляду визначеного цим Законом максимального строку здійснення такого заходу;

– використання посадовими особами органу державного нагляду неуніфікованих форм актів;

– з'ясування посадовими особами під час здійснення позапланового заходу державного нагляду питань, інших ніж ті, необхідність перевірки яких стала підставою для здійснення такого заходу.

   За новим Законом суб’єкт господарювання, посадові особи суб’єкта господарювання - юридичної особи не несуть відповідальності за відмову надавати пояснення щодо діяльності суб’єкта господарювання. Законом запроваджена нова функція – консультативна  підтримка суб’єктів господарювання, відповідно до якої органи державного нагляду безоплатно надають суб’єктам господарювання письмові консультації щодо вимог до провадження відповідної господарської діяльності та/або щодо здійснення державного нагляду. Консультації органів державного нагляду можуть бути загальними (стосуватися невизначеного кола суб’єктів господарювання) або індивідуальними (стосуватися конкретного суб’єкта господарювання). Загальні консультації оприлюднюються в офіційному виданні та на офіційному веб-сайті органу державного нагляду. Індивідуальні консультації надаються (надсилаються) суб’єктам господарювання протягом 15 календарних днів після отримання запиту. Суб’єкт господарювання може посилатися на загальні та адресовані йому індивідуальні консультації органів державного нагляду під час доведення правомірності своєї поведінки у відносинах із цими органами, іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, а також під час судового розгляду.

   Суб’єкт господарювання не може бути притягнутий до відповідальності, якщо він діяв відповідно до консультації органу державного нагляду, зокрема на підставі того, що індивідуальна або загальна консультація, у тому числі податкова, була змінена або скасована. Законом також розширені можливості захисту прав і законних інтересів суб’єктів господарювання через залучення громадських об’єднань до контролю за законністю проведення заходів державного нагляду і до захисту прав суб’єктів господарювання. Так громадські об’єднання в особі їх уповноважених представників мають право здійснювати захист прав і законних інтересів суб’єктів господарювання під час здійснення щодо них заходів державного нагляду. Органи державного нагляду зобов’язані розглядати звернення громадських об’єднань, їх уповноважених представників в інтересах суб’єктів господарювання в порядку, встановленому для розгляду звернень суб’єктів господарювання.

   Розглядаючи проблему ефективності захисту прав і законних інтересів суб’єктів господарювання при проведенні заходів державного нагляду, доречно звернути увагу на юридичне значення факту недопущення посадових осіб органу державного нагляду до проведення перевірки у зв`язку з порушенням порядку її проведення. Правомірність дій суб’єктів господарювання у випадку недопущення ними посадових осіб органу державного нагляду до проведення перевірки у зв`язку з порушенням порядку її проведення, підтверджується судовою практикою. Так юридичний висновок, зазначений в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 19.09.2012 № К/9991/42917/12 у справі за позовом ПП «Виробничо-комерційна фірма «Галат» до ДПІ у Київському районі м. Донецька засвідчує, що: «відповідно до ухвали суду факт допуску службових осіб контролюючого органу до перевірки є визнанням правомірності проведення такої перевірки».

   Тобто, факт допуску посадових осіб органу державного нагляду до проведення перевірки в умовах виявленого суб’єктом господарювання і невідкладно та обґрунтовано повідомленого зазначеним посадовим особам факту порушення органом державного нагляду (чи його посадовими особами) встановленого порядку проведення перевірки, у випадку подальшого судового спору був би підставою для суду тлумачити такий допуск як фактичне визнання суб’єктом господарювання такої перевірки правомірною.

   За таких обставин правомірність проведення перевірки виявилась би поза предметом судового розгляду, звузивши його до виключно результатів такої перевірки (акту за результатами перевірки, припису тощо). Належить зазначити, що обов’язок додержання вимог Закону при проведенні заходів державного нагляду стосується посадових осіб органу державного нагляду в тій же мірі, що й самих суб’єктів господарювання. Законом не передбачено для органів державного нагляду якихось «меж свободи» в дотриманні ними встановленого порядку проведення перевірок. Наприклад, не розпочинати перевірку у день її початку, визначену планом, наказом, посвідченням (направленням) на проведення перевірки; зазначати загальний строк перевірки 10 днів при визначеному Законом строку п`ять днів – для відповідних категорій суб’єктів господарювання; пред’являти суб’єкту господарювання замість оригіналу посвідчення (направлення) на проведення перевірки його копію, коли така копія передбачена Законом виключно для вручення суб’єкту господарювання; прибувати на перевірку зі сторонніми особами, не зазначеними у посвідченні (направленні) на проведення перевірки тощо.

   Вимоги зазначеного Порядку повинні дотримуватися повно, точно, відповідно до їх буквального дослівного змісту, що прямо і недвозначно передбачено нормою ст.19 Конституції України, згідно з якою органи державної влади та їх посадові особи при здійсненні повноважень зобов’язані діяти виключно на підставі, в межах та у спосіб, встановлений Законом. Прийняття Верховною Радою України 03.11.2016 року змін до законодавства в частині лібералізації державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності однозначно підтверджує курс держави на пріоритет прав бізнесу в Україні, особливо – прав і законних інтересів суб`єктів малого і середнього бізнесу. Одним із аргументів прийняття таких змін, висловлених авторами законопроекту і народними депутатами під час його пленарного обговорення було рішення забезпечити належний захист підприємництва в Україні від адміністративного тиску з боку органів державного нагляду, який за переконанням самих депутатів є неприйнятним і значною мірою корупціогенним. Слід зазначити, що органи державного нагляду в цілому стали більш відповідально відноситись до вимог чинного законодавства України при здійсненні заходів державного нагляду. Водночас, наявний ще певний момент інерції у діях органів державного нагляду, іноді ще схильних тлумачити чинне законодавство України, керуючись виключно власними корпоративними інтересами. За таких обставин захистити себе від дій органів державного нагляду, якщо вони були здійснені не у точній і повній відповідності з вимогами Закону, цілком можливо.

   Прийнятий Верховною Радою України, але наразі ще не підписаний Президентом України, а отже ще не набув чинності  Закон «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» щодо лібералізації системи державного нагляду» створює нові, більш широкі можливості для захисту бізнесу і підприємництва. А максимально ефективно реалізувати їх для запобігання можливим утискам бізнесу, а за необхідності – для надійного захисту порушених прав і законних інтересів бізнесу завжди допоможуть фахівці-юристи.

Автор: В.І.Карабань 

Пенсія переселенця:інтереси держави чи права людини?

   Під час відомих подій у Криму та на сході України в законодавстві з'явився новий правовий статус особи - внутрішньо переміщені особи. Потреба в цій новелі зумовлена необхідністю врегулювати складні правовідносини держави із особами, доля яких пов'язана із територіями, де розгортається збройний конфлікт. Ці стосується передусім соціальних виплат від держави. Уряд України не маючи змоги контролювати ситуацію на окремих територіях Донецької та Луганської областей встановила зв'язок між здійсненням соціальних виплат та становищем внутрішньо переміщеними особами. З цією метою Верховною Радою України 20.10.2014 був ухвалений закон України Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб. На його виконання Урядом України прийнято кілька важливих підзаконних нормативних актів. Це Постанова Кабінету Міністрів України № 637 від 5 листопада 2014 р. «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», Постанова Кабінету Міністрів України № 509 від 1 жовтня 2014 р. «Про реєстрацію внутрішньо переміщених осіб», Постанова Кабінету Міністрів України № 365 від 8 червня 2016 р. «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам». Між тим, положення, що містяться у вищенаведених нормативно-правових актах, на думку багатьох національних та міжнародних організацій, суттєво звужують права громадян України. Так, у доповіді Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини щодо ситуації з правами людини в Україні 16 травня - 15 серпня 2016 р. наголошується, зокрема, що «зміни до Постанови № 637, що стосуються соціальних виплат для переселенців, можуть створювати надмірні перешкоди в доступі до таких виплат через місце походження цих осіб, а також обмежувати їх свободу пересування та вільний вибір місця проживання та піддавати їх надокучливим перевіркам».

   З огляду на це частішають випадки звернення до національних судів України із позовами про оскарження рішень про припинення виплат пенсій внутрішньо переміщеним особам. Проблема полягає у тому, що після отримання т.з. довідки переселенця (яка є безстроковою), вона може бути скасована через підстави, визначені статтею 12 закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» і пенсійні виплати, відповідно, припиняються. Такі виплати, відповідно до п. 12 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, можуть бути припиненні також у разі:

1) наявності підстав, передбачених законодавством щодо умов призначення відповідного виду соціальної виплати;

2) встановлення факту відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування згідно з актом обстеження матеріально-побутових умов сім'ї;

3) отримання рекомендацій Мінфіну щодо фактів, виявлених під час здійснення верифікації соціальних виплат;

4) отримання інформації від Держприкордонслужби, МВС, СБУ, Мінфіну, Національної поліції, ДМС, Держфінінспекції, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

  Позивачі, які звертаються до суду із захистом, посилаються на практику національних судів та Європейського суду з прав людини. Так, зокрема, ще 6 жовтня 2015 року Верховний суд України ухвалив постанову по справі № 608/1189/14-а, де зазначив, що держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право (право на отримання пенсії - авт.) незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія. Тут слід зазначити, що таке рішення суд ухвалив у справі за переглядом судових рішень стосовно спору про припинення виплат особі, яка постійно проживає за кордоном. Між тим, важливим залишається загальний принцип, висвітлений в цьому рішенні, який пов'язаний із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та проголошує непохитність права людини щодо володіння своєю власністю. Цей принцип безпосередньо висвітлений у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, де поважний суд встановив порушення Конвенції у разі залежності на отримання пенсії від місця проживання особи. Розвиваючи цю думку національні суди з 2015 року сформували досить позитивну практику з означеного питання. Так, Вищий адміністративний суд України в своєму рішенні від 06 жовтня 2015 року по справі К/800/34673/15 дійшов висновку, що за правовою позицією Європейського Суду з прав людини, право на соціальні виплати є майновим правом, передбаченим статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (рішення у справі «Хонякіна проти Грузії» (Khoniakina v. Georgia), № 17767/08, пункт 72, від 19 червня 2012 року). Таким чином, зауважує Вищий адміністративний суд в своєму рішенні, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що право позивачів на отримання пенсії за віком є безперечним і забезпечення цього права становить суть взятих на себе державою зобов'язань.

   Стосовно конкретних судових справ щодо оскарження рішень про припинення виплати пенсійних виплат внутрішньо переміщеним особам слід звернути увагу на те, що суди в цілому задовольняють позовні вимоги заявників. При цьому суди посилаються на положення статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», де викладено підстави для припинення пенсійних виплат. Це можуть бути наступні підстави:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

{Положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність, як такі, що є неконституційними на підставі Рішення Конституційного Суду № 25-рп/2009 від 07.10.2009}

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом.

   Суди зауважують, що цей перелік є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках передбачених законом. З приводу припинення виплат через підстави, визначенні у підзаконних нормативних актах (зокрема через припинення дії довідки внутрішньо переміщених осіб), суди зазначають, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Верховна Рада України може змінити закон виключно законом, а не шляхом прийняття підзаконного правового акта. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України відносяться до категорії підзаконних. З огляду на викладене, підзаконні нормативно-правові акти не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили. 

   В якості джерела міжнародного права національні суди України посилаються на рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії», де поважний суд встановив обов'язок держави, навіть за відсутності належного ефективного контролю над частиною власної території (в даному випадку - Придністров'я - авт.), вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.

   Отже, головне, на що звертають увагу національні суди, Україна забезпечує право людини на отримання пенсії через впроваджений механізм реєстрації внутрішньо переміщених осіб. В той же час, суди визнають як порушення права на отримання пенсійних виплат (проголошеного національним законодавством та міжнародним), встановлений підзаконними нормативно-правовими актами зв'язок між здійсненням соціальних виплат та статусом внутрішньо переміщеної особи. Таке протиріччя повинно бути усунуто, щоб уникнути в майбутньому зростання кількості звернень до суду за захистом в результаті припинення пенсійних виплат.

   До цього, зокрема, закликала Парламентська асамблея Ради Європи в своїй резолюції від 12 жовтня 2016 року по Україні, а саме спростити адміністративні процедури щодо доступу до виплати пенсій.

   Більше того, за заявою Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Валерії Лутковської, факти припинення виплат пенсій переселенцям без додержання норм пенсійного законодавства України є дискримінацією переселенців. З цього приводу пані Лутковська заявила, що звернулася із відповідним позовом до суду. Позитивний результат розгляду цього позову може стати в майбутньому в нагоді тим пенсіонерам, які приймуть рішення оскаржити дії щодо припинення пенсійних виплат. На теперішній час маємо практику місцевих та апеляційних судів, які в цілому стверджують порушення прав людини в разі припинення пенсійних виплат через підстави, які передбачені підзаконними нормативними актами. Майбутній розвиток правового поля з цього питання, безперечно, повинен відбуватися в чіткій відповідності із загальними принципами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. А судова практика має зайвий раз звернути увагу влади на недосконалість чинного законодавства у відношенні до громадян, які опинилися в скрутному становищі.

   В якості рекомендації слід зазначити, що ті внутрішньо переміщенні особи, по яких є випадки припинення пенсійних виплат, мають повне право оскаржити таке рішення до суду. Як свідчить стала судова практика, суди здебільшого задовольняють такі позови.

   Між тим залишається відкритим питання подальшого виконання таких рішень, оскільки більшість заявників не мають ані фізичної, ані фінансової можливості виїхати на територію України для оформлення виплат за судовим рішенням, яке набрало законної сили. Додатково слід звернути увагу, що великим обтяженням для пенсіонерів стане також сплата збільшеного судового збору, оскільки у проекті закону України про бюджет на 2017 рік передбачено значне зростання мінімальної заробітної плати, з якої наразі вираховується ставка судового збору.

Джерело: http://jurliga.ligazakon.ua/

ПОДАТКОВІ КАНІКУЛИ ДЛЯ МАЛОГО ТА СЕРЕДНЬОГО БІЗНЕСУ: ПРАВИЛО ЧИ ВИНЯТОК

   Після збільшення з 01.01.2017 року розміру мінімальної заробітної плати до 3200 грн. урядом було ініційоване введення «податкових канікул» для малого для середнього бізнесу. Вказані «податкові канікули» (застосування нульової ставки податку на прибуток підприємств) запроваджені Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні» від 21 грудня 2016 року № 1797-VIII, який набрав чинності з 01.01.2017 року.

   Пунктом 135 вказаного Закону внесені зміни до розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України, і підрозділ 4 доповнено пунктом 44, який встановлює, що на період до 31 грудня 2021 року застосовується ставка нуль відсотків для платників податку на прибуток, у яких річний дохід, визначений за правилами бухгалтерського обліку за останній річний звітний період, не перевищує 3000000 (трьох мільйонів) гривень та розмір нарахованої за кожний місяць звітного періоду заробітної плати (доходу) кожному з працівників, які перебувають з платником податку у трудових відносинах, є не меншим як дві мінімальні заробітні плати, розмір якої встановлено законом (тобто протягом 2017 року це 6400 грн). Окрім того, для застосування «податкових канікул» платник податків повинен відповідати одній з таких вимог:

1) утворені в установленому законом порядку після 1 січня 2017 року;

2) діючі, у яких протягом трьох послідовних попередніх років (або протягом усіх попередніх періодів, якщо з моменту їх утворення пройшло менше трьох років) щорічний обсяг доходів задекларовано в сумі, що не перевищує трьох мільйонів гривень, та у яких середньооблікова кількість працівників протягом цього періоду становила від п’яти до 20 осіб;

3) які були зареєстровані платниками єдиного податку в установленому законодавством порядку в період до 1 січня 2017 року та у яких за останній календарний рік обсяг виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) становив до трьох мільйонів гривень та середньооблікова кількість працівників становила від п’яти до 50 осіб.

   У тому ж разі, якщо платники податку, які застосовують норми  пункту 44 підрозділ 4 розділу XX «Перехідних положень» Податкового кодексу України, у будь-якому звітному періоді досягли показників щодо отриманого доходу, середньооблікової чисельності працівників (обчислюється на підставі Інструкції зі статистики кількості  працівників, затвердженої наказом Державного комітету статистики України 28.09.2005 р.  № 286) або середньої заробітної плати працівників (обчислюється на підставі Порядку обчислення середньої  заробітної  плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100), з яких хоча б один не відповідає критеріям, зазначеним у цьому пункті, то такі платники податку зобов’язані оподаткувати прибуток, отриманий у такому звітному періоді, за ставкою, встановленою пунктом 136.1 статті 136 ПК України (базова (основна) ставка податку становить 18%).

   Платники податку, зазначені у підпунктах «а», «б», «в»  пункту 44 підрозділ 4 розділу XX «Перехідних положень» Податкового кодексу України, які здійснюють нарахування та виплату дивідендів своїм акціонерам (власникам), нараховують та вносять до бюджету авансовий внесок із податку в порядку, встановленому п. 57.1-1 ст. 57 ПК України, та сплачують податок на прибуток за ставкою, встановленою п. 136.1 ст. 136 ПК України (18%), за звітний податковий період, у якому здійснювалося нарахування та виплата дивідендів. Також вказаним Законом передбачено, що дія  пункту 44 підрозділ 4 розділу XX «Перехідних положень» Податкового кодексу України не поширюється на суб’єктів господарювання, які:

   1) утворені після 1 січня 2017 року шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), приватизації та корпоратизації;

      2) здійснюють:

2.1) діяльність у сфері розваг, визначену в підпункті 14.1.46 пункту 14.1 статті 14 розділу I;

2.2) виробництво, оптовий продаж, експорт, імпорт підакцизних товарів;

2.3) виробництво, оптовий та роздрібний продаж пально-мастильних матеріалів;

2.4) видобуток, серійне виробництво та виготовлення дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, у тому числі органогенного утворення;

2.5) фінансову та страхову діяльність (гр. 64 - гр. 66 Секції K «Національного класифікатора України Класифікація видів економічної діяльності» прийнято та надано чинності на підставі наказу Держспоживстандарту України від 11.10.2010 р. N 457, надалі   «КВЕД ДК 009:2010»);

2.6) діяльність з обміну валют;

2.7) видобуток та реалізацію корисних копалин загальнодержавного значення;

2.8) операції з нерухомим майном (гр. 68 КВЕД ДК 009:2010);

2.9) поштову та кур’єрську діяльність (гр. 53 КВЕД ДК 009:2010);

2.10) діяльність з організації торгів (аукціонів) виробами мистецтва, предметами колекціонування або антикваріату;

2.11) діяльність з надання послуг у сфері телебачення і радіомовлення відповідно до Закону України "Про телебачення і радіомовлення";

2.12) охоронну діяльність;

2.13) зовнішньоекономічну діяльність (крім діяльності у сфері інформатизації);

2.14) виробництво продукції на давальницькій сировині;

2.15) оптову торгівлю і посередництво в оптовій торгівлі;

2.16) діяльність у сфері виробництва та розподілення електроенергії, газу та води;

2.17) діяльність у сферах права та бухгалтерського обліку (гр. 69 КВЕД ДК 009:2010);

2.18) діяльність у сфері інжинірингу (гр. 71 КВЕД ДК 009:2010).

   Фактично умови і критерії «податкових канікул», що вводяться з 01.01.2017 року являються аналогічними «податковим канікулам», що діяли до 01.01.2016 року і були передбачені у п. 16 підрозділу 4 розділу XX «Перехідних положень» Податкового кодексу України. Таким чином, «податкові канікули» на період з 01.01.2017 року до 31.12.2021 року застосовуються тільки щодо платників податку, які перебувають на загальній системі оподаткування і відповідають вказаним критеріям, а тому лише незначна кількість підприємств зможуть ними скористатись.

Автор:  Р. І. Пугач

Джерело: http://ukrainepravo.com

ПОДАТКОВІ КАНІКУЛИ ДЛЯ МАЛОГО ТА СЕРЕДНЬОГО БІЗНЕСУ: ПРАВИЛО ЧИ ВИНЯТОК

   Після збільшення з 01.01.2017 року розміру мінімальної заробітної плати до 3200 грн. урядом було ініційоване введення «податкових канікул» для малого для середнього бізнесу. Вказані «податкові канікули» (застосування нульової ставки податку на прибуток підприємств) запроваджені Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні» від 21 грудня 2016 року № 1797-VIII, який набрав чинності з 01.01.2017 року.

   Пунктом 135 вказаного Закону внесені зміни до розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України, і підрозділ 4 доповнено пунктом 44, який встановлює, що на період до 31 грудня 2021 року застосовується ставка нуль відсотків для платників податку на прибуток, у яких річний дохід, визначений за правилами бухгалтерського обліку за останній річний звітний період, не перевищує 3000000 (трьох мільйонів) гривень та розмір нарахованої за кожний місяць звітного періоду заробітної плати (доходу) кожному з працівників, які перебувають з платником податку у трудових відносинах, є не меншим як дві мінімальні заробітні плати, розмір якої встановлено законом (тобто протягом 2017 року це 6400 грн).

   Окрім того, для застосування «податкових канікул» платник податків повинен відповідати одній з таких вимог:

1) утворені в установленому законом порядку після 1 січня 2017 року;

2) діючі, у яких протягом трьох послідовних попередніх років (або протягом усіх попередніх періодів, якщо з моменту їх утворення пройшло менше трьох років) щорічний обсяг доходів задекларовано в сумі, що не перевищує трьох мільйонів гривень, та у яких середньооблікова кількість працівників протягом цього періоду становила від п’яти до 20 осіб;

3) які були зареєстровані платниками єдиного податку в установленому законодавством порядку в період до 1 січня 2017 року та у яких за останній календарний рік обсяг виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) становив до трьох мільйонів гривень та середньооблікова кількість працівників становила від п’яти до 50 осіб.

   У тому ж разі, якщо платники податку, які застосовують норми  пункту 44 підрозділ 4 розділу XX «Перехідних положень» Податкового кодексу України, у будь-якому звітному періоді досягли показників щодо отриманого доходу, середньооблікової чисельності працівників (обчислюється на підставі Інструкції зі статистики кількості  працівників, затвердженої наказом Державного комітету статистики України 28.09.2005 р.  № 286) або середньої заробітної плати працівників (обчислюється на підставі Порядку обчислення середньої  заробітної  плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100), з яких хоча б один не відповідає критеріям, зазначеним у цьому пункті, то такі платники податку зобов’язані оподаткувати прибуток, отриманий у такому звітному періоді, за ставкою, встановленою пунктом 136.1 статті 136 ПК України (базова (основна) ставка податку становить 18%).

   Платники податку, зазначені у підпунктах «а», «б», «в»  пункту 44 підрозділ 4 розділу XX «Перехідних положень» Податкового кодексу України, які здійснюють нарахування та виплату дивідендів своїм акціонерам (власникам), нараховують та вносять до бюджету авансовий внесок із податку в порядку, встановленому п. 57.1-1 ст. 57 ПК України, та сплачують податок на прибуток за ставкою, встановленою п. 136.1 ст. 136 ПК України (18%), за звітний податковий період, у якому здійснювалося нарахування та виплата дивідендів. Також вказаним Законом передбачено, що дія  пункту 44 підрозділ 4 розділу XX «Перехідних положень» Податкового кодексу України не поширюється на суб’єктів господарювання, які:

1) утворені після 1 січня 2017 року шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), приватизації та корпоратизації;

2) здійснюють:

       2.1) діяльність у сфері розваг, визначену в підпункті 14.1.46 пункту 14.1 статті 14 розділу I;

       2.2) виробництво, оптовий продаж, експорт, імпорт підакцизних товарів;

       2.3) виробництво, оптовий та роздрібний продаж пально-мастильних матеріалів;

      2.4) видобуток, серійне виробництво та виготовлення дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, у тому числі органогенного утворення;

     2.5) фінансову та страхову діяльність (гр. 64 - гр. 66 Секції K «Національного класифікатора України Класифікація видів економічної діяльності» прийнято та надано чинності на підставі наказу Держспоживстандарту України від 11.10.2010 р. N 457, надалі   «КВЕД ДК 009:2010»);

     2.6) діяльність з обміну валют;

     2.7) видобуток та реалізацію корисних копалин загальнодержавного значення;

     2.8) операції з нерухомим майном (гр. 68 КВЕД ДК 009:2010);

     2.9) поштову та кур’єрську діяльність (гр. 53 КВЕД ДК 009:2010);

 2.10) діяльність з організації торгів (аукціонів) виробами мистецтва, предметами колекціонування або антикваріату;

    2.11) діяльність з надання послуг у сфері телебачення і радіомовлення відповідно до Закону України "Про телебачення і радіомовлення";

    2.12) охоронну діяльність;

    2.13) зовнішньоекономічну діяльність (крім діяльності у сфері інформатизації);

    2.14) виробництво продукції на давальницькій сировині;

    2.15) оптову торгівлю і посередництво в оптовій торгівлі;

    2.16) діяльність у сфері виробництва та розподілення електроенергії, газу та води;

    2.17) діяльність у сферах права та бухгалтерського обліку (гр. 69 КВЕД ДК 009:2010);

    2.18) діяльність у сфері інжинірингу (гр. 71 КВЕД ДК 009:2010).

   Фактично умови і критерії «податкових канікул», що вводяться з 01.01.2017 року являються аналогічними «податковим канікулам», що діяли до 01.01.2016 року і були передбачені у п. 16 підрозділу 4 розділу XX «Перехідних положень» Податкового кодексу України. Таким чином, «податкові канікули» на період з 01.01.2017 року до 31.12.2021 року застосовуються тільки щодо платників податку, які перебувають на загальній системі оподаткування і відповідають вказаним критеріям, а тому лише незначна кількість підприємств зможуть ними скористатись.

Автор: Р. І. Пугач 

Джерело: http://ukrainepravo.com/scientific-thought

Продлен мораторий на проверки: как воспользоваться нормами и защитить свои права в суде

   Недавно парламент продлил мораторий на проверки органов контроля и несколько ограничил права последних. Впрочем, налоговики давно научились обходить запреты. Судебная практика также неоднозначна. Но юристы настаивают: нужно знать свои права и защищать их любым законным способом.

Недостатки системы

   Сегодня в Украине действует 2 моратории на проведение проверок. Первый из них установлен законом «О внесении изменений в Налоговый кодекс Украины и некоторые другие законы относительно налоговой реформы» от 28.12.2014 №71-VIII. Второй - законом «Об особенностях осуществления государственного надзора (контроля) в сфере хозяйственной деятельности относительно физических лиц - предпринимателей и юридических лиц, применяющих упрощенную систему налогообложения »от 23.02.2012 №4448-VI. Правда, оба они касаются малого и среднего бизнеса. Так, первый распространяется на предприятия с оборотом до 20 млн грн. в год, второй - на ФОТ и юрлиц- «упрощенцев», которые не платят налог на добавленную стоимость. Этот мораторий предусматривает возможность проведения проверок исключительно с разрешения Кабмина, по заявке предприятия, по решению суда или в рамках уголовного производства. Второй ограничивает перечень органов государственного надзора, могут проверять субъектов, попадающих под действие закона. Впрочем, как отметил партнер АО «Летрадо» Николай Хахула на киевской конференции развития и безопасности бизнеса, организованной агентством Lipsky Marketing Group, оба акты имеют недостатки.

   По первому сложилась противоречивая судебная практика. Большинство госорганов, в частности Минюст, Госархстройинспекция, Минэкономики, и некоторые служители Фемиды (см. решение Высшего административного суда от 28.04.2016 и 2.06.2016) считают, что закон №71-VIII не вносил изменений в НК, поэтому норма о моратории является самостоятельной и касается всех контролирующих органов без исключения. «Однако есть и противоположная практика, хотя ее и меньше, когда судьи поддерживают позицию, что закон распространяется только на проверки налоговой и финансовой инспекции», - добавил М.Хахула.

Закон №4448-VI применяется редко, так как прописан в нем перечень органов, которые могут проверять «упрощенцев», достаточно широк. Хотя, по словам юриста, в его практике были дела, когда контролеры не допускались к проверкам на основании этого акта и споры заканчивались решениями ВАС в пользу предпринимателей.

Новые правила игры

   Однако недавно был принят закон «Об особенностях осуществления мероприятий государственного надзора (контроля) в сфере хозяйственной деятельности» (№3153, пока ожидает подписи Президента). В соответствии с новациями мораторий защищать уже всех субъектов хозяйствования.

В частности, в 1 июля 2017 будут запрещены все плановые проверки, а также ограничены основания для проведения внеплановых (эти положения не касаются ДФС и ГФИ). Такими могут быть:

• обращение физлиц о нарушении их прав (за согласием на проверку Государственной регуляторной службы)

• собственное желание предприятий;

• решением суда;

• авария, повлекшая смерть.

М.Хахула отметил, что станут невозможными внеплановые проверки, в том числе по основаниям, как недостоверные данные в документах, непредставление в установленный срок деклараций и т. Кроме того, предприятия смогут отслеживать наличие согласия ДРС на проверку: соответствующая информация будет содержаться на сайте службы.

Также для предприятий с оборотом до 20 млн грн. будет продлено действие моратория на проверки ДФС и ГФИ. В то же время, подчеркнул юрист, эти нормы уже нельзя будет распространить на другие органы контроля.

   Также во время конференции обращалось внимание и на недавно принятый закон «О внесении изменений в Закон Украины« Об основных принципах государственного надзора (контроля) в сфере хозяйственной деятельности »по либерализации системы государственного надзора» (№2418а, тоже ожидает подписи главы государства). В нем предусмотрено, что теперь требования закона «Об основных принципах государственного надзора (контроля) в сфере хозяйственной деятельности» от 5.04.2007 №877-V частично касаться ДФС, ГАСК, Гоструда и других органов надзора. Также прямо прописана презумпция правоты предприятия: в случае неоднозначности норма должна трактоваться в пользу последнего. Указано на возможность получить письменную консультацию (как предусмотрено в ПК для ДФС).

Всегда готов

   Вместе с тем уже в начале создания бизнеса важно понимать, что рано или поздно к вам придут проверяющие, предостерег партнер АФ Pragnum Дмитрий Жуков.

Прежде всего эксперт посоветовал постоянно проводить аудит первичной документации. «90% гарантии успеха в налоговом споре - это первичные документы », - аргументировал он свою позицию. Зато часто предприниматели не уделяют должного внимания их составлению. Причем здесь важно участие именно юриста, а не бухгалтера, поскольку последний «смотрит на числа, зато юрист - на суть: даты, подписи и т.д.». Также специалист рекомендовал не пренебрегать возможностью обжалования приказа на проверку. В частности, практика Верховного Суда 2015 свидетельствует, что, когда распоряжение незаконно, это приводит к отсутствию правовых последствий проверки. Зато еще в 2010 году ВС признал: если плательщик допустил налоговиков к проверке, хотя имел право этого не делать, то в дальнейшем обжалование только ее последствий. «Допустил - шанс упустил. Однозначно не пускайте проверяющих, если считаете проверку незаконной », - посоветовал юрист. Следующий шаг - подготовка к подаче иска, в частности первичной документации. Для получения отсрочки юристы советуют инициировать процесс административного обжалования результатов проверки. Кроме того, ВАС считает: когда определенные документы не были предоставлены во время проверки и даже админобжалования, суд не вправе отклонить их и должен учитывать как доказательства при рассмотрении дела. «То есть это значит: не подали во время проверки, потому что документы должны недостатки, исправили и подали в суд. Это нормально. Потому что во время проверки дефектный документ лучше вообще не давать », - посоветовал Д.Жуков. Также он обратил внимание на то, что важными аргументами в суде будут вспомогательные доказательства (экспертизы, ответы на адвокатские запросы, объяснения контрагентов, маркетинговые исследования и т.д.). Содействие в отстаивании своей позиции также научно-правовые заключения университетов. ДФС не имеет доступа к таким доказательств, а значит, не сможет эффективно возражать против них.

   Кстати, сами налоговики признают: налогоплательщики выигрывают у них 2/3 судебных споров. Хотя, к сожалению, это не очень останавливает пыл фискалов. «Не догоним, так хоть согреемся» - возможно, именно такой логикой пользуются контролеры. Однако в любом случае юристы советуют готовиться к «забега» заранее, а не тогда, когда прозвучит вызов на старт, то есть начнется проведение проверки.

Автор статьи: Иван Григорьев

Источник: Закон и Бизнес

Повноваження податкової міліції у здійсненні досудового розслідування

Останнім часом у засобах масової інформації повідомляється про наміри щодо ліквідації податкової міліції через малу ефективність їхньої роботи та дублювання функцій інших органів досудового розслідування, правоохоронних органів. Подібна інформація спонукає співробітників податкової міліції масово порушувати кримінальні провадження за фактами дій посадових осіб суб’єктів господарювання за ознаками статті 212 Кримінального кодексу України. У подальшому на підставі отриманого рішення суду проводиться виїмка документів та оргтехніки, арешт коштів на банківських рахунках, що у багатьох випадках призводить до банкрутства підприємства через фактичну неможливість виконання договірних зобов’язань, погашення взятих кредитів, виплати заробітної плати, сплати податків тощо. З плином часу зареєстровані провадження, як правило, закриваються через відсутність складу злочину, але вилучені документи і оргтехніка якщо й повертаються, то у «плачевному» стані, проте, що вражає найбільше, нам не відомі випадки, коли б за такі дії хтось із співробітників податкової міліції поніс будь-яку відповідальність.  У цій статті ми зробимо спробу надати правову оцінку діям працівників податкової міліції Державної фіскальної служби України та підвищити рівень юридичної обізнаності суб’єктів підприємницької діяльності.

У статті 351 Податкового кодексу України, законодавець визначив такі права податкової міліції,- посадовим особам податкової міліції для виконання покладених на них обов’язків надаються права, передбачені підпунктами 20.1.2 (в частині отримання належним чином засвідчених копій документів), 20.1.4 (в частині проведення перевірок у встановленому цим Кодексом порядку), 20.1.8 і 20.1.20 пункту 20.1 статті 20 цього Кодексу, а також пунктами 1-4, абзацами другим, третім пункту 5, пунктами 6-14, підпунктами “а” і “б” пункту 15 (з урахуванням положень цього Кодексу), пунктом 16 з дотриманням встановлених цим Кодексом правил проведення податкових перевірок, пунктами 17, 19, 23, 24, 25, 27, 28, 30 статті 11, статтями 12-15-1 Закону України “Про міліцію”. На податкову міліцію поширюються вимоги, встановлені статтями 3 і 5 Закону України “Про міліцію”. Зокрема, підпункт 20.1.2,- для здійснення функцій, визначених законом, отримувати безоплатно від платників податків, у тому числі благодійних та інших неприбуткових організацій, усіх форм власності у порядку, визначеному законодавством, довідки, копії документів, засвідчені підписом платника або його посадовою особою та скріплені печаткою (за наявності), про фінансово-господарську діяльність, отримані доходи, видатки платників податків та іншу інформацію, пов’язану з обчисленням та сплатою податків, зборів, платежів, про дотримання вимог законодавства, здійснення контролю за яким покладено на контролюючі органи, а також фінансову і статистичну звітність у порядку та на підставах, визначених законом.

Досить часто до платників податків звертаються письмово, і навіть телефоном, працівники податкової міліції з вимогами, надати пояснення та завірені копії документів стосовно взаємовідносин з певними контрагентами, для проведення перевірки. При тому у зверненні відсутні підстави для отримання копій документів, посилання на номер оперативно-розшукової справи чи номер кримінального провадження, зареєстрованого у Єдиному реєстрі досудових розслідувань. За таких обставин існують підстави для письмової відмови надання пояснень та копій документів. Підприємець має право звернутися зі скаргою або ж із заявою до прокуратури з метою отримання правової оцінки дій працівників податкової міліції, адже їм заборонено проводити перевірки та надавати безпідставні запити.

У разі надходження письмового запиту з вимогою надати документи у взаємовідносинах із контрагентом в рамках вказаного номеру кримінального провадження на підставі ст. 40, 41, 93 Кримінального процесуального кодексу України, посадові особи мають право відмовити в наданні копій документів, посилаючись на положення частини 2 статті 159 Кримінального процесуального кодексу України, де сказано, – тимчасовий доступ до речей і документів здійснюється на підставі ухвали слідчого судді, суду. Згідно частини 1 статті 159 КПК України, – тимчасовий доступ до речей і документів полягає у наданні стороні кримінального провадження особою, у володінні якої знаходяться такі речі і документи, можливості ознайомитися з ними, зробити їх копії та вилучити їх (здійснити їх виїмку). У даному випадку можна зробити висновок, що з наданням копій документів органу досудового розслідування, яким вважає себе податкова міліція, поспішати не потрібно. Обов’язку надавати ці документи у платника податків немає, а орган податкової міліції може їх вилучити тільки за рішенням слідчого судді. Проте необхідно пам’ятати, що ненадання аргументованої відповіді на відповідний запит упродовж 10-ти робочих днів є підставою для фіскальної служби провести документальну позапланову перевірку.

Підпункт 20.1.4., – проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків (крім Національного банку України), у тому числі після проведення процедур митного контролю та/або митного оформлення.

Згідно з п. 78.3. Податкового кодексу України працівникам податкової міліції забороняється брати участь у проведенні планових та позапланових виїзних перевірок платників податків, що проводяться контролюючими органами, якщо такі перевірки не пов’язані з веденням оперативно-розшукових справ або із здійсненням кримінального провадження стосовно таких платників податків (посадових осіб платників податків), що знаходяться у їхньому провадженні. Перевірки платників податків податковою міліцією проводяться у межах повноважень, визначених законом, та в порядку, передбаченому Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність”, Кримінальним процесуальним кодексом України та іншими законами України. Як бачимо з вищенаведеного, працівникам податкової міліції чинне законодавство взагалі не дозволяє проводити перевірки з питань нарахування та сплати податків, адже Закон України « Про оперативно-розшукову діяльність» та Кримінальний процесуальний кодекс України не регулюють їх проведення.

Підпункт 20.1.8., – під час проведення перевірок у платників податків – фізичних осіб, а також у посадових осіб платників податків – юридичних осіб та платників єдиного внеску перевіряти документи, що посвідчують особу, а також документи, що підтверджують посаду посадових осіб та/або осіб, які фактично здійснюють розрахункові операції;

Підпункт 20.1.20., – одержувати безоплатно необхідні відомості для ведення Єдиного реєстру акцизних накладних, формування інформаційного фонду Державного реєстру фізичних осіб – платників податків від платників податків, а також Національного банку України та його установ – про суми доходів, виплачених фізичним особам, та утриманих з них податків, зборів, платежів; від органів, уповноважених проводити державну реєстрацію суб’єктів, видавати ліцензії на провадження видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до закону, – про державну реєстрацію та видачу ліцензій суб’єктам господарської діяльності; від органів, що здійснюють реєстрацію фізичних осіб, – про громадян, які прибули на проживання до відповідного населеного пункту чи вибули з нього; від органів державної реєстрації актів цивільного стану – про фізичних осіб, які померли; інформацію, необхідну для забезпечення реєстрації та обліку платників податків, об’єктів оподаткування та об’єктів, пов’язаних з оподаткуванням.

Отже, орган податкової міліції має право ознайомитися з вказаними документами, лише пройшовши відповідну процедуру, встановлену статтями159, 160, 163 Кримінального процесуального кодексу України, тобто – отримавши рішення суду. Ось і все, на цьому надані податковій міліції Податковим кодексом України права для здійснення передбачених законом повноважень закінчуються.У статті 351 Податкового кодексу України також зазначається, що для виконання решти покладених на податкову міліцію обов’язків, надається право, передбачене тільки статтями Закону України «Про міліцію» і не має посилання на Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» та Кримінальний процесуальний кодекс України. Закон України «Про міліцію» від 20.12.1990 за № 565-XII, втратив чинність 07.11.2015 у зв’язку з прийняттям Закону України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 за № 580-VIII. Тобто, будь-які оперативно-розшукові, слідчі чи інші процесуальні досудові дії працівників податкової міліції проведені після 7 листопада 2015 року є незаконними, адже право на їх проведення надавалося згідно Податкового кодексу України статтею 351 тільки на підставі Закону України «Про міліцію».

У статті 5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18.02.1992 за № 2135-XII зазначається, що оперативно-розшукова діяльність здійснюється оперативними підрозділами органів доходів і зборів – оперативними підрозділами податкової міліції та підрозділами, які ведуть боротьбу з контрабандою. Проте у статті 351 Податкового кодексу України, яка власне визначає правову підставу дій працівників податкової міліції, немає посилання на право застосовувати положення статей Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», до того ж органи доходів і зборів припинили своє існування. У статті 3 Кримінального процесуального кодексу України, дається визначення термінів, – керівник органу досудового розслідування – начальник слідчого управління, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, слідчий – службова особа органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства і т.д. Проте державна податкова інспекція здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, але ні начальник податкової інспекції, ні ревізори- інспектори не проводять слідчих дій, через те, що стаття 20 Податкового кодексу України не надає їм такого права.

Закономірно виникає запитання – на якій підставі у 2016 році працівники податкової міліції проводять слідчі, розшукові дії, якщо стаття 351 Податкового кодексу України не дозволяє їм цього робити, тобто застосовувати у своїй діяльності норми Кримінального процесуального кодексу України. Згідно частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Викладені думки та висновки є підставою для подання скарг чи судових позовів на незаконні дії працівників податкової міліції не тільки на початковій стадії досудового слідства, а й під час судових засідань. Згідно частини 1 статті 87 КПКУ недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. А згідно частини 2 статті 86 цього ж Кодексу недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення. Саме про це говориться і в статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до положень пункту 56.21. статті 56 Податкового кодексу України, коли норма цього Кодексу чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі цього Кодексу, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів, або коли норми одного і того ж нормативно-правового акта суперечать між собою та припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків. Зрозуміло, що на сьогоднішній день українські суди вказаний висновок не завжди можуть брати до уваги, проте Європейський Суд з прав людини у змозі дати належну правову оцінку діям службових осіб вказаного державного органу.

Джерело: http://blog.liga.net/user/npushinskiy/article/25258.aspx

Порядок заключения и регистрации договоров займа в иностранной валюте с нерезидентами

В процессе хозяйственной деятельности предприятия довольно часто возникает необходимость получения займа или возвратной финансовой помощи от нерезидентов. Требования к таким договорам и порядок их регистрации установлены на законодательном уровне. Нарушение процедуры получения займа будет иметь неприятное последствие для предприятий в виде применения финансовых санкций. Поэтому, если на повестке дня стоит вопрос заключения и регистрации договора займа с нерезидентом, следует учесть определенные юридические аспекты такой процедуры.

Требования к положениям договора займа с нерезидентом

Получению займа или возвратной финансовой помощи от нерезидента предшествует заключение соответствующего договора в письменной форме. Кроме положений, непосредственно регулирующих правоотношения займа, в договор следует включить те положения, которые являются необходимым условием для его регистрации. В частности, договор должен содержать положение о цели получения заемных средств. Это может быть финансирование строительства, приобретение объектов недвижимости, финансирование в нематериальные активы, финансирование формирования запасов, финансирование прочих производственных расходов, оплата услуг, пополнение оборотных средств и т. п. Кроме того, в договоре необходимо предусмотреть отдельным пунктом то, что размер выплат за пользование займом (по установленной договором процентной ставке, с учетом комиссий, неустойки и других установленных договором платежей, в том числе являющихся санкциями за ненадлежащее выполнение условий настоящего договора) в течение действия договора не должен превышать размер выплат по максимальной процентной ставке, установленной Национальным банком Украины, действующей на дату поступления договора в Национальный банк Украины.

Размер таких выплат зависит от срока заимствований и не должен превышать размер выплат по максимальной процентной ставке, установленной Национальным банком Украины для внешних заимствований резидентов на уровне 9,8 % годовых со сроком заимствований до одного года, 10 % годовых - со сроком заимствований от одного до трех лет, 11 % годовых - со сроком заимствований более трех лет. Также в договоре необходимо предусмотреть условие, что он вступает в силу с момента (или не раньше) его регистрации. Не допускается регистрация заключенных договоров, по которым предусмотрена уплата заемщиками процентов за пользование кредитами (без учета соответствующих комиссий) до фактического поступления в Украину кредитных средств от нерезидентов.

Договор, составленный на иностранном языке, резидент-заемщик подает вместе с его переводом на украинский язык, засвидетельствованным удостоверенной нотариально подписью переводчика или нотариусом. Не требуют перевода документы, составленные на русском языке или текст которых изложен одновременно на иностранном и украинском или российском языках. При заключении договора займа с нерезидентом следует учесть, резидентом какой страны является заимодатель, поскольку в понимании налогового учета займом считаются денежные средства, предоставленные нерезидентами, кроме тех, которые имеют офшорный статус, на определенный срок с обязательством их вернуть и уплатой процентов за их пользование.

Порядок регистрации договоров займа

Договор займа или возвратной финансовой помощи в обязательном порядке подлежит регистрации в Национальном банке Украины. Однако документы для регистрации договора подаются через банк, который будет осуществлять непосредственное обслуживание такого договора. Пакет документов для регистрации содержит уведомление о договоре по установленной форме (в электронной или бумажной форме), оригинал или копию договора и документы, касающиеся реализации договора. Кроме того, банк имеет право истребовать информацию или документы относительно структуры собственности, конечных бенефициарных собственников (контролеров) и содержания деятельности сторон договора, информацию или документы, подтверждающие источник происхождения средств, которые будут использоваться для погашения займа (основной суммы, процентов и т. п.). Такие документы получают для подтверждения наличия экономической целесообразности (смысла) такой финансовой операции. Информация может быть предоставлена в виде опросников или анкет, которые обслуживающий банк предлагает заемщику для заполнения.

Срок рассмотрения обслуживающим банком пакета документов не должен превышать 7 рабочих дней. Однако следует учесть, что этот срок исчисляется со дня поступления всех необходимых документов. То есть, если банк не получает полного комплекта документов, то срок рассмотрения начинается именно со дня получения всех необходимых документов, а не со дня первоначального их представления. После проверки представленных документов обслуживающий банк самостоятельно обращается в Национальный банк Украины (далее также НБУ) для регистрации договора.

Срок рассмотрения НБУ пакета документов для осуществления регистрации договора составляет 7 рабочих дней. Но стоит обратить внимание на следующее: если осуществляется первичная регистрация договора с суммой займа более 500 тыс. долларов (эквивалент этой суммы в другой валюте), то процедуре регистрации предшествует предварительное рассмотрение и анализ документов Национальным банком Украины, которые длятся до 30 календарных дней. Этот срок также отсчитывается со следующего рабочего дня после поступления в НБУ надлежащего пакета документов.

Изменения в договор займа подлежат регистрации, только если они касаются сторон договора, суммы, валюты, срока кредита, размера процентной ставки, комиссий, неустойки и других платежей, влияющих на размер выплат за пользование кредитом. По результатам процедуры регистрации заемщику предоставляется удостоверенное НБУ уведомление с пометкой о регистрации договора на бумажном носителе или уведомление об отказе в регистрации такого договора. После регистрации договора займа на заемщиков возлагается обязанность представлять ежемесячную отчетность, в частности формы № 503 "Отчет о привлечении и обслуживании кредита по договору с нерезидентом" и № 504 "Прогноз операций относительно получения и обслуживания кредита по договору с нерезидентом".

Аннулирование регистрации и ответственность за нарушение порядка получения займа от нерезидента

Национальный банк имеет право аннулировать регистрацию договора. В частности, аннулирование может быть произведено, если в течение 180 календарных дней после регистрации договора заем не был получен (полностью или частично) или если заемщик не представляет отчетность об операциях по договору за три отчетных периода подряд. Основаниями для аннулирования также является выявление в представленных документах недостоверной или неполной информации либо выявление информации о нарушении заемщиком или уполномоченным банком требований законодательства Украины.

В случае получения займа без регистрационного удостоверения к заемщику применяется штраф в размере 1 % от полученного займа, при этом у заемщика остается обязанность зарегистрировать такой договор в течение 60 дней со дня установления нарушения. Если на протяжении указанного срока договор не будет зарегистрирован, то к заемщику могут быть применены специальные санкции, определенные ст. 37 ЗУ "О внешнеэкономической деятельности". Превышение суммы займа также считается нарушением, которое влечет за собой штраф в размере 1 % от суммы превышения.

ЯК ПОВЕРНУТИ ВИЛУЧЕНІ ПІД ЧАС ОБШУКУ ДОКУМЕНТИ, РЕЧІ ЧИ ІНШЕ МАЙНО

Згідно з даними статистики в Україні щомісяця проводиться близько 4 500 обшуків. Таким чином, кількість громадян, які стикаються з цією процедурою, є дуже значною. Оскільки під час обшуку, як правило, правоохоронці здійснюють вилучення речей, документів чи іншого майна, дуже часто виникає питання як їх повернути власнику. В умовах реалій роботи правоохоронної системи в Україні часто правоохоронні органи допускають порушення вимог чинного законодавства, зокрема, вилучення речей чи документів, які не мають відношення до кримінального провадження, яке здійснюється.

Насамперед, необхідно нагадати, що обшук може бути проведено лише з дозволу суду на підставі відповідної ухвали. Виключенням з цього правила є випадки, коли наявна добровільна згода особи, яка володіє приміщенням, де мають намір провести цю слідчу дію, або наявна невідкладна ситуація, пов’язана із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину.

Які речі, предмети, документи, майно можуть вилучити під час обшуку?

Якщо вести мову про види майна, яке може бути вилучене правоохоронцями під час обшуку, то жодних обмежень немає: в залежності від обставин злочину, який розслідується,  це можуть бути одяг, взуття, записники, чернетки, телефони, комп’ютери, пристрої зберігання інформації (особливості вилучення деяких предметів з категорії телекомунікаційних зазначені нижче), документи, печатки, побутова техніка, гроші, кухонне приладдя та будь-які інші предмети.

Будь-який матеріальний об’єкт теоретично може бути, наприклад, знаряддям вчинення злочину, зберегти на собі його сліди або містити інші відомості, які можуть бути використані як доказ, або ж бути здобутим в результаті вчинення злочину, а отже – може бути вилучений за результатами обшуку.

Разом з тим, згідно з вимогами законодавства вилученню підлягають не будь-які речі чи документи на розсуд слідчого, а лише ті, які мають значення для досудового розслідування. Також, під час обшуку незалежно від їх відношення до конкретного розслідування підлягають вилученню виявлені предмети, які зберігаються незаконно, – наркотичні засоби, психотропні речовини, боєприпаси тощо.

Типи вилученого майна та шляхи його повернення

Вилучене майно, якщо відкинути наркотичні засоби і т.п., можна умовно поділити на два типи:

1. речі та документи, щодо яких в ухвалі про дозвіл на проведення обшуку прямо надано дозвіл на відшукання та вилучення (згідно зі статтями 234, 235, 236 Кримінального процесуального кодексу України в ухвалі слідчого судді має бути зазначений такий перелік);

2. речі та документи, щодо яких в ухвалі не надано прямого дозволу на відшукання та вилучення, проте які мають значення для розслідування.

 Перший тип майна фактично вважається речовими доказами та може зберігатися в державних органах до завершення кримінального провадження, тобто до прийняття кінцевого рішення у справі (закриття кримінального провадження чи ухвалення вироку суду). Цей строк, як правило, доволі тривалий.

Згідно з ч.9 ст.100, ст.374 КПК України у разі закриття кримінального провадження на стадії розслідування питання про долю речових доказів і документів вирішується ухвалою суду за клопотанням слідчого чи прокурора, а на стадії судового розгляду – судом, при цьому такі докази і документи повинні зберігатися до набрання кінцевим судовим рішенням законної сили (тобто до спливу строку на апеляційне оскарження або до завершення процедури такого оскарження, якщо воно мало місце).

Питання зберігання речових доказів і документів регулюється ст.100 КПК України, яка передбачає деякі випадки, коли таке майно може бути повернуто володільцю до завершення кримінального провадження. Зокрема, згідно з ч.1 ст.100 КПК України речовий доказ, який був вилучений правоохоронцями, повинен бути якнайшвидше повернутий володільцю. Згідно з ч.3 ст.100 КПК України документ повинен зберігатися протягом усього часу кримінального провадження, проте за клопотанням володільця документа слідчий, прокурор, суд можуть видати копії цього документа, а за необхідності і його оригінал, долучивши замість них до кримінального провадження завірені копії. Згідно з п.1 ч.6 ст.100 КПК України деякі види речових доказів також можуть повертатися власнику (законному володільцю) або передаватися йому на відповідальне зберігання, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження.Таким чином, в залежності від конкретних обставин існує можливість звернутися з клопотанням про повернення вилучених речей чи документів до слідчого (прокурора), відповідним чином обґрунтувавши своє прохання. Проте вирішення цього питання повністю залежить від розсуду правоохоронців (законом для них встановлено не обов’язок, а право повернути таке майно до завершення провадження).

 Другий тип майна (щодо якого в ухвалі не надано прямого дозволу на відшукання) відповідно до ч.7 ст.236 КПК України вважається тимчасово вилученим майном. Ця норма дуже важлива.

По-перше, слід звернути увагу, що згідно з абз.2 ч.2 ст.168 КПК України тимчасове вилучення електронних інформаційних систем або їх частин, мобільних терміналів систем зв’язку для вивчення фізичних властивостей, які мають значення для кримінального провадження, здійснюється лише у разі, якщо вони безпосередньо зазначені в ухвалі суду про дозвіл на проведення обшуку, тобто вони не можуть бути вилучені без прямого попереднього дозволу суду.

По-друге, тимчасово вилучене майно протягом короткого проміжку часу повинно бути або арештоване судом (слідчим суддею), або повернуто володільцю. Так, згідно з ч.5 ст.171 КПК України слідчий чи прокурор повинен не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна звернутися в суд з клопотанням про накладення арешту на таке майно, інакше воно має бути негайно повернуто особі, у якої його було вилучено. А відповідно до ч.6 ст.173 КПК України якщо суд протягом 72 годин із дня находження вказаного клопотання не прийме рішення про арешт, таке майно також має бути повернуто.

Якщо зазначені вимоги закону не виконані і таке майно не повернуто, його володілець згідно з п.1 ч.1 ст.303 КПК України має право оскаржити в судовому порядку бездіяльність слідчого чи прокурора, яка полягає у неповерненні тимчасово вилученого майна. За результатами розгляду такої скарги, слідчий суддя може зобов’язати слідчого чи прокурора повернути тимчасово вилучене майно, яке протиправно утримується. Іноді ефективним рішенням може бути й письмово звернутися до слідчого, прокурора чи керівника органу досудового розслідування з вимогою повернути тимчасово вилучене майно. Проте, враховуючи, що скарга до суду на бездіяльність має бути подана протягом 10 днів з моменту її вчинення, важливо не пропустити цей строк оскарження, очікуючи на відповідь на звернення.

Скасування арешту вилученого під час обшуку майна

Якщо ж арешт на тимчасово вилучене під час обшуку майно був накладений судом (слідчим суддею) то його скасування може бути здійснено в такому порядку.

1) шляхом подання клопотання про скасування арешту до слідчого судді (суду) власником або володільцем майна, який не був присутнім при розгляді питання про арешт майна (абз.1 ч.1 ст.174 КПК України);

2) шляхом подання клопотання про скасування арешту до слідчого судді (суду) власником або володільцем майна, якщо він доведе, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано (абз. 2 ч.1 ст.174 КПК України).

Потрібно звернути увагу, що зазначені клопотання можуть подаватися не тільки власником майна (особою, якій воно належить), а і законним володільцем (наприклад, особою, яка орендує майно). Також, слід мати на увазі, що законом не встановлено заборон щодо неодноразового звернення з зазначеними клопотаннями.

У випадку, якщо у скасуванні арешту за клопотаннями буде відмовлено, то відповідне питання буде розглядатися вже по завершенню кримінального провадження одночасно з його закриттям або ухваленням вироку. Так, відповідно до чч.3,4 ст.174 КПК України прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації; суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна (скасовує, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові). Трапляються випадки, коли питання про долю арештованого майна всупереч вимогам закону не вирішується судом під час ухвалення кінцевого рішення в кримінальному провадженні. Проте, існує механізм порушення цього питання перед судом вже після ухвалення вироку.

Відповідно до п.14 ч.1 ст.537, п.4 ч.2 ст.539 КПК України під час виконання вироку суд, який його ухвалив, має право вирішувати будь-які питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку. Згідно з ч.1 ст.539 КПК України будь-які особи мають право звертатися до суду з клопотаннями про вирішення питань, які пов’язані із виконанням вироку та безпосередньо стосуються їх прав, обов’язків чи законних інтересів.

Таким чином, у випадку, якщо суд, незважаючи на наявні для цього підстави, «забув» прийняти рішення про зняття арешту з майна, існує можливість звернутися до нього з відповідним клопотанням вже після ухвалення вироку.