Основания для получения постоянного вида на жительство

Постоянный вид на жительство - документ, удостоверяющий личность иностранного гражданина либо лица без гражданства  и подтверждающий получение им разрешения на постоянное проживание в Украине.

В нашей стране таким документом является  удостоверение на постоянное проживание.

Для того чтобы получить постоянный вид на жительство в Украине, либо как еще говорят ПМЖ в Украине, необходимо сначала получить разрешение на иммиграцию. 

Разрешение для иммиграции в Украину выдается в пределах квоты иммиграции за исключением отдельных категорий желающих получить ПМЖ в Украине.

В пределах ежегодно устанавливаемой иммиграционной квоты, разрешение на иммиграцию могут получить:

 - необходимые стране деятели культуры и науки, а также лица, инвестировавшие в экономику государства не менее 100 тыс. долларов США;

 - родители, супруг иммигранта и несовершеннолетние дети; 

 - брат, сестра, дед, бабка, внук, внучка гражданина нашей страны;

 - лица, которые ранее были украинскими гражданами;

 - беженцы или лица, получившие убежище (после 3 лет проживания);

 - жертвы торговли людьми (после 3 лет установления статуса).

Вне иммиграционной квоты разрешение на иммиграцию могут получить:

 - один из супругов, если второй из супругов, с которым он находится в браке свыше двух лет, является гражданином Украины;

 - дети и родители украинских граждан;

 - лица, имеющие право на приобретение украинского гражданства по территориальному происхождению (подробнее можно ознакомиться в статье 8 Закона «О гражданстве»);

 - лица, которые являются опекунами или попечителями граждан Украины, или находятся под опекой или попечительством граждан Украины;

лица, иммиграция которых представляет государственный интерес для Украины;

зарубежные украинцы, супруги зарубежных украинцев, их дети в случае их общего въезда и пребывания на территории Украины.

Наиболее распространенными основаниями получить разрешение на иммиграцию в Украину, в настоящий момент являются:

- брак с гражданином Украины свыше двух лет;

- наличие украинского гражданства у детей или родителей иностранца;

- наличие права на приобретение украинского гражданства по территориальному происхождению.

Иностранным гражданам, пребывающим на территории нашей страны, постоянный вид на жительство в Украине оформляется одновременно с разрешением на иммиграцию. 

Иностранцам, которые пребывают за пределами нашего государства, для въезда необходимо сначала получить разрешение на иммиграцию. После чего украинское дипломатическое представительство или консульское учреждение на основании соответствующего обращения оформляет иммиграционную визу сроком на один год. После получения удостоверения на постоянное проживание, обновление данной визы не требуется, поскольку с момента получения ПМЖ иностранный гражданин получает право безвизового въезда в Украину и пребывания на территории государства без ограничений во времени. 

Кроме этого, иностранец получает право трудоустраиваться без специального разрешения и приобретает статус резидента Украины в понимании украинского налогового законодательства.

Согласно Порядку оформления и выдачи удостоверений на ПМЖ, оформление таких удостоверений осуществляют ОГМС.

Окремі проблеми правового регулювання виплати допомоги по вагітності та пологам

Загальнообов’язкове державне соціальне страхування розглядається законодавцем як основна гарантія відповідного конституційного права громадян. В літературі його визначають як встановлену державою систему права щодо надання соціальних послуг та матеріального забезпечення громадян у разі настання хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від громадянина причин, старості та в інших випадках, передбачених законом за рахунок грошових коштів, що формуються шляхом сплати страхових внесків працедавцями та найманими працівниками, а також бюджетних асигнувань у випадках, визначених законодавством.

Ч. 2 ст. 3 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» від 18.01.2001 р.№2240-ІІІ визначено, що завданням законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням, є встановлення гарантій щодо захисту прав громадян на отримання матеріального забезпечення та соціальних послуг у разі тимчасової непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною, дитиною-інвалідом, хворим членом сім'ї), вагітності та пологів, смерті громадянина або члена його сім'ї.

Згідно ст. 20 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» кошти загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням, спрямовуються, зокрема, на виплату застрахованим особам допомоги по тимчасовій непрацездатності, вагітності та пологах.

Ст. 21 даного Закону визначає Порядок фінансування Фондом соціального страхування з тимчасової втрати працездатності страхувальників та інших отримувачів страхових коштів, де передбачено, що фінансування страхувальників-роботодавців для надання матеріального забезпечення найманим працівникам здійснюється районними, міжрайонними, міськими виконавчими дирекціями відділень Фонду в порядку, встановленому правлінням Фонду.

Районні, міжрайонні, міські виконавчі дирекції відділень Фонду повинні здійснювати фінансування страхувальників-роботодавців протягом десяти робочих днів після надходження заяви.

При цьому, практика показує, що протягом останніх трьох років намітилася тенденція порушення прав вагітних працюючих жінок: Фондами соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. Це виражається в затримці виплат допомоги по вагітності та пологам на значний час або взагалі безпідставної відмови у виплаті такої допомоги.

Аналіз спеціального законодавства з цього питання показує, що на законодавчому рівні досить детально врегульовано питання діяльності Фонду, процедуру отримання страхових коштів, оскарження дій посадових осіб Фонду. Норми відповідних законів, що регулюють питання трудових відносин та тісно пов’язаних з ними відносин соціального захисту працюючих жінок-матерів носять захисний характер для працівника та встановлюють певні державні гарантії для працівників, які тимчасово втратили працездатність. Але, не зважаючи на це, роботодавці мають ряд проблем при поданні до Фонду заявки на фінансування листків непрацездатності.

При цьому, слід відмітити, що при настанні страхового випадку, тісно переплітаються дві галузі права: право соціального забезпечення та трудове право. Оскільки, без наявності офіційних трудових відносин фактично не можуть виникнути відносини соціального забезпечення працівників.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 6 вище зазначеного Закону України загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням, підлягають особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності та господарювання або у фізичних осіб.

Ч. 1 ст. 7 цього Закону визначено поняття «страхового стажу» - це період (строк), протягом якого особа підлягала загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням, та за який щомісяця сплачено нею та роботодавцем або нею страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок, крім випадків, передбачених абзацом другим цієї частини.

Ст. 24 Конституції України  визначено, що рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Ч.2 ст. 46 Конституції України передбачено, що право на соціальний захист гарантується, у тому числі, загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.

З цього виходить, що отримання допомоги по вагітності та пологам є конституційним правом жінки. Умовами призначення такої допомоги є страховий випадок (вагітність та пологи) та сплата страхових внесків до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. При наявності цих двох умов у особи виникає суб’єктивне право (право вимагати) на отримання допомоги у формі матеріального забезпечення, яке компенсує втрату заробітної плати за період відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами. Цей вид допомоги надається застрахованій особі в розмірі 100% середньої заробітної плати (доходу). При цьому, на жаль, слід констатувати той факт, що представниками вище вказаного Фонду часто порушуються норми спеціального закону. Так, після надходження заявки на виплату допомоги по вагітності і пологам, замість виконання ст.21 вище зазначеного закону щодо своєчасного фінансування листків непрацездатності, проводяться перевірки підприємств. За даними таких перевірок з’являються акти, на підставі яких необґрунтовано відмовляється у виплаті вище зазначеної допомоги. Основними причинами відмови є такі:

• прийняття на роботу вагітної жінки;
• неодноразова зміна штатного розпису протягом року;
• високий рівень заробітної плати вагітної працівниці і т.і.

При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 64 Господарського кодексу України підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.

Ч. 2 ст. 94 Кодексу законів про працю України передбачено, що розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства і максимальним розміром не обмежується.

При цьому, розміри посадових окладів, а також надбавок, доплат, премій і винагород встановлюються власником. Слід відмітити, що ч. 1 ст. 184 Кодексу законів про працю України забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їм заробітну плату з мотивів, пов’язаних з вагітністю або наявністю дітей віком до трьох років. Відповідно до ч. 1 ст. 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» підставою для призначення допомоги по тимчасовій непрацездатності, по вагітності та пологах є виданий у встановленому порядку листок непрацездатності.

Саме з дати видачі листка непрацездатності у застрахованої особи виникає право на зазначену допомогу.

Відповідно до ст.64 Конституції України таке право жінки не може бути обмежене. Тим більше, що положення ст. 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» передбачають підстави невиплати допомоги, але вони не пов’язані з розміром або організацією оплати праці на підприємствах, в установах чи організаціях, на що посилається Фонд з тимчасової працездатності відмовляючи у виплатах допомоги по вагітності і пологах.

Крім того, у більшості таких випадків вище вказаний Фонд звертається до обласної територіальної інспекції праці з вимогою провести позапланову перевірку такого підприємства. Таким чином, малі підприємства, які надають робочі місця жінкам, які готуються до материнства, замість ефективного ведення бізнесу змушені проходити перевірки Фонду з тимчасової втрати працездатності, обласної територіальної інспекції праці, відвідувати судові засідання. Як наслідок, страждає вагітна жінка, яка не може вчасно отримати виплати по вагітності і пологам, оскільки відповідно до чинного законодавства підприємствам заборонено оплачувати листки непрацездатності до тих пір, доки не надійдуть кошти на спеціальний рахунок підприємства.

Аналіз законодавства в сфері соціального захисту та практичний досвід вказують на суттєвий недолік правового регулювання відносин, що виникають у процесі адміністративного оскарження неправомірних дій та рішень посадових осіб органів соціального захисту населення. Ці питання вирішуються положеннями різних нормативних актів, що ускладнює та затягує в часі процедуру оскарження.

Аналіз судової практики розгляду спорів у сфері соціального захисту свідчить про незахищеність страхувальників. Суди першої інстанції, на відміну від апеляційної, в більшості випадків, відмовляють роботодавцям в отриманні коштів для виплати допомоги по вагітності та пологам без вказування відповідних підстав. Проте, слід відмітити, що судовий захист більш дієвий, ніж адміністративне оскарження неправомірних дій та рішень посадових осіб Фонду до вище стоячих інстанцій.

З огляду на вище викладене, для усунення ситуації, що склалася в країні щодо існування заборгованості вище зазначеного Фонду по листкам непрацездатності перед страхувальниками пропонується: статтю 31 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» доповнити частиною 2, яка б встановлювала відповідальність посадових осіб Фондів за несвоєчасну виплату страхових коштів страхувальникам у такій редакції:

ЯК ПОВЕРНУТИ ВИЛУЧЕНІ ПІД ЧАС ОБШУКУ ДОКУМЕНТИ, РЕЧІ ЧИ ІНШЕ МАЙНО

Згідно з даними статистики в Україні щомісяця проводиться близько 4 500 обшуків. Таким чином, кількість громадян, які стикаються з цією процедурою, є дуже значною. Оскільки під час обшуку, як правило, правоохоронці здійснюють вилучення речей, документів чи іншого майна, дуже часто виникає питання як їх повернути власнику. В умовах реалій роботи правоохоронної системи в Україні часто правоохоронні органи допускають порушення вимог чинного законодавства, зокрема, вилучення речей чи документів, які не мають відношення до кримінального провадження, яке здійснюється.

Насамперед, необхідно нагадати, що обшук може бути проведено лише з дозволу суду на підставі відповідної ухвали. Виключенням з цього правила є випадки, коли наявна добровільна згода особи, яка володіє приміщенням, де мають намір провести цю слідчу дію, або наявна невідкладна ситуація, пов’язана із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину.

Які речі, предмети, документи, майно можуть вилучити під час обшуку?

Якщо вести мову про види майна, яке може бути вилучене правоохоронцями під час обшуку, то жодних обмежень немає: в залежності від обставин злочину, який розслідується,  це можуть бути одяг, взуття, записники, чернетки, телефони, комп’ютери, пристрої зберігання інформації (особливості вилучення деяких предметів з категорії телекомунікаційних зазначені нижче), документи, печатки, побутова техніка, гроші, кухонне приладдя та будь-які інші предмети.

Будь-який матеріальний об’єкт теоретично може бути, наприклад, знаряддям вчинення злочину, зберегти на собі його сліди або містити інші відомості, які можуть бути використані як доказ, або ж бути здобутим в результаті вчинення злочину, а отже – може бути вилучений за результатами обшуку.

Разом з тим, згідно з вимогами законодавства вилученню підлягають не будь-які речі чи документи на розсуд слідчого, а лише ті, які мають значення для досудового розслідування. Також, під час обшуку незалежно від їх відношення до конкретного розслідування підлягають вилученню виявлені предмети, які зберігаються незаконно, – наркотичні засоби, психотропні речовини, боєприпаси тощо.

Типи вилученого майна та шляхи його повернення

Вилучене майно, якщо відкинути наркотичні засоби і т.п., можна умовно поділити на два типи:

1. речі та документи, щодо яких в ухвалі про дозвіл на проведення обшуку прямо надано дозвіл на відшукання та вилучення (згідно зі статтями 234, 235, 236 Кримінального процесуального кодексу України в ухвалі слідчого судді має бути зазначений такий перелік);

2. речі та документи, щодо яких в ухвалі не надано прямого дозволу на відшукання та вилучення, проте які мають значення для розслідування.

 Перший тип майна фактично вважається речовими доказами та може зберігатися в державних органах до завершення кримінального провадження, тобто до прийняття кінцевого рішення у справі (закриття кримінального провадження чи ухвалення вироку суду). Цей строк, як правило, доволі тривалий.

Згідно з ч.9 ст.100, ст.374 КПК України у разі закриття кримінального провадження на стадії розслідування питання про долю речових доказів і документів вирішується ухвалою суду за клопотанням слідчого чи прокурора, а на стадії судового розгляду – судом, при цьому такі докази і документи повинні зберігатися до набрання кінцевим судовим рішенням законної сили (тобто до спливу строку на апеляційне оскарження або до завершення процедури такого оскарження, якщо воно мало місце).

Питання зберігання речових доказів і документів регулюється ст.100 КПК України, яка передбачає деякі випадки, коли таке майно може бути повернуто володільцю до завершення кримінального провадження. Зокрема, згідно з ч.1 ст.100 КПК України речовий доказ, який був вилучений правоохоронцями, повинен бути якнайшвидше повернутий володільцю. Згідно з ч.3 ст.100 КПК України документ повинен зберігатися протягом усього часу кримінального провадження, проте за клопотанням володільця документа слідчий, прокурор, суд можуть видати копії цього документа, а за необхідності і його оригінал, долучивши замість них до кримінального провадження завірені копії. Згідно з п.1 ч.6 ст.100 КПК України деякі види речових доказів також можуть повертатися власнику (законному володільцю) або передаватися йому на відповідальне зберігання, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження.Таким чином, в залежності від конкретних обставин існує можливість звернутися з клопотанням про повернення вилучених речей чи документів до слідчого (прокурора), відповідним чином обґрунтувавши своє прохання. Проте вирішення цього питання повністю залежить від розсуду правоохоронців (законом для них встановлено не обов’язок, а право повернути таке майно до завершення провадження).

 Другий тип майна (щодо якого в ухвалі не надано прямого дозволу на відшукання) відповідно до ч.7 ст.236 КПК України вважається тимчасово вилученим майном. Ця норма дуже важлива.

По-перше, слід звернути увагу, що згідно з абз.2 ч.2 ст.168 КПК України тимчасове вилучення електронних інформаційних систем або їх частин, мобільних терміналів систем зв’язку для вивчення фізичних властивостей, які мають значення для кримінального провадження, здійснюється лише у разі, якщо вони безпосередньо зазначені в ухвалі суду про дозвіл на проведення обшуку, тобто вони не можуть бути вилучені без прямого попереднього дозволу суду.

По-друге, тимчасово вилучене майно протягом короткого проміжку часу повинно бути або арештоване судом (слідчим суддею), або повернуто володільцю. Так, згідно з ч.5 ст.171 КПК України слідчий чи прокурор повинен не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна звернутися в суд з клопотанням про накладення арешту на таке майно, інакше воно має бути негайно повернуто особі, у якої його було вилучено. А відповідно до ч.6 ст.173 КПК України якщо суд протягом 72 годин із дня находження вказаного клопотання не прийме рішення про арешт, таке майно також має бути повернуто.

Якщо зазначені вимоги закону не виконані і таке майно не повернуто, його володілець згідно з п.1 ч.1 ст.303 КПК України має право оскаржити в судовому порядку бездіяльність слідчого чи прокурора, яка полягає у неповерненні тимчасово вилученого майна. За результатами розгляду такої скарги, слідчий суддя може зобов’язати слідчого чи прокурора повернути тимчасово вилучене майно, яке протиправно утримується. Іноді ефективним рішенням може бути й письмово звернутися до слідчого, прокурора чи керівника органу досудового розслідування з вимогою повернути тимчасово вилучене майно. Проте, враховуючи, що скарга до суду на бездіяльність має бути подана протягом 10 днів з моменту її вчинення, важливо не пропустити цей строк оскарження, очікуючи на відповідь на звернення.

Скасування арешту вилученого під час обшуку майна

Якщо ж арешт на тимчасово вилучене під час обшуку майно був накладений судом (слідчим суддею) то його скасування може бути здійснено в такому порядку.

1) шляхом подання клопотання про скасування арешту до слідчого судді (суду) власником або володільцем майна, який не був присутнім при розгляді питання про арешт майна (абз.1 ч.1 ст.174 КПК України);

2) шляхом подання клопотання про скасування арешту до слідчого судді (суду) власником або володільцем майна, якщо він доведе, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано (абз. 2 ч.1 ст.174 КПК України).

Потрібно звернути увагу, що зазначені клопотання можуть подаватися не тільки власником майна (особою, якій воно належить), а і законним володільцем (наприклад, особою, яка орендує майно). Також, слід мати на увазі, що законом не встановлено заборон щодо неодноразового звернення з зазначеними клопотаннями.

У випадку, якщо у скасуванні арешту за клопотаннями буде відмовлено, то відповідне питання буде розглядатися вже по завершенню кримінального провадження одночасно з його закриттям або ухваленням вироку. Так, відповідно до чч.3,4 ст.174 КПК України прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації; суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна (скасовує, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові). Трапляються випадки, коли питання про долю арештованого майна всупереч вимогам закону не вирішується судом під час ухвалення кінцевого рішення в кримінальному провадженні. Проте, існує механізм порушення цього питання перед судом вже після ухвалення вироку.

Відповідно до п.14 ч.1 ст.537, п.4 ч.2 ст.539 КПК України під час виконання вироку суд, який його ухвалив, має право вирішувати будь-які питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку. Згідно з ч.1 ст.539 КПК України будь-які особи мають право звертатися до суду з клопотаннями про вирішення питань, які пов’язані із виконанням вироку та безпосередньо стосуються їх прав, обов’язків чи законних інтересів.

Таким чином, у випадку, якщо суд, незважаючи на наявні для цього підстави, «забув» прийняти рішення про зняття арешту з майна, існує можливість звернутися до нього з відповідним клопотанням вже після ухвалення вироку. 

Актуальні питання визначення застосованого права в Міжнародному комерційному арбітражному суді

Відповідно до ст. 5.2 Регламенту Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України у позовній заяві повинні бути посилання на законодавство, на підставі якого подається позов. Отже визначення застосованого права при вирішенні зовнішньоекономічних спорів як державними судами, так і міжнародним комерційним арбітражем має важливе значення. 

Застосовуване до договору право охоплює: дійсність договору, тлумачення договору, права та обов'язки сторін, виконання договору, наслідки невиконання або неналежного виконання договору, припинення договору, наслідки недійсності договору, відступлення права вимоги і переведення боргу (ст. 47 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Насамперед виникає потреба узгодити право, що регулює процес (lex arbitri), а також право, що застосовується до суті спору, і якщо має місце конфлікт застосованого матеріального права, - то і право, відповідно до якого такий конфлікт вирішується (колізійні норми). Колізійна норма - це норма, що визначає, право якої держави може бути застосоване до правовідносин з іноземним елементом. 

Як у міжнародних конвенціях, так і у внутрішньому законодавстві більшості країн світу, у тому числі в Україні, затвердився принцип автономії волі або волі сторін при застосуванні матеріального права, що регулює контракт. У зв'язку з цим у більшості зовнішньоекономічних контрактів міститься умова про вибір права. 

Чинне в Україні законодавство також виходить із того, що сторони зовнішньоекономічного контракту вільні у виборі застосованого права. Згідно ст. 43 Закону України «Про міжнародне приватне право» сторони договору можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України. 

Саме до такого способу визначення застосованого права насамперед повинні прагнути сторони контракту. Застосовуване право повинно заповнювати питання, що залишилися неврегульованими у контракті. Як засновуване право до контракту бажано обирати вітчизняне матеріальне право, хоча таким правом може бути як право кожної зі сторін, так і право третьої нейтральної країни. Одночасне застосування права різних держав до контракту вкрай небажане, оскільки вбачається «ризик виникнення протиріч у регулюванні відносин сторін через розбіжності у національних норм права, що може привести до повного або часткового невизнання юридичної чинності угоди про вибір права через наявність непереборних пороків змісту».

Законодавство багатьох країн, як і законодавство України, зазвичай не встановлює особливих вимог щодо форми такої угоди. Вибір права має бути явно вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законом (ч. 2 ст. 5 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Способи досягнення такої угоди можуть бути різними. Найпоширенішим способом визначення застосованого права є включення положень про вибір права в текст контракту. Воля сторін, спрямована на вибір права, може виражатися в конклюдентних діях. Якщо при розгляді справи у суді в обґрунтування своїх позицій сторони, що сперечаються, посилаються на норми права тієї ж самої держави, це може бути визнане як наявність між ними угоди щодо застосованого права. Вибір права або заміна раніше обраного права можуть бути здійснені учасниками правовідносин у будь-який час, зокрема, при вчиненні правочину, на різних стадіях його виконання тощо. При цьому вибір права або заміна раніше обраного права, які зроблені після вчинення правочину, мають зворотну дію і є дійсними з моменту вчинення правочину (ч. 5 ст. 5 Закону України «Про міжнародне приватне право»). 

Угода про вибір права сторонами договору має свою специфіку - особливий предмет: вибір застосованого права; автономний характер стосовно договору; правовий режим якого покликано визначати.

Закінчення терміну дії договору, його розірвання не тягне автоматично втрату юридичної чинності угоди сторін про вибір права. Недійсність контракту необов'язково тягне автоматично недійсність угоди про вибір права. 

При узгодженні умов контракту з іноземними партнерами важливо знати правила, які визначають порядок його укладання, однак при цьому варто враховувати, що навіть узгоджені сторонами умови, що суперечать імперативним нормам застосованого права, неможливо реалізувати у судовому порядку. Незважаючи на те, що автономія волі сторін у виборі застосованого права визначається в законодавстві більшості країн, загальне обмеження волі вибору права сторонами полягає в тому, що за допомогою такого вибору неможливо виключити застосування імперативних норм, що підлягають застосуванню до відповідних правовідносин. Невідповідність контракту або його окремих умов імперативним нормам закону призводить до визнання контракту - в цілому або за відповідної умови - недійсним. 

Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності при укладенні контракту можуть використовувати міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних організацій як факультативні документи. Вони застосовуються, якщо сторони прямо посилаються на них або на їх окремі положення в контракті. Насамперед це стосується таких відомих зводів звичаїв, як принципи УНІДРУА.

Порядок визначення права, що підлягає застосуванню до прав і обов'язків сторін договору, передбачений статтями 32, 44, 45, 46 Закону України «Про міжнародне приватне право». Відповідно до ст. 32 Закону зміст правочину може регулюватися правом, яке обрано сторонами, якщо інше не передбачено законом. У разі відсутності вибору права до змісту правочину застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок із правочином. При цьому правом держави, з яким більш тісно пов'язаний правочин, вважається, якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності обставин справи, право держави, у якому має своє місце проживання або місцезнаходження сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину. Отже, у цій статті міститься принципове положення загального характеру у вирішенні питання про визначення судом права, застосованого до правочинів. Воно застосовується в тому випадку, коли сторони не скористалися наданої їх законом свободою при укладанні договору або в наступному. Колізійна прив'язка, яка ґрунтується на принципі найбільш тісного зв'язку договору з певною територією, вважається в сучасних умовах найбільш адекватною з позиції ефективного вирішення колізійних питань, огляду на високу ступінь гнучкості цієї норми, яка дозволяє врахувати специфіку та особливості договірних відносин, що надає суду досить широкі повноваження для визначення матеріального права, яке підлягає застосуванню в різних ситуаціях. Як відзначається в юридичній літературі, ця формула використовується досить широко в зарубіжному законодавстві про міжнародне приватне право і міжнародно-правових документах, які зачіпають регулювання колізійних проблем. Зокрема така норма передбачена в законодавстві всіх країн Європейського союзу як результат їх участі в Римській конвенції 1980 р. 

Порядок визначення права, що підлягає застосуванню до договору за відсутності згоди сторін про вибір права, передбачений ст. 44 Закону. Ця стаття має найбільш важливе практичне значення в регулюванні колізійних відносин у галузі договірного права. У статті містяться конкретні колізійні прив'язки, встановлені для договорів окремих видів, що відображають найпоширеніші випадки. Перелік цих прив'язок значно розширений у порівняні колишньою редакцією ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Основний критерій для визначення застосованого права - місцезнаходження сторони, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору, наприклад, застосованим до договору купівлі-продажу товарів буде визначене право країни місцезнаходження продавця як сторони, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору. 

Однак в усіх випадках третейський суд приймає рішення згідно з умовами цієї угоди. Таким чином, у разі відсутності угоди сторін про застосоване право, а також для вирішення питань, що залишилися неврегульованими, вибір застосованого права здійснюється арбітрами. При цьому арбітри не обмежені у виборі колізійних прив'язок. У сучасній міжнародній практиці і доктрині вважається практично безспірним положення, відповідно до якого міжнародний арбітраж при визначені права, що підлягає застосуванню, не зобов'язаний керуватися колізійними нормами держави, де має місце міжнародний арбітражний процес. Іншими словами, для міжнародного арбітражу, на відміну від державного суду, не існує свого lex fori. 

Статтею 8 Закону Україні «Про міжнародне приватне право» визначений порядок встановлення змісту норм права іноземної держави. У третейському судочинстві з урахуванням принципу змагальності в процесі розгляду спору тягар доведення змісту норм іноземного права покладається насамперед на сторони. Тобто сторона, що обґрунтовує свої вимоги на підставі іноземного права, зобов'язана самостійно надати докази, необхідні для підтвердження своєї позиції. При цьому доцільно надати витяги із національного законодавства, нотаріально засвідчені в країні його походження.

Выплачиваем иностранцу вознаграждение по ГПД: что с ЕСВ

Если предприятие выплачивает иностранному гражданину, который не проживает в Украине, вознаграждение по гражданско-правовому договору о предоставлении консультационных услуг, то сумма такого вознаграждения не будет базой начисления ЕСВ, сообщает ЛИГА:ЗАКОН, поскольку такой иностранец, в соответствии с требованиями действующего законодательства Украины, не является застрахованным лицом, а указанное предприятие не является работодателем-страхователем.

Фискалы напомнили, что в соответствии с п. 1 ч. 1 ст. 4 Закона № 2464 плательщиками ЕСВ являются работодатели, в частности, предприятия, учреждения, организации, другие юридические лица, которые используют наемный труд физических лиц на условиях трудового договора (контракта) или на других условиях, предусмотренных законодательством, или по гражданско-правовым договорам.

Базой начисления единого взноса для работодателей является сумма начисленной каждому застрахованному лицу заработной платы по видам выплат и сумма вознаграждения физическим лицам за выполнение работ (предоставление услуг) по гражданско-правовым договорам (п. 1 ч. 1 ст. 7 Закона № 2464).

Кроме того, граждане Украины, которые работают за пределами территории Украины и не застрахованы в системе социального страхования страны, в которой они находятся, имеют право на обеспечение по общеобязательному государственному социальному страхованию в Украине при условии уплаты страховых взносов, если иное не предусмотрено международными договорами Украины, согласие на обязательность которых предоставлено Верховной Радой Украины.

Як оцінити майно?

 Комісія з ліквідації оцінює майно підприємства, що ліквідується підприємства (ч. 5 ст. 60 ГКУ). Аналогічну вимогу містить і Закон про госптовариства. Необхідність такої оцінки пов’язана з тим, що майно – одне із джерел погашення боргів перед кредиторами підприємства, що ліквідується.

 При оцінці майна підприємства, що ліквідується, слід пам’ятати, що з моменту прийняття рішення про ліквідацію підприємства його активи та зобов’язання оцінюються виходячи з припущення, що діяльність цього підприємства припиняється і продовжуватися надалі не буде. Інакше кажучи, перестає «працювати» один із десяти основних принципів бухгалтерського обліку – принцип безперервності (ст. 4 Закону про бухоблік), тобто оцінка активів та зобов’язань підприємства, що ліквідується, провадиться в особливому порядку.

 Порядку проведення такої оцінки в національних положеннях (стандартах) бухгалтерського обліку (далі – П(С)БО) немає. Порядок надання та розкриття інформації про припинення діяльності підприємства у фінансовій звітності розглянуто в Міжнародних стандартах бухгалтерського обліку (далі – МСБО) (на підставі яких розроблялися українські стандарти), а саме в МСБО 35.

 Згідно з п. 18 МСБО 35 цей стандарт не встановлює будь-яких нових принципів визнання та оцінки. Основна його вимога полягає в тому, що підприємству слід дотримуватися принципів та виконувати деякі процедури, встановлені іншими стандартами. Перш за все такими процедурами є оцінка корисності активів (оскільки при ліквідації підприємства його активи можуть утратити свою цінність) і перегляд сум забезпечення (адже в разі прийняття рішення про ліквідацію підприємства в нього можуть виникнути непередбачені зобов’язання).

 Оцінка майна підприємства, що ліквідується, полягає переважно у приведенні вартості активів до вартості їх можливої реалізації та визнанні додаткових зобов’язань (наприклад, вихідні допомоги працівникам) або зменшенні забезпечення для відшкодування майбутніх витрат (наприклад, на оплату відпусток працівників), що виникають у підприємства у зв’язку з прийняттям рішення про ліквідацію. Як правило, оцінці підлягають запаси, основні засоби та зобов’язання.

 Звертаємо увагу, що при ліквідації державних, комунальних підприємств та підприємств (господарських товариств) із державною (комунальною) часткою майна оцінка майна повинна провадитися суб’єктами оцінної діяльності, котрі мають кваліфікаційне свідоцтво оцінювача. До послуг оцінювача обов’язково вдаватися і при проведенні переоцінки основних фондів для цілей бухгалтерського обліку (ст. 7 Закону про оцінку майна).

 При ліквідації підприємства іншої форми власності для оцінки його майна також можна скористатися послугами оцінювача. Однак у цьому випадку залучення оцінювача не є обов’язковим і здійснюється воно виключно за рішенням самого підприємства.

Момент коли підприємство є ліквідованим

Юридична особа вважається ліквідованою від дня внесення відповідного запису про її ліквідацію (припинення в термінах ЦКУ) до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців.

 До настання цього моменту підприємство має затвердити ліквідаційний баланс і припинити всі свої права та обов’язки, у тому числі й щодо розрахунків з учасниками (засновниками).

 Звертаємо увагу, що до виключення підприємства з Єдиног державного реєстру воно зобов’язане вести податковий та бухгалтерський облік. Так, згідно зі ст. 8 Закону «про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» бухгалтерський облік на підприємстві ведеться безперервно з дня реєстрації підприємства до його ліквідації. Податковий облік підприємство (в особі ліквідаційної комісії чи іншого органу, уповноваженого на проведення ліквідації підприємства) зобов’язане вести до моменту зняття його з обліку в податковому органі як платника податків. Це стосується і розрахунків з Пенсійним фондом. Отже, до моменту зняття з обліку юридичної особи як платника податків, зборів, обов’язкових платежів ліквідаційна комісія (ліквідатор) зобов’язана здійснювати розрахунок зобов’язань щодо таких податків, зборів, обов’язкових платежів, сплачувати їх і подавати відповідну звітність.

 Таким чином, під час проведення ліквідації підприємства (ліквідаційних заходів) ведення бухгалтерського та податкового обліку на цьому підприємстві здійснюється в загальному порядку. У зв’язку з цим не варто забувати про обов’язок підприємства під час проведення ліквідації подавати фінансову та податкову звітність. Як свідчать численні запитання наших клієнтів, неведення на підприємстві обліку та неподання звітності до моменту зняття підприємства з обліку як платника податків та зборів є досить поширеною помилкою.

 А коли ми можемо остаточно відповісти на запитання: чи вистачає коштів для розрахунків з кредиторами? Не раніше закінчення строку для пред’явлення кредиторами вимог, який не може становити менше двох місяців із дати опублікування оголошення про ліквідацію. А що з цього випливає? Для початку ліквідаційної процедури цілком досить оголошення в офіційному друкованому виданні органу державної влади.

Якщо надалі виявиться, що майна підприємства не вистачає для розрахунку з кредиторами, то в місячний строк від дня виявлення такої обставини комісія з ліквідації (або власник підприємства-кредитора, якщо подібне виявлено до її створення) має звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство підприємства.