Звільнення за скороченням: що потрібно знати

На сьогоднішній день мало кого здивуєш скороченням штату працівників на підприємстві, установі чи організації, при цьому часто страждають працівники.

Деякі роботодавці в умовах економічної кризи планують звільнення працівників. Однак, їхні дії вимагають певної послідовності та законності.

Як зрозуміти що почалась «процедура скорочення»?
За законом наказ про скорочення працівникові повинні надати за 2 місяці до дати звільнення – особисто, «під розпис». Також працівникові зобов’язані запропонувати іншу роботу на тому ж підприємстві.  Про майбутнє скорочення, причини і терміни звільнення роботодавець повинен повідомити службу зайнятості та профспілку (якщо така існує).

Варто знати, що законодавство передбачає заборону на звільнення працівника, якщо він знаходиться у відпустці або на лікарняному, а також вагітної жінки та жінки що має дитину до трьох років, одиноких матерів при наявності дитини віком до 14 років або дитину-інваліда, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації. Також ст. 42 КЗпП визначає коло працівників у яких є переважне право залишення на роботі.

Що потрібно знати, якщо скорочення не уникнути?
Важливо пам’ятати, що розмір і термін виплати допомоги по безробіттю залежить від того з якої причини працівник втратив роботу.  Не рідко роботодавці пропонують, або навіть змушують, звільнятись «за власним бажанням».  Головне, в такому випадку, не погоджуватись на прохання роботодавця, адже ставши на облік в службі зайнятості, перші 90 днів ви не отримуватимете допомогу. Вже ж краще, якщо причина звільнення буде «за згодою сторін» або «у зв’язку із закінченням терміну договору», адже у такому разі обмежень виплати допомоги по безробіттю не передбачено.

Але найкращим варіантом у разі звільнення є причина «у зв’язку зі змінами в організації виробництва і скороченням штату», бо в такому разі роботодавець повинен повністю розрахуватись за весь відпрацьований час та виплатити вихідну допомогу в розмірі середньомісячного заробітку.

Пам’ятайте, в разі порушення роботодавцем процедури звільнення, працівник має повне право звернутися за захистом своїх трудових прав.

Куди звернутися після звільнення за скороченням?
Йдемо до служби зайнятості за місцем проживання. Законодавство не встановлює граничних термінів реєстрації громадянина в державній службі зайнятості після звільнення з роботи. Особи, яким на дату звільнення (на підставах, передбачених пунктом 1 статті 40 КЗпП) до досягнення пенсійного віку залишилося не більше 1,5 року, мають право на достроковий вихід на пенсію.

Це право надається за умови реєстрації в центрі зайнятості не пізніше тижневого терміну після звільнення з роботи та в разі відсутності для цього працівника підходящої роботи, інакше таке право буде втрачено. Військовослужбовці та працівники органів внутрішніх справ, звільнені у зв’язку зі скороченням чисельності або штату чи за станом здоров’я без права на пенсію, повинні зареєструватися в центрі зайнятості протягом місяця з дати взяття їх на облік у військовому комісаріаті, а особи, які не підлягають військовому обліку, – протягом місяця з дня зняття з обліку.

Статус безробітного дає особі право на отримання допомоги по безробіттю на умовах та в розмірах, визначених Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття». Розміри соціальних виплат залежать від страхового стажу, підстави звільнення та розміру заробітної плати, яку людина отримувала перед звільненням.

Розмір допомоги по безробіттю встановлюється у відсотках до їхньої середньої зарплати (доходу), визначеної відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати (доходу) для розрахунку виплат, залежно від страхового стажу:

до 2 років – 50%;

від 2 до 6 років – 55%;

від 6 до 10 років – 60%;

понад 10 років – 70 %.

Залежно від тривалості безробіття допомога по безробіттю виплачується у відсотках до визначеного розміру:

перші 90 календарних днів – 100%;

протягом наступних 90 календарних днів – 80%;

у подальшому – 70%.

Однак, загальна тривалість виплати допомоги по безробіттю не може перевищувати 360 календарних днів протягом двох років. Для осіб перед пенсійного віку (за 2 роки до настання права на пенсію) тривалість виплати допомоги по безробіттю не може перевищувати 720 календарних днів.

Для отримання статусу безробітного, що дає право на виплату допомоги по безробіттю у разі наявності такого права, людина особисто на 8-й день після закінчення встановленого строку пошуку підходящої роботи подає до центру зайнятості заяву з інформацією про те, що вона не є найманим працівником, не уклала договір цивільно-правового характеру, не отримує пенсію на пільгових умовах і не зареєстрована як фізична особа-підприємець, копію довідки про ідентифікаційний номер, а також довідку про заробітну плату з останнього місця роботи.

Таким чином, допомога по безробіттю призначається на підставі:

особистої заяви безробітного;

копії паспорту;

копії довідки про ідентифікаційний номер;

трудової книжки;

документа про освіту;

свідоцтва про державне соціальне страхування (в разі наявності).

Відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» допомога по безробіттю призначається та виплачується з 8-го дня після реєстрації особи в установленому порядку в державній службі зайнятості, при умові одержання статусу безробітного. Чинним законодавством не визначений граничний термін перебування безробітних на обліку.

Особа, визнана в установленому порядку безробітною, повинна у визначені терміни відвідувати центр зайнятості та виконувати рекомендації працівників центру зайнятості щодо пошуку роботи.

Питання призначення ліквідатора у справах про банкрутство підприємств, що ліквідуються власником

Як зазначено у ч. 1 ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон) – визнання господарським судом неспроможності боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Тобто основною метою ліквідаційної процедури є саме погасити грошові вимоги кредиторів за рахунок майна банкрута у спосіб, визначений Законом, у максимально можливому обсязі. Для досягнення цієї мети ліквідатор наділений дуже широкими повноваженнями.

Так, згідно з ч. 2 ст. 41 Закону ліквідатор з дня свого призначення має право, зокрема, пред’являти до третіх осіб вимоги щодо повернення банкруту сум дебіторської заборгованості, подає до суду заяви про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника, вживає заходів, спрямованих на пошук виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб, передає в установленому порядку на зберігання документи банкрута, які відповідно до нормативно-правових документів підлягають обов’язковому зберіганню, продає майно банкрута для задоволення вимог, внесених до реєстру вимог кредиторів, у порядку, передбаченому цим Законом. 

Також для досягнення основної мети ліквідаційної процедури згідно з ч. 5 ст. 41 Закону під час здійснення своїх повноважень ліквідатор має право заявити вимоги до третіх осіб, які відповідно до законодавства несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями боржника у зв’язку з доведенням його до банкрутства. Розмір зазначених вимог визначається з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційної масою.

У разі банкрутства боржника з вини його засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, у тому числі з вини керівника боржника, які мають право давати обов’язкові для боржника вказівки чи мають можливість іншим чином визначати його дії, на засновників (учасників, акціонерів) боржника – юридичної особи або інших осіб, у разі недостатності майна боржника, може бути покладена субсидіарна відповідальність за його зобов’язаннями.

При виконанні своїх обов’язків згідно з  п. 8 ч. 1 ст. 98 Закону ліквідатор має право зокрема, надсилати органам внутрішніх справ чи органам прокурати повідомлення про факти порушення законності, виявленні в діяльності працівників підприємств та організацій, що містять ознаки дії (бездіяльності) переслідуваної у кримінальному чи адміністративному порядку.

Дуже важливо, що для виконання цих поставлених Законом цілей, згідно з ч. 3 ст. 98 під час реалізації своїх прав та обов’язків арбітражний керуючий  зобов’язаний діяти добросовісно, розсудливо, з метою, з якою ці права та обов’язки надано (покладено), обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на підставі, у межах та спосіб, що передбачені Конституцією та законодавством України про банкрутство, а також згідно з п. 1 ст. 99 Закону він є незалежним.

Передусім, він є незалежним від засновників та колишніх керівників підприємства банкрута, що прямо передбачено абзацом 6 ч. 1 ст. 1 Закону.

Розділом 7 врегульовано банкрутство окремих категорій суб’єктів підприємницької діяльності, зокрема підприємств, що ліквідуються власником згідно зі ст. 95 Закону.

Згідно з п.  36.7 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 28 березня 2013 р. № 01-06/606/2013 «Про Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» порушення провадження у справі про банкрутство боржника, що ліквідується власником, здійснюється у підготовчому засіданні суду за результатами перевірки судом дотримання заявником порядку ліквідації юридичної особи відповідно до цивільного та господарського законодавства та вимог ч. 4 ст. 11 Закону щодо наявності майна, достатнього для покриття судових витрат.

Вирішення питання щодо визнання банкрутом такого боржника та призначення ліквідатора повинно здійснюватися в судовому засіданні, що проводиться не пізніше чотирнадцяти днів після порушення провадження у справі, в якому судом перевіряється поданий ліквідаційний баланс боржника та з’ясовується факт недостатності майна боржника для задоволення вимог кредиторів.

Ліквідатором боржника, що ліквідується власником, може бути голова ліквідаційної комісії або арбітражний керуючий, який призначається в порядку, встановленому Законом для призначення розпорядника майна, тобто кандидатура арбітражного керуючого на призначення ліквідатором визначається судом за допомогою автоматизованої системи з відбору кандидатів на призначення арбітражного керуючого у справах про банкрутство (ч. 2 ст. 95 Закону).

Призначення голови ліквідаційної комісії ліквідатором боржника, що ліквідується ласником, здійснюється господарським судом у виняткових випадках (залежно від конкретних обставин справи), оскільки голова ліквідаційної комісії (ліквідатор) підпадає під ознаки заінтересованої особи стосовно боржника і відповідно до ч. 6 ст.95 Закону несе солідарну відповідальність за незадоволення вимог кредиторів.

На жаль, Вищий господарський суд України чітко не роз’яснив, що це за виняткові випадки мають бути, щоб суд нехтував правами кредиторів на незалежний та неупереджений пошук активів боржника та його продаж, призначаючи ліквідатором банкрута голову ліквідаційної комісії, який не має статусу арбітражного керуючого, не зобов’язаний надавати суду заяву на участь у справі згідно зі ст. 114 Закону, та як слід може бути ставлеником засновників чи органом управління боржника.

Нечіткість роз’яснення, що таке виняткові випадки, сприяють, на нашу думку, появі незрозумілих рішень судів. Це підтверджується прикладами з практики.

Так, ухвалою Господарського суду АР Крим по справі № 901/376/14 від 29 січня 2014 р. прийнята заява боржника – ВАТ «Будмеханізація» про порушення справи про банкрутство у порядку ст. 95 Закону зобов’язано арбітражного керуючого, який був вибраний автоматичною системою з відбору кандидатів, надати заяву на участь у справі, призначена дата підготовчого засідання, а ухвалою Господарського суду АР Крим від 11 лютого 2014 р. по цій справі порушено провадження у справі про банкрутство ВАТ «Будмеханізація», призначено ліквідатором банкрута голову ліквідаційної комісії, який не має статусу арбітражного керуючого.

В обґрунтування такого рішення суд зазначив, що арбітражний керуючий, який був вибраний автоматичною системою з відбору кандидатів та надав заяву на участь в справі, мешкає в іншому населеному пункті, за межами м. Ялти (у цьому випадку – ц м. Севастополь), то це нібито може ускладнити проведення дій, пов’язаних з ліквідацією, та призвести до зайвих витрат кредиторів, хоча відбір арбітражного керуючого згідно з абзацами 1 і 2 п. 4.1 Положення про автоматизовану систему з відбору кандидатів на призначення у справах про банкрутство відбувається за принципом територіальності, тобто до призначення у справі пропонується арбітражний керуючий, зареєстрований в апеляційному окрузі, до складу якого входить місцевий господарський суд (у цьому випадку – це Севастопольський апеляційний суд, до складу якого входить Господарський суд АР Крим).

Такий висновок місцевого господарського суду, на перший погляд, є дивним, однак він відповідає ч. 2 ст. 95 Закону, якою передбачено, що вибір між арбітражним керуючим чи головою ліквідаційної комісії, який не має статусу арбітражного керуючого, повністю віддано на розсуд судді.

На нашу думку, норма, яка закладена законодавцем, а саме можливість згідно з ч. 2 ст. 95 Закону призначати ліквідатором банкрута голову ліквідаційної комісії, який не має статусу арбітражного керуючого, суперечить головній меті Закону: введення зовнішнього, професійного, незалежного управління банкрутом у зв’язку з тим, що засновник підприємства або органи його управління своїми непрофесійними, а іноді злочинними діями, довели підприємство до банкрутства та можливо, приховують майно підприємство від кредиторів.

Як може заінтересована особа стосовно боржника неупереджено роботи пошук активів боржника та його продаж, подавати до суду заяви про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника, пред’являти до третіх осіб вимоги щодо повернення банкрутом сум дебіторської заборгованості, надсилати органам внутрішніх справ чи органам прокуратури повідомлення про факти порушення законності, виявлені в діяльності працівників підприємств та організацій, що містять ознаки дії (бездіяльності), переслідуваної у кримінальному чи адміністративному порядку, пред’являти до засновників та інших осіб субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями боржника? Адже самому собі висувати претензію неможливо.

Тому, на нашу думку, для збереження цілісності статей Закону, головною метою якого є введення зовнішнього, професійного, незалежного управління банкрутом у процедурі ліквідації, в інтересах передусім кредиторів, необхідно прибрати з ч. 2 ст. 95 Закону норму про можливість призначення ліквідатором банкрута голови комісії, який не має статусу арбітражного керуючого.

Адвокати не можуть отримати інформацію з обмеженим доступом

Зовсім недавно набув чинності Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (Закон). Статтею 20 цього Закону передбачено право адвоката звертатися з адвокатськими запитами, в тому числі щодо отримання копій документів, до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань, а також до фізичних осіб (за згодою таких фізичних осіб).

Ніби все добре: у Законі передбачений і конкретний перелік документів, які додаються до запиту, і термін для надання відповіді, і навіть відповідальність за не надання відповіді.

Однак практика застосування нового Закону показала, що насправді адвокати позбавлені можливості реалізувати своє професійне право на отримання інформації та копій документів, необхідних для надання правової допомоги клієнту.

Вийшло практично, як у гумориста Жванецького: «Вмикаєш - не працює ...». Відмови у наданні інформації стали масовими. Тут слід визнати, що тепер на запити хоча б відповідають (норма про п'ять днів на надання відповіді на запит працює), але відповіді приходять з відмовами.

Насамперед, це пов'язано з тим, що відповідно до частини 2 статті 24 Закону орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, керівники підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань, яким направлено адвокатський запит, зобов'язані не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту надати адвокату відповідну інформацію, копії документів, крім інформації з обмеженим доступом та копій документів, в яких міститься інформація з обмеженим доступом.

У свою чергу, визначення терміну «інформація з обмеженим доступом» дана в Законі України «Про інформацію», згідно частини 1 статті 21 якого інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація.

Відповідно до частини 2 статті 21 Закону України «Про інформацію» конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб'єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (за згодою) відповідної особи у визначеному ним порядку згідно з передбаченими останнім умовами, а також в інших випадках, визначених законом.

Очевидно, що під визначення конфіденційної інформації підпадає будь-яка інформація про фізичну особу, а також будь-яка інформація, яку фізична або юридична особа не бажає поширювати.

Таким чином, позбавлення адвокатів права на отримання інформації з обмеженим доступом в цілому (замість того, щоб доступ надати до конфіденційної, а обмежити лише до секретної та службової інформації) унеможливлює доступ до адвоката будь-якої інформації, нівелює всі попередні зусилля законодавців по затвердженню на Україні професійної адвокатури як найбільш дієвого інституту захисту прав людини і робить чисто декларативними норми законів про професійні правах адвокатів та гарантії їх діяльності.

Крім того, відсутність у адвоката реальної, а не декларованої, можливості отримувати інформацію та документи, необхідні для надання правової допомоги, призводить до порушення принципу рівності сторін у суді, особливо при розгляді кримінальних та адміністративних справ, де сторона звинувачення і, відповідно, орган державної влади, мають насправді дієві механізми для збору відомостей і доказів у справі.

http://profit-consul.com.ua/

У цій ситуації може порадувати тільки те, що органи державної влади Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» читають. І на адвокатські запити відмовляють грамотно! З посиланнями на Закон України «Про інформацію», з роз'ясненням права заявити в суді клопотання про витребування доказів ... Хоча іноді, мабуть для надійності, посилаються і на Закон України «Про доступ до публічної інформації», який до адвокатського запиту не має ніякого відношення.

Особливою креативністю відзначився відділ реєстраційно-екзаменаційної роботи ДАІ в м. Львові, який на мій запит про наявність у відповідача транспортних засобів повідомив, що відповідно до Закону України «Про інформацію» запитувана інформація належить до інформації з обмеженим доступом і не підлягає розголошенню третім особам.

Але вже в наступному абзаці було написано: «Крім того, повідомляємо, що, згідно базах даних ДАІ, за громадянкою Н. зареєстровані наступні транспортні засоби ...».

Крок вперед, два назад
Проблем адвокатам в отриманні інформації також додав Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Закон, безперечно, прогресивний і вкрай корисний. Але частиною 3 статті 28 цього Закону передбачено, що інформаційну довідку з Державного реєстру прав на підставі письмового запиту мають право отримувати суд, органи місцевого самоврядування, органи внутрішніх справ, органи прокуратури, органи державної податкової служби, органи Служби безпеки України та інші органи державної влади (посадові особи), якщо запит зроблено у зв'язку із здійсненням ними повноважень, визначених законом.

Адвоката включити до переліку цих шанованих органів забули, а отже, адвокат позбавлений можливості отримати відомості про речові права на нерухоме майно.

Враховуючи значну кількість спорів щодо права власності на нерухоме майно (в тому числі спорів про витребування майна з чужого незаконного володіння та спорів про визнання права власності), адвокат не буде мати можливості належним чином захистити права клієнта. Раніше можна було звернутися із запитом до БТІ та, хоч і з боями, але все ж отримати відповідь про відчуження спірного майна, про його власників і т.д.

Як тепер вести справи, особливо з нерухомості, невідомо. Адвокатські запити дозволяли сформувати справу, поставити під сумнів і перевірити твердження і докази опонента, отримувати відомості з архівів, від органів влади, іноді навіть від лікарів і банків.

Таким чином, назріває серйозна проблема - одне з наших найважливіших професійних прав поступово, але впевнено перетворюється на порожню декларацію. Оскарження відмов і залучення відмовників до адміністративної відповідальності - шлях в нікуди, адже відмовляють цілком законно.

Виходом може бути тільки внесення наступних змін до законодавства:

- У частинах 2 і 3 статті 24 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» словосполучення «інформації з обмеженим доступом» замінити словами «таємницею або службової інформації»;

- У частині 3 статті 28 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» перелік органів, що мають право на отримання інформаційної довідки з Державного реєстру прав, доповнити словом «адвокат».

Як отримати виплату за банківським вкладом (депозитом) від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

Протягом трьох робочих днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр вкладників для здійснення виплат гарантованої суми відшкодування відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку вкладників. Фонд публікує оголошення про відшкодування коштів вкладникам у газетах "Урядовий кур'єр" або "Голос України" та на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет.

Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів вкладникам з наступного робочого дня після затвердження виконавчою дирекцією Фонду реєстру вкладників для здійснення виплат гарантованої суми відшкодування через банки-агенти, що здійснюють такі виплати в готівковій або безготівковій формі (за вибором вкладника) та здійснює виплату гарантованих сум відшкодування коштів за вкладами у день подання документів. Фонд завершує виплату гарантованих сум відшкодування коштів за вкладами у день подання документів для внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб запису про ліквідацію банку як юридичної особи. 

Наведені норми законодавства вказують, що процедура визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, включає наступні етапи: 

-складання уповноваженою особою Фонду переліку вкладників та визначення розрахункових сум відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду;

-передача уповноваженою особою Фонду сформованого переліку вкладників до Фонду;

-складення Фондом на підставі отриманого переліку вкладників Загального Реєстру;

-затвердження виконавчою дирекцією Фонду Загального реєстру.

У разі відсутності вкладника в загальному реєстрі вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, особа повинна звернутись до уповноваженої особи Фонду з письмовою заявою про включення до реєстру вкладників.

Відповідно до пункту 6 розділу ІІІ Положення «Про порядок відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами» передбачено, що протягом процедури ліквідації уповноважена особа Фонду може надавати до Фонду додаткову інформацію про вкладників стосовно: зменшення (збільшення) кількості вкладників, яким необхідно здійснити виплати відшкодування; зміни розміру належних їм сум; зміни особи вкладника; змін реквізитів вкладників; змін розміру сум разом із змінами реквізитів вкладників.

Якщо вкладник отримає відмову від уповноваженої особи Фонду про включення до реєстру вкладників, вкладник повинен звернутися до суду з позовом з наступними вимогами:

-Визнати протиправною бездіяльність уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб;

-Зобов'язати уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб включити особу (вкладника) до переліку вкладників банку;

-Зобов'язати уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб подати до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб додаткову інформацію щодо вкладника, як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладом у банку;

-Зобов'язати Фонд гарантування вкладів фізичних осіб включити вкладника до Загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладом у банку за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб;

-Зобов'язати Фонд гарантування вкладів фізичних осіб здійснити вкладнику відшкодування за вкладом відповідно до договору банківського вкладу за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

У даному питанні судова практика позитивна, оскільки суди стають на бік вкладників і задовольняють їх позови. Тому вкладникам банків, що отримали від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб відмову на відшкодування в розмірі 200 000 гривень, потрібно не зволікати та звертатися з позовом до суду. Також, крім задоволення позову вкладника в частині отримання відшкодування у розмірі 200 000 гривень, суд стягує з державного бюджету оплачений судовий збір при подачі позовної заяви. Таким чином вкладник отримає відшкодування своїх витрат, понесених на судовий процес.

Нарушения УПК при проведении обыска и их последствия с точки зрения судебной практики

   В наше время обыск является одним из ключевых следственных действий. Это всегда неожиданность для тех, у кого он проводится. Стрессовые эмоции, возникающие при его проведении, часто мешают трезво взглянуть на действия правоохранителей и тем более проверить их законность и правильность с точки зрения предписанного Законом процесса. Какие последствия несоблюдения силовиками всех, предусмотренных уголовно-процессуальным законодательством, норм проведения обыска? Обыск – это следственное действие, целью которого является получение или проверку ранее полученных доказательств в конкретном уголовном производстве. Данное следственное действие, впрочем, как и любое другое, может производиться только после внесения сведений об уголовном правонарушении в Единый реестр досудебных расследований. При проведении обыска следственные органы должны действовать согласно уголовно-процессуальному кодексу Украины и иным действующим законам Украины. В то же время, как показывает практика, следователи при проведении обысков далеко не всегда соблюдают все требования уголовно-процессуального кодекса и других законов Украины, что в дальнейшем, приводит к тому, что суды часто в своих приговорах принимают решения о признании протокола обыска не допустимым доказательством, а также признания как не допустимые доказательства всего, что было изъято при проведении обыска.

   Так, Новоднестровский городской суд в своём Приговоре от 29.12.2016 № 719/514/15-к признал не допустимым доказательством протокол обыска и денежные средства, изъятые при проведении обыска по следующим причинам:

1. Понятой, который присутствовал при обыске получил от правоохранительных органов денежные средства за присутствие в качестве понятого, согласно абзацу 2, 3, ч. 7        ст. 223 УПК Украины обыск или осмотр жилища, или иного владения лица, обыск лица осуществляются с обязательным участием не менее двух понятых независимо от применения технических средств фиксации, соответствующей следственной (розыскной) действия. Понятыми не могут быть потерпевший, родственники подозреваемого, обвиняемого и потерпевшего, работники правоохранительных органов, а также лица, заинтересованные в результатах уголовного производства, исходя из вышеуказанных требований статьи УПК Украины суд пришел к выводу что лицо которое получило денежные средства для участия в следственном действии (обыске), является заинтересованным лицом.

2. В протоколе обыска не было указано что одна из комнат обыскивалась дважды, отсутствовала информация о результатах обыска в другой комнате, в протоколе обыска не было зафиксировано что собственник дома, где проводился обыск на требование следователя предоставил для осмотра требуемые вещи а так же не было зафиксировано что собственник отлучался в процессе обыска, таким образом протокол обыска не соответствовал требованиям п. 2 ч. 3. ст. 104 УПК Украины. Таким образом признание судом не допустимым доказательством протокола обыска и денежные средства изъятые при проведении обыска привело к вынесению судом оправдательного приговора. В другом судебном деле Винницкий городской суд в своём приговоре от 30.11.2016 №128/1266/16-к на основании п 1. ч. 2 ст. 87 УПК Украины признал два протокола обыска не допустимым доказательством, а также все сведения которые содержались в самих протоколах, причиной такого решения суда стало, то что следователь который проводил обыск, был включён в состав следственно-оперативной группы позже чем следственный орган получил определение следственного судьи о разрешении на проведение обыска. В данном судебном деле признание двух протоколов обыска не допустимым доказательством так же привело к оправдательному приговору. Еще в одном судебном деле № 478/508/15-к которое рассматривал суд Новобузкого района, суду прокурором был предоставлен протокол обыска в виде его фотокопии, суд посчитал что такая фотокопия протокола обыска не соответствует требованиям процессуального законодательства, так как протокол обыска должен быть чётко структурированным и состоять из трёх частей: вступительной, описательной и заключительной что предусмотрено ст. 104 УПК Украины, однако протокол обыска не содержал сведений которые необходимо указывать в заключительной части, также в протоколе обыска не было указано об изъятии в ходе обыска вещей и о ознакомлении участников процесса с протоколом обыска. Кроме того к протоколу обыска не были приобщены материалы видео и аудио фиксации протокола обыска, хотя в протоколе обыска об этом указано. Все эти ошибки при проведении обыска привели к признанию судом протокола обыска, а также всех изъятых вещей при  обыске, недопустимыми доказательствами, а так же это отразилось на решении суда который вынес оправдательный приговор по делу.

    Таким образом анализируя практику судебных решений можно сделать однозначный вывод, что при правильном подходе, анализе и разборе протокола обыска, правильном применении законодательства, в судебном порядке можно добиться признания протокола обыска, а также всего изъятого при его проведении имущества недопустимыми доказательствами.

Джерело: http://protokol.com.ua

Які організації сплачують земельний податок, а які орендну плату за землю

ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ДФС У ТЕРНОПІЛЬСЬКІЙ ОБЛАСТІ ЛИСТ

25 січня 2017 року № 158/10/19-00-12-02-28/779

Які організації сплачують земельний податок, а які орендну плату за землю

   Відносини, пов’язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» зі змінами та доповненнями (далі — Закон № 161), законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. Справляння плати за землю здійснюється відповідно до Податкового кодексу України від 02.12.2010 № 2755-VI, зі змінами та доповненнями (далі — Податковий кодекс). Функції укладання договорів оренди земельних ділянок державної та комунальної власності, внесення змін до існуючих договорів оренди та їх розірвання належить до компетенції органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

   Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов’язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов’язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства. Підпунктом 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу встановлено, що плата за землю — обов’язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

   Земельний податок — обов’язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (пп. 14.1.72 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу). Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності — обов’язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (пп. 14.1.136 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу).

   Власники земельних ділянок — юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), які відповідно до закону набули права власності на землю в Україні, а також територіальні громади та держава щодо земель комунальної та державної власності відповідно (пп. 14.1.34 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу).

   Землекористувачі — юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди. (пп. 14.1.73 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу). Статтею 269 Податкового кодексу передбачено, що платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв); землекористувачі. Статтею 288 Податкового кодексу визначено, що платником орендної плати є орендар земельної ділянки. Об’єктом оподаткування є земельна ділянка, надана в оренду. Підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем.

Запитання:

    Що змінилось по орендній платі за землю з 1 квітня 2014 року та в яких розмірах?

Відповідь:

   У відповідності до статті 288 Податкового кодексу підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем.

З 01.04.2014 року по 31.12.2016 року розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу: не може бути меншою 3 відсотків нормативної грошової оцінки та не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки. Може перевищувати граничний розмір орендної плати, у разі визначення орендаря на конкурентних засадах.

   З 01.01.2017 року розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу: не може бути меншою розміру земельного податку, встановленого для відповідної категорії земельних ділянок на відповідній території та не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки. Може перевищувати граничний розмір орендної плати, встановлений, у разі визначення орендаря на конкурентних засадах.

Запитання:

    Які пільги існують по сплаті орендної плати для кооперативу та членів кооперативу?

Відповідь:

   Податковим кодексом України пільги по сплаті орендної плати за землю не передбачені.

Запитання:

  Які пільги існують для членів кооперативу, які оформили право власності на земельні ділянки та з якого часу?

Відповідь:

   У відповідності до статті 287 Податкового кодексу власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою. У разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою плата за землю сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році.

   Статтею 281 Податкового кодексу визначено пільги щодо сплати земельного податку для фізичних осіб. Від сплати земельного податку звільняються: інваліди першої і другої групи; фізичні особи, які виховують трьох і більше дітей віком до 18 років; пенсіонери (за віком); ветерани війни та особи, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; фізичні особи, визнані законом особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

   Звільнення від сплати податку за земельні ділянки, передбачене для відповідної категорії фізичних осіб поширюється на одну земельну ділянку за кожним видом використання у межах граничних норм: для ведення особистого селянського господарства — у розмірі не більш як 2 гектари; для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка): у селах — не більш як 0,25 гектара, в селищах — не більш як 0,15 гектара, в містах — не більш як 0,10 гектара; для індивідуального дачного будівництва — не більш як 0,10 гектара; для будівництва індивідуальних гаражів — не більш як 0,01 гектара; для ведення садівництва — не більш як 0,12 гектара.

   Якщо фізична особа має у власності декілька земельних ділянок одного виду використання, то така особа до 1 травня поточного року подає письмову заяву у довільній формі до контролюючого органу за місцем знаходження земельної ділянки про самостійне обрання/зміну земельної ділянки для застосування пільги.

 Пільга починає застосовуватися до обраної земельної ділянки з базового податкового (звітного) періоду, у якому подано таку заяву.

Статтею 282 Податкового кодексу визначено пільги щодо сплати земельного податку для юридичних осіб. Пільги для гаражних кооперативів не передбачені.

  У відповідності до пунктів 284.2 та 284.3 статті 284 Податкового кодексу якщо право на пільгу у платника виникає протягом року, то він звільняється від сплати податку починаючи з місяця, що настає за місяцем, у якому виникло це право. У разі втрати права на пільгу протягом року податок сплачується починаючи з місяця, що настає за місяцем, у якому втрачено це право. Якщо платники податку, які користуються пільгами з цього податку, надають в оренду земельні ділянки, окремі будівлі, споруди або їх частини, податок за такі земельні ділянки та земельні ділянки під такими будівлями (їх частинами) сплачується на загальних підставах з урахуванням прибудинкової території.

   Податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію (пункт 52.2 стаття 52 Податкового кодексу).

Джерело: http://protokol.com.ua

Подписание документов посредством использования факсимильного воспроизведения подписи: возможности и ограничения

   Факсиміле (від лат. fac simile — «зроби подібне») — це точна копія підпису, зроблена у вигляді печатки або штампа, і призначена для спрощення та зменшення часу роботи з документами.

   Згідно з п.3 ст.207 Цивільного кодексу України: "Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів."

   На думку Держпідприємництва України в листі від 12.01.2005 № 145, суб'єкти господарювання мають право використовувати при здійсненні угод факсимільні підписи, якщо чинним законодавством не встановлено заборони щодо використання таких підписів, а також в разі досягнення письмової згоди між сторонами угоди щодо їх застосування. Таким чином, для використання факсиміле необхідно укласти додаткову угоду до договору між сторонами про можливість використання факсимільного відтворення підпису на документах. В цій угоді необхідно розмістити зразки аналогів власноручних підписів, тобто зразки підписів осіб або особи, аналог підпису якої планується використовувати.

   Для можливості використання факсиміле директору підприємства необхідно видати наказ щодо використання факсимільного підпису  та вказати в наказі відповідальну особу, якій надаватимуться повноваження використання та зберігання факсиміле. Також необхідно розробити інструкцію про порядок використання на підприємстві факсимільного підпису, в якій слід прописати, на яких саме документах планується використовувати факсимільний підпис особи.

   Розглянемо питання,  на яких документах допускається використання факсимільного відтворення підпису, а на яких документах цього робити не рекомендується та думку податкових органів. Зазвичай факсиміле використовується на внутрішніх документах підприємства: внутрішніх наказах, інструкціях, договорах і т.д. Розглянемо можливість використання факсиміле на первинних документах. Згідно з п.2 ст.9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", одним із обов’язкових реквізитів первинних документів є особистий підпис, аналог власноручного підпису або підпис прирівняний до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронний цифровий підпис", або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Так як факсиміле це і є аналог власноручного підпису, з цього випливає, що за допомогою нього можна оформляти первинні документи. Наверемо роз'яснення із Загальнодоступної інформаційно - довідкової системи "ЗІР" від 08.10.2015 на питання: "чи може при оформленні первинних документів, які є підставою для податкового обліку, використовуватися факсиміле?"

   Відповідь наступна: "Використання факсимільного відтворення підпису при оформленні первинних документів за письмовою згодою сторін в якій містяться зразки їх відповідного аналога їхніх власноручних підписів не є порушенням законодавства."

   На користь того, що первинний документ може бути підписаний із використанням факсиміле, можна навести лист Міністерства фінансів України від 27.02.2012 р №31-08410-07-29 / 4796. У листі № 18936/5 / 99-99-10-03-02-15 від 04.09.2015 р. Державна фіскальна служба роз'яснила можливість оформлення товарно-транспортної накладної з використанням факсиміле.

   Проте є певні документи, на яких факсимільне відтворення підпису не допускається.

Факсиміле заборонено ставити:

• на податкових накладних;  
• на податкових деклараціях;
• на податковій звітності;
• на платіжних дорученнях;
• на банківських документах;
• на дорученнях;
• на трудових книжках

   З вищесказаного випливає висновок, що внутрішні та первинні документи підприємства можуть бути оформлені за допомогою факсиміле - за умови, якщо між сторонами укладено договір, в якому прописана можливість використання факсиміле та міститься зразок відповідного аналога власноручного підпису особи, аналог підпису якої планується використовувати. Використання факсиміле повинно бути врегульовано наказом та інструкцією використання на підприємстві. Проте на банківських документах, податкових накладних та деклараціях використання факсиміле не допускається.

Автор cтатті: Сергей Лисица